Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 28)

— От лайно. Де ця клята штука? — Майкл не зміг приховати роздратування. — Я покажу тобі згодом.

— Ти пив. Тієї ночі.

Я думав про це й раніше, але чомусь вирішив сказати зараз. Узяв і бовкнув — дуже швидко, бо не був певен. Майкл рвучко звів на мене очі, і в них було щось таке, від чого в мене все похололо всередині. Може, саме це було останнім, що побачив у своєму житті Голтон?

— Для відваги… я був цілком при тямі. — Він спробував засміятися, але вийшло якось сумно. — Я знав, що ти мені не повіриш.

— Повірю тобі? — Я намагався не підвищувати тону. — Я сів у ту машину, бо вірив тобі. Я став співучасником злочину, бо вірив тобі.

— Послухай…

— Я не знаю. Ці історії про батька… про те, що ти купував чи крав у Алана… і ти не маєш жодного доказу…

— Послухай…

— Він збрехав, що говорив зі мною, хай що він там тобі наплів…

— ПОСЛУХАЙ МЕНЕ!

Його голос прогримів так оглушливо в крихітній кімнатці, що я сахнувся на стільці й мало не впав.

Я встав. Позадкував до дверей. Майкл уловив мій страх, і гнів у його очах ущух, поступившись місцем якомусь пригніченому виразу, наче в присоромленого пса. Він також підвівся й випростав руку, намагаючись зупинити мене.

— Мабуть, він знав, що я зроблю. Після всього, що сказав. — Тепер братів голос був спокійнішим, але я відчував, що йому це важко дається. Він промовляв кожне слово так, наче, учепившись у кермо, боровся з автівкою на мокрій дорозі. — На порозі смерті люди не брешуть, Ерне, вони намагаються скинути тягар з душі. Якби я міг тобі показати… — Майкл урвав себе на пів слові, передумав продовжувати речення, а тоді взяв зв’язку ключів, які вийняв з кишені. — Так не піде. Якщо не віриш мені, поглянь сам. Тоді я розкажу решту.

Він кинув мені ключі. Я спіймав їх тілом, притиснувши рукою до грудей. «Запитай його, що насправді в тій клятій вантажівці». Щойно в голові пролунав голос Софії, я почув її за дверима. Я не міг розрізнити слів, але здавалося, вона в розпачі. Двері задрижали: це був надто драматичний стукіт для жалюгідних дверей, на яких навіть не було замка, але, може, вона просто намагалася бути ввічливою. Хай там що Софія хотіла мені сказати, це могло зачекати: я ще не закінчив розмову з Майклом. Я проігнорував стукіт.

— Просто скажи мені. Ти знаєш, що тут відбувається? Марк і Жанін Вільямси, Елісон Гамфріс. Ці імена тобі про щось кажуть?

— Гамфріс… — Майкл похитав головою. — Ні. Але Вільямси… залежить від того, чи вони з Брісбена. — Я сів на стілець і нетерпляче нахилився до Майкла, при цьому мало не зісковзнувши із сидіння. Він достоту насолоджувався моєю увагою. — Невдовзі по тому, як потрапив до в’язниці, я отримав листа від якихось М. і Ж. Вільямсів із Брісбена. Тоді я вже розумів: те, що в мене є, коштує більше, ніж я думав. Багато хто цього прагнув. І хай хто написав того листа… Що ж, варто віддати їм належне: вони були найвинахідливішими з усіх. Гадаю, намагалися мені погрожувати.

— Як?

— Листа підписали явно несправжнім ім’ям. — Майкл посміхнувся. — Але, як я й казав, вони намагалися натиснути на мене, налякати. Я не відповів. А чому ти питаєш?

— Я думаю, що Марк і Жанін Вільямси могли бути жертвами тієї самої людини, яка вбила нашого замерзлого чоловіка. Їх убили схожим способом, але це мені треба перепитати в Софії, щоб бути впевненим. Надто вже дивний збіг: чоловік помирає саме цими вихідними, коли ми всі тут…

— …І коли я приїжджаю сюди з дечим. Згоден. Це не просто збіг. Просто поглянь у вантажівку, і все зрозумієш.

Я підвівся.

— Де ти був учора вночі?

Я не міг піти, не запитавши.

— Поглянь у кузов. Там буде відповідь і на це запитання.

— Сподіваюся, там щось варте такої інтриги. Якийсь космічний корабель.

Двері знову задрижали від стукоту. Я озирнувся на них. Майкл кивнув, і я одразу зненавидів себе, усвідомивши, що весь цей час чекав на його дозвіл піти.

— У тебе щось випало з кишені.

Він показав на підлогу біля мого стільця, де валявся прямокутний папірець. Мої щоки спалахнули. Майкл підняв папірець, пробіг по ньому очима й усміхнувся.

— Софія? — запитав. Я кивнув. — Ти пропустив одну клітинку.

Майкл узяв свою ручку, зиркнув на мене, наче вирішував, чи варто псувати мою картку для бінго. Тоді поклав папірець на лаву, нахилився над ним і щось там зашкрябав. Я не бачив, що він пише, адже брат затуляв картку собою, але стояв так досить довго. Або писав щось значне, або ж довго думав. Я переминався з ноги на ногу, зиркаючи на двері. Тепер там перемовлялися два голоси.

