Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 57)

— Камера зафіксувала, як він приїжджає значно пізніше, — скептично зауважила Джульєтт. — Ми обоє це бачили.

— Я думаю, ти читав щось про цей курорт, перш ніж приїхати сюди за нами. Ти бачив знімки з камери на головній сторінці, тож знав, що під’їзну дорогу видно. Найімовірніше, ти напав на сержанта на дорозі, де він припаркувався, аби встановити радар. Там, на пагорбі, ще був зв’язок, тож ти міг перевірити вебсайт. Я сам міркував про те, що машина може не спійматися на камеру, якщо їхатиме швидко й прослизне в трихвилинне вікно. Після того тобі треба було повернутися й переконатися, що камера зафіксує тебе перед готелем у правильний момент. Так, на знімку здається, наче ти під’їжджаєш на парковку, але ти закинув руку на спинку пасажирського сидіння. Ти здавав назад.

— Джеремі? Але як таке може бути? — Евонна вдивлялася в його обличчя так, наче він повернувся з безлюдного острова. Вона зиркнула на Одрі: — Як ти могла про таке не знати?

— Його забрали Шаблі, Евонно. Але викупу не вимагали — їм потрібні були світлини. Ті, про які розповідав Ернест. Я не знала про годинник і… Джеремі, якщо це справді ти, я шукала… я щосили шукала їх. Шаблі думали, що я можу їх ховати. Тож сказали, що мусять… — Вона захлинулася наступним словом. — …упевнитися, що я кажу правду. — Марсело рушив був у бік Кроуфорда, чи то пак Каннінґема (ім’я — це така дрібниця), але Одрі взяла його за руку. Я побачив, як вона стиснула його кисть, але Марсело ступив ще крок уперед, випроставши руку позаду себе, наче бульдог, якого втримують за повідець. — Я не могла повідомити в поліцію — не лише тому, що Алан сам був поліцейським, а й тому, що боялася за Майкла та Ернеста. Наша родина стільки втратила через ті кляті знімки. Я просто хотіла, щоб це скінчилося. Тож я все вдала. Якщо це справді ти, Джеремі, то мені дуже шкода. Ти певен, Ернесте? Певен?

— Майкл сказав мені, що Алан спершу намагався зв’язатися зі мною, — сказав я. — Та це неправда. Я думав, що Алан збрехав, аби переконати Майкла довіряти йому. Але тоді я почав міркувати. Алан сказав, що зв’язався з Майкловим братом. Ти не знав, що всиновлений, поки Алан не сказав тобі, чи не так, Джеремі?

Я побачив, як його адамове яблуко смикнулося вгору і вниз. Він прикусив губу. Промовчав.

— Звісно, Алан знав, що ти живий. Марсело сказав, що він не був здатен на вбивство — може, він тебе й відпустив? Але ти не пам’ятав нічого із цього, аж поки до тебе не прийшов незнайомець і розповів тобі про сім’ю, про яку ти навіть не здогадувався. Марка й Жанін Вільямсів вихваляли за те, що вони виховали в себе не одну дитину. Я думаю, вони взяли тебе, проте не сказали, що ти не їхня дитина. Підозрюю, ти не поставився до них з розумінням, коли дізнався, що вони тобі брехали. Ти написав Майклові у в’язницю, намагаючись пояснити, що сталося і ким ти можеш насправді бути. Ти намагався все зрозуміти. Але Майкл сприйняв ім’я «Джеремі Каннінґем» як анонімну погрозу, тоді я запитав, чи був на конверті підпис, і він усміхнувся: «Листа підписали явно несправжнім ім’ям… вони намагалися натиснути на мене, налякати». Звісно, він міг так подумати після всього, що розповів йому Алан про те, як Шаблі тиснули на нашу матір. Він тобі не повірив, а моє ім’я всюди пістрявіло як ім’я зрадника родини, тож до кого ще тобі було звернутися? До когось близького йому. До Люсі. Вона чекала, коли ти приїдеш, але коли ти не з’явився, злякалася, що ти міг бути Зеленими Черевиками. Що ти опинився надворі посеред ночі й замерз у снігу. Я думав, вона нервується через те, що тіло приведе сюди поліцейських і Майклові буде важко. Але насправді вона боялася, що ти замерз. Твоя смерть зруйнувала б її плани повернути тебе Майклові й стати героїнею. Люсі намагалася ідентифікувати тіло: вона першою перевірила перелік гостей. Випитувала в мене, чи мертвий чоловік не схожий на Майкла. Вона боялася не того, що це Майкл. Вона запитувала про візуальну схожість. Люсі піднялася на дах, щоб надіслати тобі повідомлення й запитати, де ти. — Я пригадав, як вона сказала мені, що ці вихідні — її шанс повернути Майклові родину. Тоді вона говорила не про себе. — І для неї це ще один привід звинувачувати себе. Зрештою вона зрозуміла, ким ти можеш бути і що ти міг скоїти. При цьому саме вона запросила тебе сюди.

— Усе, як ти планувала, Евонно. — Дідько, Енді, я саме збирався це сказати. — Довбане родинне возз’єднання.

У бібліотеці запала тиша, яку порушувало лише завивання вітру надворі.

Нарешті Джеремі заговорив:

— Я не так собі це уявляв — бути зі всіма вами.

Він учепився однією рукою в поличку над каміном, обдираючи з неї пластівці фарби й обдивляючись усіх нас по черзі. Між ним і дверима було забагато людей, а за ним було лише дуже обмерзле вікно. Він міг би вистрибнути звідти й більш-менш безпечно приземлитися в пухкий сніг, але я був певен, що хтось із нас устиг би його схопити.

