Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 31)

Будівля стугоніла під натиском снігу так, що мені вдалося ввійти непоміченим. У сарайчику було морозно — холод сочився всередину крізь жерстяні стіни й бетонну підлогу. З рота вихоплювалися клубки пари. Я прокашлявся. Людина біля палет блискавично випросталася, відійшла від тіла й здійняла руки вгору. Спіймана на гарячому.

— Дуже приємно, — сказав я.

Наш таємний код.

Розділ 23

Я так часто кажу Ерін, бо ми домовилися про це невдовзі по весіллю: якщо вона сердитиметься на мене, то на запитання: «Як там у вас з Ернестом?» зможе відповідати чесно: «Ну, як він завжди каже: „Дуже приємно“».

Плечі Ерін опустилися, а руки впали вздовж тулуба.

— Ох, дякувати Богу, — зітхнула вона полегшено, розпливаючись у такій широкій усмішці, якої я не бачив у неї дуже давно.

Вона ступила крок до мене, але зупинилася, коли почула сталь у моєму голосі.

— Що ти тут робиш, Ерін?

— Ти вже говорив з Майклом? — у її голосі вчувалася суміш спантеличення та настороженості. Її тон мене здивував: наче це все було нормально і та дивна розмова з братом мала все для мене прояснити. — Він розповів тобі про Алана?

— Він розповів мені про Алана.

— Гаразд. Тоді… — Ерін знову вичікувально замовкла, наче щойно заповнила всі прогалини. Зрозумівши, що я мовчатиму, якщо не спитає прямо, вона голосом лагідної вчительки промовила: — І що ти про це думаєш?

— Я не знаю, у що мені вірити.

Немає сенсу брехати Ерін: вона завжди перевершувала мене в цьому мистецтві. Знаю, знаю, це надто гостра ремарка, щоб кидати її в книжці, де Ерін не зможе себе захистити, але це правда. Між іншим, це вона затіяла інтрижку, а не я.

— Ми стоїмо біля мертвого чоловіка, — сказала вона сухо.

— Уяви собі, я помітив.

— Це не просто нещасний випадок, Ерне. Власниця готелю хоче, щоб усі так думали, аби не було паніки. Але ми з тобою знаємо, що це проблема Каннінґемів. Її привезли сюди Каннінґеми.

Вона не сказала цього, але наступне речення зависло в повітрі: «Це зробили Каннінґеми».

Я вирішив трохи поступитися.

— Скажімо, я вірю Майклові. Тоді Алан — чоловік, який убив нашого батька, — уже мертвий. У цій історії стоїть крапка. Хіба ні?

— «Скажімо»?

— Я вірю, що він у цьому не сумнівається. Це все, що я можу зараз констатувати.

Від спогаду про білу галявину спиною поповзли мурашки. Можливо, саме через це мені було так важко прийняти Майклові слова: Алан може здаватися покидьком на папері, але я був єдиним свідком подій, що сталися того ранку, і я не хотів, щоб його смерть, його вбивство, було виправданим — хай ким він був і хай що накоїв.

— Усе дуже просто. Алан убив вашого батька, щоб прикрити свій зад, це правда, але він убив його заради чогось. — Ерін поклацала язиком, міркуючи. — А тоді він спробував продати це Майклові, і ось ми тут.

— Майкл казав. Але чому він так довго чекав?

— Може, тому, що Аланова кар’єра розвалилася. Може, то був відчайдушний крок. Я знаю лише те, що за цю річ убивали багато років тому, і вона досі варта крові. — Вона показала великим пальцем на Зелені Черевики. — Нагадати тобі ще раз, що поряд із нами лежить труп?

— Гаразд, гаразд. Що це за інформація? Що Майкл купив у Алана?

— Я не знаю, — завагалась Ерін. — Він мені не розповідав. Сказав лише, що це небезпечно.

Дев’яте правило написання детективного роману потребує, щоб я не приховував жодного свого міркування, тож скажу: у мене склалося враження, що вона говорить правду, проте не всю.

— Але? — спробував я.

— Ми дещо викопали.

Я подумав про Майклові брудні руки в’язня. Коли я тиснув йому руку біля гостьового будинку, під нігтями в нього був бруд. Та загалом вигляд він мав охайний: чисто поголений, пофарбоване волосся. Чому він не почистив нігті?

— Воно в тій вантажівці?

Ерін кивнула.

— Гаразд. То що це? — Тепер, ставлячи прості запитання, я відчув, що починаю щось розуміти. — Якісь великі гроші, варті цього безладу? Улов з якоїсь крадіжки Шабель? Дорогоцінності? Наркотики?

— Мені теж це спало на думку. Але я не бачила.

Я засміявся. Із замерзлими голосовими зв’язками це прозвучало, наче кректання.

— То це все через якусь мапу скарбів?

— Дарма ти смієшся. — Ерін схрестила руки на грудях. — Я довіряю йому.

Слово «довіряю» забриніло подвійним значенням, наче вона мала на увазі більше, ніж сказала.

