Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 33)

Ерін повернулася до Софії, шепочучи, щоб не почув Кроуфорд:

— То що це за друга теорія?

— Чорний Язик повідомляє про свою присутність. Хоче, щоб ми знали, що він тут.

Розділ 24

Ззаду кузов вантажівки зачинявся металевою ролетою, яка відсувалася вгору. На задньому бампері стояла порожня паперова склянка з-під кави. Ключ легко повернувся в замку, і я приготувався підняти ролету. Це відчувалося як визначний момент, тож я зупинився й озирнувся на трійцю, яка стояла в мене за спиною. Ерін нервово заламувала руки, очевидно міркуючи про те, чи вистачить умісту кузова, щоб мене переконати, і чекаючи, що я заповню прогалини в історії Майкла. Софія зловтішно закопилила губи, смакуючи викриття Майклових таємниць. Кроуфорд мав нетерплячий вигляд. Він зібрав докупи всю свою суворість, наказавши нам повертатися в готель, та я не думав, що він насправді спробує зупинити нас. І мав рацію: зрозумівши, що його ніхто не слухає, він просто пішов за нами, аби переконатися, що ми не накоїмо нових дурниць. А як почувався я, спитаєте? Я готувався до розчарування. Як уже сказав Майклові, вразити мене може хіба що космічний корабель.

Я підняв ролету на кілька дюймів. Перше, що помітив: ми не вибухнули. (Я знаю, це скидається на божевілля, але мозок продукував такі сценарії, що замінована вантажівка була одним з найнудніших припущень.) Я так повільно відчиняв кузов не заради інтриги — просто ролета замерзла. Я щосили штовхнув її вгору, але відтулив лише невеличку смугу чорноти всередині. Холодний метал обпікав голі руки. Я зібрався на силах для ще одного поштовху, коли на плече лягла чиясь рука.

— Може, це лише для тебе, — сказала Ерін. — Принаймні поки що.

Ерін вочевидь хоча б щось знала про те, що було всередині. Зрештою, вона допомагала Майклові це викопати. Вона думала, що це гроші чи бодай щось цінне, але якщо це так, чому знадобилася ціла вантажівка? Невже там така велика сума? «Майкл казав довіряти лише тобі». Мені він сказав те саме: що я був єдиний, кому він довіряє, бо свідчив проти нього. Він дозволив посадити себе в ту гнилу шухляду для шкарпеток, просто щоб потай віддати мені ключі. Кроуфорда й Софії тут бути не повинно. Ерін мала рацію.

— Мені потрібна хвилина. Хочу сам глянути, що це, — гукнув я, перекрикуючи вітер, щоб мене почули інші. — Це… може бути небезпечно.

Я знав, що це паскудне виправдання. Софія закотила очі. Можливо, її дратувало, що я їй не довіряю. Або вона вважала, що кожного разу, коли я стаю на бік Ерін і Майкла, її шанси отримати п’ятдесят тисяч доларів зменшуються. Мені також спало на думку, що вона не випадково вибрала саме ту мить, щоб зайти в сарайчик: сестра урвала нас саме тоді, коли ми з Ерін дійшли хоч якоїсь згоди й вирішили співпрацювати. Я очікував певного опору від Кроуфорда з багатьох причин: порушення процедури збирання доказів, відсутність свідків, бажання створити видимість розслідування, — але, схоже, він остаточно втомився поводитися як поліцейський. Ерін завела їх обох за вантажівку, а я ще двічі штовхнув ролету, скрегочучи замерзлим металом, і відчинив кузов.

Повітря досі мерехтіло від снігу, а небо над головою досі було сірим, тож, навіть відчинивши машину, я бачив усередині тільки темряву. Спершу міг розгледіти лише звичні мотузки й ремені для перевезення меблів, прикріплені до бічних стінок. А потім, у глибині кузова, помітив дивну тінь. Це було схоже на…

Але я не був певен. Треба було підійти ближче. Я заліз у кузов і підійшов до тіні ближче. Вантажівка з кожним кроком поскрипувала й легенько розгойдувалася в мене під ногами. Тут не було чим дихати, а в повітрі витав дивний запах свіжої землі. «Ми дещо викопали».

Нарешті очі пристосувалися до напівтемряви. Думаючи про те, що може бути в цій вантажівці такого, що виправдало б Майкла і забезпечило б йому алібі, я перебрав усі можливі варіанти, але такого мені на думку не спало. Кілька секунд я простояв, приголомшений, поки не почув гепання в стінку кузова.

Знадвору пролунав приглушений голос Софії:

— Ну, то що там?

Я підійшов до входу й зачинив ролету, запечатуючи себе в цілковиті й темряві. Ерін мала рацію. То було для мене, лише для мене.

Труна була все ще брудна й помережана чорними патьоками: це пояснювало запах свіжорозритої землі. Я оглянув домовину, підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні (заряд: 37 %). На вигляд дорога: міцне дерево — може, дуб, — ретельно полаковане, завдяки чому вона досить непогано збереглася. Різьблені хромовані ручки з обох боків. Труна не мала вигляду нової, але й не здавалася сторічною. Мені важко було сказати, скільки їй років. Гадаю, Люсі була б задоволена, якби дізналася, що тієї ночі Ерін і Майкл займалися чимось аж таким неромантичним.

