Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 26)

Розділ 19

— Я три роки думав, як тобі про це розказати, — почав Майкл, коли я зачинив двері. Схоже, першої фрази за весь цей час він так і не придумав. — В’язниця — бездоганне місце для того, щоб поглянути на деякі речі по-іншому, бо там життя зупиняється, тоді як світ далі мчить уперед. А ти можеш міркувати. Я збрешу, якщо скажу, що не досяг певного духовного просвітлення.

Мабуть, я здійняв брови, бо Майкл одразу кинувся захищатись:

— Я не паритиму тобі мізки розповідями про сенс життя, але, коли ти вбиваєш когось — тобто коли свідомо вирішуєш убити когось, — ти мусиш усе це зважити. Розумієш?

— Ні, — чесно відповів я.

Хоча зараз, коли це пишу, починаю розуміти.

— Не знаю, як пояснити тобі, що відчував, коли вбивав Алана. Я був наче в тумані й робив усе механічно. Ніби просто спостерігав збоку… — Він вибачливо простягнув до мене руку. — Розумію, як це звучить, але не збираюся виправдовуватись. Просто хочу сказати: я не знаю, що спало б мені на думку далі. Що я міг би накоїти. Кому ще міг би зашкодити. Я провів три роки у в’язниці з убивцями, Ерне. І думав, що вбиваю заради… чогось. Чогось більшого, ніж я сам. А відтак опинився там з людьми, які вихваляють одне одного за скоєне, і, трясця, речі, за які вони убивали, достобіса безглузді. — Майкл похитав головою; він заплутався й рознервувався. Тоді покліпав, глибоко вдихнув і повів далі вже спокійніше: — Вибач. Я просто міркую про те, скільки коштує життя. Розумієш? До прикладу, позов Софії. Та родина вимагає в лікарні мільйони доларів компенсації… Ерін називала точну суму, але я забув. Хай там як, а вони просто сіли за стіл з купкою юристів і гортали папірці, поки не визначилися із сумою. Вони вирішили: «Наш син коштує ось стільки».

— Не вплутуй у це Софію.

Я здивував сам себе, так рішуче вступившись за сестру попри те, що вона приховувала щось, варте п’ятдесяти тисяч доларів.

— Я не вплутую. Просто наводжу приклад. Я тримав Аланове життя у своїх руках і зважував, чого воно варте. І чого вартуватиме мені покласти йому край.

— Ти вирішив, що твоє життя важливіше, ніж Аланове. — Я подумав, що Майкл усе-таки не збирається розповідати мені жодної таємниці — він просто проговорює те, що повторив сам собі мільйон разів, аби спромогтися жити із цим далі. Він намагався сказати мені, що смерть Алана була того варта. Він не збирався повідомляти нічого нового. Я для себе все вирішив, похитав головою і здався. — Можеш забирати гроші. Я привіз сумку.

— Ні. Ні, я зараз не про гроші, а про ціну. Це так дивно — усвідомлювати, чого варте життя. Це все, що я хотів сказати.

Майкл на якусь мить похмуро задивився в нікуди, явно зрозумівши, що не схилив мене на свій бік. Його очі трохи зловісно відблискували у світлі інфрачервоної лампи. Слова прозвучали як погроза. Наче він уже зважив одне життя й поставив сумку грошей вище за нього, а тепер готовий зробити те саме з моїм. Може, це давалося взнаки моє внутрішнє напруження, але стіна сірого снігу за вікном зненацька здалася мені загрозливою. Я уявляв, як надворі лютує хуртовина, і кучугура росте, тисне на скло. Будь-якої миті сніг може ринути через вікно в сушарню й поховати нас обох.

Тоді Майкл промовив:

— А ще дивніше усвідомлювати, що я розрахував це все неправильно.

Я не надто розумів, що саме Майкл намагається сказати: що він незадоволений тим, на що обміняв життя Алана, чи його не влаштовує ціна, яку за це заплатив. Саме це й сказав йому, хоча, мушу визнати, не так красномовно, як виклав це вам.

— Я просто намагаюся сказати, що засвоїв урок і що ніколи більше не виберу насильства. І ти досі думаєш, що це через гроші? — запитав Майкл.

— А хіба ні?

— Ці гроші не… Слухай, ці гроші від самого початку мали належати нам, розумієш? Ми помирали за них. Вони їх нам завинили.

«Наші гроші». Ось, знову. Але хто ці «ми»? Майкл і хто? Якийсь іще Каннінґем? Я розтулив рота, щоб запитати ще щось, але рулетка, яка крутилася в голові весь цей час, зненацька зупинилася на одній думці.

Тієї ночі, коли помер Алан, Майкл сказав мені, що це наші гроші. Я думав, він має на увазі, що ми можемо їх узяти, що він заслужив їх, укравши або вбивши заради них, і що він готовий зі мною поділитися. Кілька годин тому Ерін прошепотіла мені на вухо: «Це гроші родини». Я думав, вона має на увазі те саме: оголошує право власності й пропонує мені частку. Увесь цей час Майкл й Ерін казали мені правду, а я не розумів. Вони буквально мали на увазі право власності.

Перед очима знову постала оповита павутинням галявина, де Майкл схилився над чоловіком в агонії. Зважував своє рішення. Оцінював життя. Тепер усе ставало на свої місця, і я збагнув, звідки Майкл знав, що в сумці лежить двісті шістдесят сім тисяч доларів, не рахуючи їх.

Ви це бачите? Я нарешті розв’язав бодай одну загадку.

— Це не крадені гроші, — промовив я. — Вони твої. Ти не зробив це наосліп. Ти знав Алана. Він тобі щось продавав?