— Це часом не тому, що…

— Не треба, Ерне. Річ не в цьому.

Річ була не в цьому і в цьому водночас. Я ніколи ще не говорив про це з Ерін, навіть у психолога. Щойно я починав гніватися через це, мене зупиняли сором і смуток. Але якби я поговорив з нею, ми могли б усе владнати; ми могли б сісти й вислухати одне одного. З’ясувати, що кожен з нас мав на увазі під словом «сім’я», обговорити те, що з нами зробили результати аналізів фертильності, які я розпечатав за сніданком. Що вони зробили із сім’єю, яку ми намагалися створити.

Ми дуже довго чекали на ті результати. Мені здавалося, що трохи дивно розсилати настільки важливі новини поштою, але, мабуть, для репродуктолога вони були чимось буденним, не вартим телефонного дзвінка. Лист ішов дуже довго, Ерін час від часу приходила до мене, нервово заламуючи пальці, та повідомляла погані новини: першого листа помилково надіслали за хибною адресою, а потім їй довелося телефонувати в клініку, бо друга спроба безнадійно розмокла під дощем. Ерін сприймала це дуже важко. Щоранку вона першою вибігала до поштової скриньки, повертаючись у будинок з рекламними листівками з піцерій та рієлторських агентств і хитаючи головою: дні минали, а новин не було.

Власне, у мене досі є той лист. Він пом’ятий, бо рука судомно стиснулася, коли я прочитав свої результати, шукаючи в них якусь помилку. Коли Ерін вийшла на кухню, закладаючи за вухо пасмо волосся, я вже розгладив його на столі, біля маснички. Моя правиця була вимащена смердючою слизотою. Я попросив дружину сісти, і той вираз, з яким вона глянула на мене, коли прочитала… Я думаю, тоді ми обоє знали, що це кінець. Ми знали, що спробуємо триматися разом певний час, але вогник згас і кресало зникло. Якби воно в мене було, я скористався б ним, щоб спалити того клятого листа.

Ми протрималися на орбіті одне в одного ще вісімнадцять місяців, бо не хотіли ані йти, ані лишатися разом. Так буває у шлюбі, коли один з вас хоче дитину, а другий не може цього дати.

Так, це мій третій і останній «не нудний» сніданок. Той, у якому фігурує сперма.

— То все по-справжньому? — запитав я.

Ми обоє знали, про що я. Про неї з Майклом.

— Усе по-справжньому. Але я повірила б йому, навіть якби це було не так. Не всім щастить побачити свого батька в новому світлі. Це честь.

Тоді я зрозумів, що, допомагаючи Майклові краще зрозуміти Роберта, вона сподівалася розібратися у власних стосунках з агресивним батьком.

— Ну ж бо, — заблагав я. — Ти надто розумна для цього.

— Завжди дуже приємно, — невесело всміхнулася вона. — Ти вже відмикав вантажівку?

Я похитав головою.

— Він дав мені ключі. Але натомість ми пішли за тобою.

— Він сказав, що це тебе переконає.

Мені вже набридло чути від людей, що вміст тієї вантажівки змінить моє життя. Власне, так і буде — і в плані переконань, і в плані функцій моєї правої руки, — але я все одно волів би, щоб вони припинили так казати.

— Ми ходимо по колу, — сказав я, вирішивши якось зняти напруження. — Спробуймо знайти певний спільний інтерес у цій ситуації.

— Говориш, як доктор Кім.

— Ми витратили всі ті гроші на психолога — хто б міг подумати, що це колись знадобиться. — Я видушив усмішку.

— Тож що це буде? — мляво протягнула вона, імітуючи нашого колишнього психолога. — Що нас об’єднує?

— Ми обоє не віримо, що Майкл винен у… — Я показав на тіло. Усвідомлювати, що ми так спокійно говоримо біля нього, було якось дивно. — І схоже, що ти теж не віриш у «смерть від переохолодження», інакше не вламувалася б сюди. Ти думаєш, що хтось полює на Майкла після того, що ви з ним викопали, а я хочу допомогти йому й залагодити щось бодай один раз у своєму житті. Ось це і є наш спільний інтерес. Ми обоє хочемо розкрити це вбивство. — І це черговий доказ того, що я не можу називати себе головним героєм цього роману лише тому, що пишу про ті події. Власне, пригадую, як тоді подумав, що серед нас більше людей, які хочуть розкрити вбивство, ніж тих, у кого є мотив його скоїти. — Із цього й почнемо. Якщо знайдемо того, хто це зробив, то заразом з’ясуємо, що зі сказаного Майклом є правдою.

— Одне доводить інше, — кивнула Ерін, а тоді звела докупи вказівні пальці й приставила їх собі до підборіддя, насупившись. — Мені здається, сьогоднішній сеанс не минув даремно. Як ти вважаєш?

Усупереч собі я засміявся. Як не крути, а ми кохали одне одного, хай там що сталося потім, і забути про це було не так просто.

— Ти встигла його оглянути, поки ми сюди йшли, — сказав я. — Щось знайшла?