— Я… — непевно почав він. — Я так довго чекав, коли зустрінуся з вами. Думав, це буде по-іншому. — Джеремі говорив тим самим замріяним тоном, який я чув від нього біля дверей сушарні, коли приходив до Майкла: «То вам до нього все-таки не байдуже, я бачу?.. А я ріс без братів». — Я завжди був не такий, як інші. Мене не сприймали. Я бився з дітьми. А коли ма… — Він урвав себе, і я побачив, як роздимаються його ніздрі. — Спершу я подумав, що Алан бреше. Я завжди називав їх своїми батьками. Запитав їх, а вони просто… — Я бачив, що Джеремі важко про це згадувати. — А вони просто це визнали. Ці люди, яких я все життя вважав своєю родиною, були такі щасливі, коли це казали. Вони не наважувалися самі мені розповісти. У них були інші прийомні діти, але Вільямси завжди казали, що я їхній син. Вони запевняли, що нічого про мене не знають, що взяли мене без імені, коли мені було сім.

— Сім? — зойкнула Одрі. — Не дивно, що ніхто не знав твого імені. Де ти був ще два роки?

— Я не… пам’ятаю.

Джеремі марно намагався вивудити якийсь спогад. Але схоже, що всі вони були заблоковані: він був надто малим, надто змученим, надто занедбаним. Одрі забагато знала, і Шаблі так хотіли заткнути їй рота, що залякали історією про вбивство сина. Та їм забракло відваги все-таки виконати свою погрозу: вони викинули Джеремі на вулицю, на поталу долі. Як довго вони утримували його в себе і як довго він жив сам по собі, я так ніколи й не дізнаюся. Та можу уявити, як цей досвід може вплинути на юний розум — доказ цього стояв просто переді мною. Аналіз ДНК не надто широко застосовували тридцять із чимось років тому, та й оголошення про зниклих дітей не поширювалися так швидко, як тепер, через усюдисущий інтернет. Аналіз волосся міг довести певний ступінь спорідненості, але його давно вже не приймали як доказ у суді — якщо не вірите, запитайте детектива з Квінсленда, який поїхав аж в інший штат, щоб звинуватити Каннінґема. «Я бився з дітьми». Десь в іншому штаті Джеремі ріс безіменною дитиною в чужому місті.

— Алан сказав, що знає, хто я такий, — вів далі Джеремі. — Він сказав, що наглядав за мною, коли я був меншим, стежив за мною. Сказав, що мав убити мене, але відпустив, і що я маю бути вдячним йому за це. Він знав, що у Вільямсів були гроші, і хотів продати мені світлини, які начебто допомогли б мені віднайти душевний спокій. Я сказав йому відвалити, а потім побачив його в новинах. Його вбили.

— Тоді ти поговорив з Вільямсами? — припустив я.

— Ці люди мали нахабство називати себе моєю родиною, та при цьому й далі брехали. Вони брехали мені, казали, що не знають, хто я! Я розізлився і… Я не хотів… Бажав лише, щоб вони відчули, що відчував я… — Він став смикати себе за комір. — …а я взагалі не можу дихати, коли нервуюся.

— А Елісон? Ти взявся шукати її через ту роль, яку вона відіграла у справі Маколі. Як ти дізнався про це?

— Ні. Я знайшов її, бо хотів поставити кілька запитань, дізнатися більше про Алана. Наскільки я зрозумів, він був її підлеглим. — Джеремі все ще смикав нещасний комір. — Я спершу не знав, що це її провина. Вона змусила мого батька, мого справжнього батька робити речі, через які його вбили, просто щоб прикрити свою дупу. Але я тільки хотів поставити їй кілька запитань. Чесно.

Він потер чоло, облизав зуби.

Я розумів, що Джеремі щосили намагається відсторонитися від своїх учинків, але щиро вірить, що його штовхнули на це. Та навряд чи його аж так штовхали — як не крути, він їздив з усім необхідним для відтворення стародавнього способу тортур. Але я вирішив з ним не сперечатися.

— Ви ж розумієте, правда? — У цих словах було щось моторошне, наче він звертався до нас, як до рівних.

— Якщо ти так хочеш родину, то ми всі тут. — Я простягнув руки для обіймів. — Навіщо було вбивати Майкла?

— Майкл мав бути таким, як я, — якось тужливо промовив Джеремі. — Тобто одного дня якийсь незнайомець каже мені, що я Каннінґем, а наступного я бачу новини про те, що інший Каннінґем убив цього чоловіка. Тоді я став читати про Роберта й дізнався, що він убив Браяна Кларка. Я починаю думати, що, може, я все-таки не такий самотній і що я не єдиний, хто почувався… інакшим.

— Тоді ти захотів поговорити з Майклом?

— Він не відповів на мій лист. Я міг зрозуміти, чому він мені не повірив. Тож я став шукати інший спосіб. Його дружина пішла на контакт охочіше. Вона сказала мені, коли його випускають. Про ваші спільні вихідні. Я так хотів приїхати й познайомитися з Майклом і вами всіма… — Хоч як дивно, та він усміхався, смакуючи спогади про те, як планував першу зустріч зі справжньою родиною. — Але я хотів зробити все правильно: спершу зустрітися з Майклом віч-на-віч і довести, що я гідний цієї родини. Я поїхав у в’язницю за день до того, як він вийде, та його там уже не було. Я помчав сюди. Місцевий коп, якому не пощастило припаркуватися в невдалий час у невдалому місці, зупинив мене, і його жертва дала мені змогу показати вам, хто я такий.