Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 32)
— Ну, я не експерт, але це точно не нормально.
Ерін знову схилилася над тілом, і я підійшов ближче.
Я вперше як слід поглянув на Зелені Черевики, бо, несучи його ногу, не наважувався витріщатися, а після того бачив лише його обличчя на знімку Кроуфорда. Очі чоловіка були заплющені. Тут було так холодно, що в його волоссі виблискували кришталики льоду. Усе обличчя Зелених Черевиків було вкрите кіркою чорної кіптяви, яку я спершу сприйняв за ознаки обмороження, а довкола рота виблискувала смоляниста плівка. Його шию облямовувала яскрава червона рана. Софія вже казала мені про цей поріз — це так Кроуфорд вимастив рукава, — але зблизька він мав ще страшніший вигляд. Хай там що напнули цьому чоловікові на голову, воно так впилося йому в шию, що розрізало шкіру. Кров у рані також уже замерзла.
Ерін висмикнула мене з роздумів.
— Схоже, його хтось задушив. Я не знаю, що це таке чорне. Якась отрута?
— Кіптява, — сказав я, повторюючи слова Софії. — Мабуть.
— Від вогню? На снігу?
Я кивнув.
— Розталого снігу ніде не було. І якби він горів, то хіба не качався б по снігу? І в нього мало бути багато опіків. Софія вважає, що це серійний убивця. У новинах його чи її називають Чорним Язиком. Але якщо ти думаєш, що Майкл уплутався в щось кримінальне, як і тато, чи не міг би це бути якийсь найманий головоріз?
— Міг. Це жорстоке вбивство, і я гадаю, що таке роблять, коли хочуть катувати або передати якесь повідомлення. Але чекай… ти кажеш, що це кіптява, але сніг не розтанув. Як убивця підпалив його, не підпалюючи?
— Власне, це старовинний спосіб катування, який використовували перські королі, — сказала Софія з порога. — Що таке? Я мало не задубіла там.
— Катування? — Я повернувся до Ерін, здійнявши брову. — Ось тобі й повідомлення.
— Що вона знає? — Ерін схрестила руки на грудях. — Майкл казав довіряти лише тобі.
— Усе гаразд. Вона знає про гроші.
— Шкода лише, що Ерн уже витратив частину… — Софія кинула на мене підступний погляд. — Тисяч п’ятдесят, так?
Ерін кинула на мене погляд, якого я не зміг розшифрувати: вона або сердилася, що я витрачав Майклові гроші, або їй не сподобалося, що я довіряв свої таємниці Софії. Я зупинився на другому варіанті й подумав, що з боку Ерін не дуже самокритично засуджувати мене за це, провівши ніч із моїм братом.
— Ти дуже багато знаєш про цього серійного вбивцю, — усе ще недовірливо кинула Ерін.
Якщо Софія й сприйняла це як звинувачення, вона цього не виказала.
— Одна з жертв потрапила до лікарні нашої мережі. Гамфріс. Її швидко знайшли, і всі думали, що її ще можна врятувати. Але з легень не було пуття, тож довелося зняти її зі штучної вентиляції. Мені це здалося цікавим, послухала кілька подкастів. Не думала, що мені ця інформація взагалі колись знадобиться. Аж ось воно…
— Гаразд, закриваємо справу. Якщо ти слухала подкасти…
— Дай їй шанс, Ерін. Вона знає більше, ніж ми.
— То шукаємо бандита-історика, який полюбляє середньовічні тортури?
— Щось таке. — Софія присоромлено відвела погляд. — Слухайте, я ж не вигадую. Це називається удушення кіптявою. Ерні, я вже казала тобі, що люди, які помирають під час пожеж у своїх квартирах, не згорають, а задихаються. Частково тому, що вогонь витягує кисень з повітря, тож людині нема чим дихати. Але якщо вдихнути багато диму, кіптява може осісти в легенях, і це заважає вбирати кисень, навіть якщо він є.
— І стародавня Персія відома своїми квартирними пожежами? — запитав я.
— Дуже смішно. Вони вигадали цей спосіб тортур — збудували навіть спеціальну вежу, понад двадцять метрів заввишки. Вона була повна величезних шестерень, коліс і всіляких штук, а внизу — купа попелу. Вони зачиняли там богохульника — саме за такі речі в ті часи страчували. Отже, якщо просто сидіти в кімнаті з купою попелу, тобі нічого не буде, тож вони запускали механізм, щоб ті шестерні та колеса здіймали попіл і розпорошували його в повітрі. Людина всередині задихалася.
— Люсі казала, що першими жертвами була літня пара з Брісбена? Вона читала про це в інтернеті. Ти хочеш сказати, що їх убили саме так?
— Вона все правильно читала. Але ні, їх убили не зовсім так. Звичайно, навряд чи десь тут є триповерхові вежі для тортур, і схоже, що Зелені Черевики чимось душили. — Софія взяла з полиці неподалік викрутку й відсунула чоловіків комір трохи вниз, щоб було краще видно рану. — Судячи з товстого шару кіптяви на щоках і глибини рани, йому наділи на голову пакет з попелом і затягнули довкола шиї, а потім, після смерті, зняли.