Майкл нарешті випростався, подмухав на папірець і приклав великий палець до картки, щоб перевірити, чи висохло чорнило. Я нарешті зрозумів, чому він так довго писав: на лаві тепер лежав відкритий контейнер для лінз — певно, брат надівав їх, перед тим як писати. Тоді він підійшов (мені соромно це визнавати, але я відчув, як на шиї запульсували вени) і вручив мені картку. Я висмикнув папірець із Майклової руки й глянув на нього. Мені було спокійніше тримати картку при собі, та й Майкл утрутився в нашу із Софією таємну гру, тож хотілося оцінити завдану шкоду. Він морочився над карткою так довго, що я чекав побачити там купу записів, але зміна була лише одна. Майкл викреслив «Хтось помирає».

— Не загуби. Я довіряю тобі. Я не прошу, щоб ти мені вірив, але хочу, щоб подивився уважно. — Я зиркнув на ключі в другій руці, розмірковуючи про те, що побачу у вантажівці. «Подивитися уважно». Аж тут зрозумів, що Майкл стоїть достатньо близько від мене, щоб наважитися на хрипке, особисте зізнання, якого я відчайдушно сподівався уникнути. Він глитнув. — І слухай, з Ерін…

— Не… — спробував я зупинити його.

Він підім’яв мої слова під свої:

— Ми не планували нічого із цього.

Спокуса таки взяла гору. Хай там що, а я людина, яка має звичку зазирати в чужі готельні номери.

— Вона казала тобі, що ми намагалися створити сім’ю? Казала про лікарів, про клініки? Що саме нас зламало? Скажи мені, що річ не в цьому. Я міг дати їй те, що вона хотіла. Скажи мені, що річ не лише в цьому.

— Ерне…

До мене повернувся здоровий глузд.

— Я передумав. Не хочу знати. Між іншим, я витратив частину твоїх грошей. — (То була невелика частина. І я цим не пишався. Просто хотів укинути якесь отруйне слівце наприкінці.) — І теж цього не планував.

Кроуфорд і Софія в коридорі ще не притуляли склянки до дверей, але вже стояли підозріло близько до них. Я був радий, що двері мали гумову ізоляцію, тож навряд чи крізь них щось почули. Хіба коли Майкл кричав. Може, саме тому вони взялися стукати.

Софія закотила очі й зітхнула з полегшенням, а тоді смикнула мене за лікоть, кивнувши в напрямку входу в готель і даючи зрозуміти, що пояснить усе дорогою. Тоді рушила коридором, явно чекаючи, що я піду за нею. Кроуфорд замкнув двері на засувку та всівся на стільці. Його вочевидь не турбувала нетерплячість Софії, або ж вона просто не сказала йому, що має термінову справу.

Я втягнув повні груди приємного, чистого повітря, перш ніж піти за нею. Шию залоскотав холодок: у сушарні я встиг спітніти. Майкл наговорив багато всього, і я досі не знав, у що із цього вірити, але сприйняв той факт, що брат може не становити для мене загрози. Хоча, звісно, підозрював, що він міг привезти загрозу із собою. Утім наразі нічогісінько не розумів. Принаймні наступний мій крок був простий. Якщо він сказав правду й те, що було в кузові, пояснить, де він був минулої ночі, то невдовзі я зможу витягнути його із сушарні. Провівши там пів години, я ще більше впевнився, що брата звідти треба рятувати. А тоді ми разом розберемося з рештою.

Я подався за Софією, складаючи картку для бінго вдвоє, щоб заховати її глибше в кишеню куртки. Навряд чи Евонна відреагує так само доброзичливо, якщо наступного разу я згублю цей папірець десь біля неї. Згорнувши картку навпіл, я раптом помітив на ній ще один напис, зроблений свіжим чорнилом. В одній з клітинок Майкл закреслив слово й виправив його на інше. Моя редакторка буде задоволена, дізнавшись, що Майкл подбав про пунктуацію. Тепер там було написано:

«Ернест щось псує залагоджує».

Розділ 21

Від Майклового виправлення на картці мене охопило відчуття братерської ніжності, яке переповнює й тепер, коли про це пишу. Поки я на цій хвилі, сподіваюся, ви дозволите мені взяти перерву й розповісти трохи про минуле нашої матері. Якщо чесно, хотів зробити це раніше, але боявся надто відтягувати зустріч із Майклом у сушарні. Ще один ліричний відступ — і ви могли б кинути цією книжкою об стіну. Проте я б вас не звинувачував.

Щоб розповісти те, що я хочу, змушений буду описувати події, яких не бачив, з позиції інших людей, тому в моїй історії неминуче будуть прогалини, які я заповнив сам. Але подаватиму вам це як факти. Хоча й доведеться домальовувати в уяві кольори курток чи вигадувати дріб’язкові розмови про погоду (власне, я пам’ятаю, яка тоді була погода, тож тут мені не треба нічого домислювати: то був спекотний літній день), я подумав, що на цей компроміс варто зважитися. Просто моя особиста версія подій була б не такою корисною: по-перше, дитячі спогади фрагментарні, а по-друге, того дня я зазнав деяких географічних обмежень. І боюсь, що розповідь про це з моєї точки зору виставить мою матір у незаслужено поганому світлі.