Спершу я подумав, що це могла бути труна Голтона, позаяк не знав, кого ще мій брат захотів би викопувати. До того ж у цьому крилася б певна іронія, бо саме Майкл спочатку намагався поховати Алана. Але ця річ явно була зроблена для урочистого похорону у відкритій труні — для людини, яку любили й поважали. Судячи з того, що Алан заборгував половині населення Майклової в’язниці, я не думаю, що хтось став би брязкати гаманцем, щоб подарувати йому таке пишне місце останнього спочинку.

Я обережно провів кінчиками пальців по дереву, обходячи домовину та знову розхитуючи скрипучу вантажівку. Я помітив, що цвяхи по краю труни хтось витягнув, тож кришку напевне відкривали. Мені спало на думку, що це могла бути зовсім не труна, а радше скриня для зберігання чогось, замаскована під домовину, і, можливо, Майкл уже взяв з неї те, що йому було потрібно. Люди ж іноді ховають різні речі в трунах, чи не так? Але якщо все було саме так і він уже забрав звідти все, то чому хотів показати мені? А якщо там справді тіло, то як я маю впізнати його чи її? Труна достоту довго пролежала в землі, і купа кісток навряд чи про щось мені скаже. Від цих думок мене відвернуло дивне відчуття під пальцями: якась борозна на гладенькому лакованому дереві. Якась позначка. Я посвітив туди телефоном (заряд батареї: 36 %).

Символ нескінченності, вирізаний на труні.

Перед очима знову постала урочиста зала, і навіть відкрита домовина з плюшевою оббивкою. Швейцарський ножик, який шкребе по дереву, навіки прив’язуючи свого власника до загиблого. Кашкети, притиснуті до грудей, білі рукавички й золоті ґудзики. Може, кістки всередині я й не зміг би впізнати, але цю труну я знав.

Майкл та Ерін викопали напарника Алана Голтона — поліцейського, якого застрелив мій батько.

Розділ 25

Я знав, що мушу відкрити домовину. До дідька всі ці історії про скриньку Пандори.

Кришки трун достобіса важкі, а в дорогих вони ще й облямовані свинцем, щоб ти не просочувався крізь деревину, коли потечеш. Стару труну відкривати ще важче, бо завіси ржавіють і псуються під тиском сирої землі. Таке собі трупне заклякання неживого предмета. Якби Майкл не відкрив кришку першим, я ніколи не зробив би цього самотужки. Мабуть, Ерін і Майкл затягнули труну у вантажівку, змонтувавши якусь подобу шківа з ременів, що висіли на стінах кузова.

Позаяк був сам, я спробував зрушити кришку, ставши з боку завіс, перехилившись через труну, зачепившись пальцями за край і щосили потягнувши на себе. Собачий холод лише ускладнював роботу: металевий кузов вантажівки, залишеної на засніженій горі, фактично перетворився на морозильну камеру. Я сопів, випускаючи з рота й носа клубки пари. Перші кілька сантиметрів коштували мені нелюдських зусиль, аж раптом, коли здолав опір задубілих завіс, кришка відскочила, і я мало не гепнувся на дупу. Я міг би перевернути труну на себе, але, на щастя, танцювати танго зі скелетом мені не довелося: домовина лише злегка хитнулася в мій бік, але встояла. Вантажівка знову застогнала, наче благала мене припинити гарцювання.

Знову посвітив телефоном (заряд батареї: 31 %) у труну.

Я був готовий до того, що вона не буде порожньою, тож вигляд тіла викликав у мене радше полегшення, аніж шок. Принаймні це був нормальний для домовини вміст.

Швиденька наукова довідка: швидкість тління трупа залежить від того, чи була труна щільно закритою і з чого її виготовлено, але зазвичай тридцяти п’яти років достатньо, щоб тіло наполовину муміфікувалося. Цього часу замало, щоб згнили всі м’які тканини, а для того, щоб від тіла лишилися крихкі кістки, потрібно близько століття. Тому в тій домовині був скелет, укритий сірими смужками сухожилків. Тоді я цього не знав — прочитав про це лише тепер, коли зібрався писати цей розділ, — тож не розумів, яких судово-медичних відкриттів чекає від мене Майкл, демонструючи напівзогнилий труп. Я похитав головою. Це була безглузда ситуація.

Хоча в домовині могло бути ще щось. Майкл не залишив би тут нічого цінного, хоча я пригадав, як він хотів показати мені щось і не знайшов цієї речі в кишені. Але ж якщо це щось настільки маленьке, то навіщо взагалі ховати це в труні? І навіщо Майклові тягнути із собою домовину з тілом усередині, якщо він уже забрав звідти все, що було йому потрібно?

Треба було придивитися уважніше. Світло ліхтарика (заряд батареї: 31 %) упало спершу на рештки людської ступні. Вихоплена з темряви променем світла, вона скидалася на пташку, а довгі тонкі кістки майже складалися в клітку. Далі я оглянув кістки ніг, маслянисті від гнилісних накладань, намагаючись пригадати шкільні уроки біології, щоб зрозуміти, чи все з ними так. Це зовсім не було схоже на макети скелетів. Грудна клітка частково провалилася, від чого здавалося, що ребер значно більше, ніж має бути. Від одягу не лишилося ані клаптика тканини — лише кілька золотих ґудзиків на грудях, подекуди досі обіпнутих клаптиками м’язів, схожих на старі, пошарпані вітрила, і пряжка від паска, що лежала в порожній улоговині тазу.