Майклові очі засвітилися — він зрозумів, що я ладен якщо не повірити, то принаймні вислухати його. Я знаю, що всі ці вогники в очах — жахливе кліше, але це правда. Хоча, звісно, це міг бути й перепад напруги в старому готелі, від чого лампа над вікном на мить спалахнула яскравіше.

— Що ж, тоді я можу розповісти тобі про Алана Голтона. І про те, звідки він знав батька.

Цього я не чекав. І тепер був радий, що зачинив двері.

— Батько знав Алана?

Майкл щиро закивав.

— Те, що я тобі розповім, звучатиме… божевільно, мабуть. Але вислухай мене, гаразд? — Він сприйняв моє мовчання як згоду й повів далі: — Голтон був копом.

— Копом?

У мене виникло несподіване бажання пальцями опустити брови, які заскочили на чоло, але я стримався.

— У минулому.

— Ну, звісно. Зараз він узагалі весь у минулому. — Я знав, що моє зауваження звучить по-дитячому, але це просто вихопилося з рота, поки я гарячково обмірковував ситуацію. — Але як таке можливо? Тобі дали тільки три роки за вбивство копа?

— Ні. Тобто він не був копом, коли я… тієї ночі. Але раніше був. Він, ем-м… — Майкл поклацав пальцями, добираючи слова. — …впав у немилість, скажімо так. І боляче забився. Потім перемагався дрібними підробітками та зрештою взявся продавати різні милі дрібнички… вживані. Він був на третину ставки наркодилером, на третину — злодієм, а ще на третину — безхатьком. І на повну ставку — шукачем проблем із законом. Марсело зміг зобразити Алана як дрібного злочинця, бо роки роботи в поліції… скажімо так, він не був благородним борцем за справедливість. Власне, лише тому сторона обвинувачення погодилися на три роки, які пропонував Марсело, бо якби він витягнув ту історію в залі засідань… розумієш, там були люди, яким би це не сподобалось. — У цьому був сенс. — Марсело витягнув ту історію за зачиненими дверима в кабінеті судді, і сторона обвинувачення погодилася на угоду. Три роки. Розумієш?

— Більш-менш. Але не збагну, як це все стосується батька.

— Чекай, я ще до цього не дійшов.

— Час іде, сніг тане. Чув, що мені можна вимагати платню що шість хвилин, якщо вже я тепер адвокат.

— Мені здається, я заплатив тобі завчасно, Ерне.

На це не було чого сказати. Дотепними шпильками проти правди не попреш.

Майкл сьорбнув коли, скривився (мабуть, вона вже встигла увібрати в себе запах ступнів) і став розповідати далі:

— Отож, Алан вийшов зі мною на зв’язок. Просто так, зненацька — я його не шукав. Сказав, що в нього є те, що я хочу. Що він мені це продасть. Власне, він також сказав, що говорив і з тобою. Саме тому я привіз його до тебе додому. Я подумав, якщо він сказав тобі те саме, що й мені, ти зможеш… зрозуміти, що сталося.

— Може, він сказав це, щоб ти йому повірив? — Я відкинувся на спинку стільця. — Але я жодним чином не причетний до цього. Я ніколи не зустрічав Алана.

— І так і ні. — Майкл знизав плечима, наче моя здатність запам’ятовувати людей, яких я зустрічав, викликала серйозні сумніви. Перш ніж я встиг розтулити рота, щоб посперечатися, він додав: — Звісно, потім я теж подумав про те, що він міг і не говорити з тобою. Я бачив, яким шокованим і спантеличеним ти був того ранку, не кажучи вже про те, що не змінив своїх свідчень, коли дізнався його ім’я. Так я все зрозумів. Але ти зустрічав його.

Я хотів був заперечити, але Майкл нахилився до мене й торкнувся вказівним пальцем трьох місць на моєму тілі: живота, стегна й грудей посередині. Він зробив це повільно й підкреслено, наче відбивав ритм. Йому не треба було нічого казати, бо ритм його рухів пробудив спогади, і в моїй голові пролунали слова:

«Я покажу тобі, куди йому вистрелив. Сюди, сюди і сюди».

Розділ 20

— Більшу частину свого життя я намагався забути про батька, — видихнув я, гарячково намагаючись упорядкувати в голові все те, що мені тільки-но сказав Майкл, і водночас виявити можливу брехню.

Увесь цей час я вперто намагався не розбиратися в обставинах батькової смерті; після того, що він накоїв і як він загинув, я відчував, що він не заслуговує на мою увагу. Немає нічого почесного в тому, щоб загинути в перестрілці з поліцією. Це не була хоробра смерть, тут не було чим пишатися. Такі смерті викреслюють з пам’яті. Саме тому Аланове ім’я не зачепило в моїй свідомості жодного тривожного дзвіночка під час суду над Майклом. Та ще й Марсело переконав суддів пристати на його пропозицію в обмін на мовчання про Аланове минуле, тому я міг ніколи ні про що не дізнатися. Я намагався витягнути з пам’яті спогад про чоловіка, який стояв перед моєю матір’ю, розмазуючи крем по її сукні. Невже до його форми було пришпилено золотавий бейдж із написом «ГОЛТОН»? Чи я сам домалював цю деталь після того, що розповів мені Майкл? Може, це був черговий мій спогад, як у випадку з Джеремі, де я заповнив прогалини сам, а потім забув, що із цього справжнє? Я перепрошую. Знаю, що надійні оповідачі такого не роблять. Офіцери поліції взагалі носять бейджики з іменами?