— Сліди на снігу справляють таке враження, наче хтось бігав туди-сюди на невеликій ділянці, — зауважив я.
— Саме так. Нестача кисню досить швидко спричиняє дезорієнтацію — мабуть, він намагався зняти пакет і запанікував. Цілком міг хаотично бігати по колу.
— Якось не дуже середньовічно. — Ерін очевидно зрозуміла, що це прозвучало різко, тож вибачливо здійняла руки. — Вибач, це не сарказм — мені справді цікаво. Просто я думаю, що будь-хто може задушити людину, просто надівши їй на голову пакет. Навіщо мучитися з попелом?
— Я згодна. Думаю, що вбивця дуже квапився. Може, не встигав до світанку. Може, хтось із гостей зруйнував його плани. Але з тією парою з Брісбена вбивця бавився довго. Знову ж таки, вежі там не було, але була її сучасна версія. Їх зачинили в машині, яка стояла в гаражі, і прив’язали руки до керма пластиковими стяжками. На даху були вм’ятини, наче там хтось стояв, а на підлозі валялася садова повітродувка. Схоже, вбивця засипав попіл через люк на даху та встромив туди повітродувку, щоб це все розколошматити. Так само було з жінкою, яка потрапила в нашу реанімацію. Її прив’язали пластиковими стяжками в замкненому туалеті, заклеїли вікна та вентиляцію і лишили невеличку щілину, щоб устромити туди повітродувку. Саме так убивця діє зазвичай. Повільно. Але це все лише припущення, звісно.
— З подкастів. — Ерін здійняла брови.
— З подкастів.
— Це наче тонути без води, — сказав я. Я нікому не побажав би своїх снів про удушення, хоча більшість часу, який провів у материній зачиненій машині, я був непритомний. Я читав про плавців, які тонуть за кілька дюймів від поверхні, упевнені, що от-от зможуть виринути, от-от, ще трішечки. Я не уявляю, як це — всотувати повітря, якого довкола тебе повно, але не отримувати ані крихти кисню. — Ти гадаєш, що це той самий убивця, з тим самим обладнанням, так? Тебе не лише попіл наштовхнув на цю думку. Ти гадаєш, що ця рана в нього на шиї — від пластикової стяжки?
— Так. Краї рани надто чіткі для мотузки, а якби це було щось на кшталт волосіні, то рана була б глибшою. Тож я думаю, що це пластик. Але гляньте-но сюди…
Вона показала на трохи розтулений рот трупа, вийняла свій телефон (заряд батареї: 85 %) і посвітила туди ліхтариком. Нескладно було зрозуміти, чому вбивцю прозвали Чорним Язиком: рот загиблого зсередини був укритий вугіллям, від чого язик походив на чорного слимака, що ховався за сірими зубами.
— Це більше про людське око, аніж з якоюсь практичною метою. Він би задихнувся і в порожньому пакеті. Попіл тільки для того, щоб залишити слід.
— Навіщо йому це робити? — запитала Ерін.
— У відділенні невідкладної допомоги я набачилася різного, тож маю кілька припущень. Гадаю, ти знаєш, про що я думаю, Ерне. Ти ж бо пишеш про такі штуки. Який основний принцип modus operandi[14] вбивці-психопата?
— Що ж, — протягнув я. — Вважають, що психопат
— Не обов’язково палити вогнище — йому просто потрібен попіл і якийсь спосіб розпорошити його в повітрі. Та й узагалі, попіл можна купувати цілими мішками в крамницях для садівників. Коротше, я думаю, що вбивця приніс його із собою. Він був готовий. Тож моя друга теорія, мабуть, імовірніша.
У мене щось обірвалося в животі від усвідомлення того, що вона збирається сказати і як це вписується в історію Ерін і Майкла, але нашу увагу відвернув скрегіт металу, коли Кроуфорд прочинив двері. У нього було багряне спітніле обличчя, і він відчайдушно хапав ротом повітря. В одній руці офіцер тримав відірвану ручку дверей, з якої досі звисав замок, а в другій стискав важкий поліцейський ліхтарик. Він окинув нас трьох поглядом. Кілька разів розтулив і стулив рота, наче примірявся до різних слів, але зрештою, щоб передати свій гнів, не обрав нічого кращого, ніж:
— Геть!
Ми попленталися надвір, наче школярі, винувато потупивши очі й бурмочучи:
— Пробачте, офіцере.
Відколи ми зайшли в сарай, хуртовина вже трохи вщухла, і я знову міг бачити гостьовий будинок. Тепер, під шапкою свіжого снігу, він ще більше скидався на одну з тих солодких хатинок, які печуть на Різдво.
Кроуфорд буркітливо йшов назирці, заганяючи нас у готель. Моя редакторка зауважить, що «ходити буркітливо» не можна, але за нею явно ніколи не йшов офіцер Кроуфорд, сопучи на кожному кроці, тож залишу це так. Я передав ключі Ерін, яка кивнула у відповідь, і ми намірилися повернути в бік паркувального майданчика.