Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 25)
— Він сказав, що його все влаштовує.
— Я не про це, — повів далі. — Якщо ваша підозра ґрунтується на тому, що Майкл збрехав про час виходу з в’язниці, то що ж… алібі Ерін
— Ви звинувачуєте мене в сексизмі?
— Я звинувачую вас у сліпоті.
— Що ж, але
— Ясно. Радий, що ми порозумілися. — Схоже, для Кроуфорда імена теж мали неабияке значення. — Тепер я звинувачую вас у некомпетентності. Впустіть мене, щоб я міг далі вдавати із себе адвоката, а ви — детектива.
— То вам до нього все-таки не байдуже, я бачу? Хоч ви й свідчили проти нього. — Кроуфорд легенько схилив голову набік. Я прикусив язика, але мене зачепило, що тепер він знає про мене більше, ніж сьогодні вранці. Марсело, чорти б його взяли. Двері зачинялися лише на засувку — жодного замка не було. Кроуфорд відімкнув засув одним пальцем (оце безпека!), але одразу відійшов убік, запрошуючи мене відчинити двері самотужки. — А я ріс без братів, тож не можу сказати, що розумію вас. Але що ж, це родина.
— Якщо я доведу, що він був не тут минулої ночі, вам доведеться його відпустити або принаймні утримувати в нормальному приміщенні. Гаразд?
Я щиро про це просив, але сформулював так переважно тому, що звучало відносно по-адвокатському й мені хотілося сказати останнє слово.
Кроуфорд неохоче й ледь помітно схилив голову.
Я вигадав, що ще сказати:
— Ох, і ем-м… відтепер ви говоритимете з ним лише в моїй присутності. Чи що там має сказати адвокат?
І прочинив двері.
Якщо у фоє злегка пахло типовою для гірськолижного курорту вогкістю, то сушарня тхнула кораблетрощею. Тут люди відклеювали від себе пітнявий, вологий одяг, у якому каталися на лижах, щоб забрати його, не до кінця просохлий, уранці. Саме тому всі щілини були ретельно затулені, щоб не випускати назовні жар і запах: облямовані гумою двері відчинилися із лунким «пхак», коли я зламав печать. Щоб дихати у вогкому, важкому повітрі, треба було мати зябра. Мені здавалося, що відчуваю, як носа мені лоскочуть спори цвілі. Якщо скажу, що тут пахло ступнями, то ображу ступні.
Це була довга вузька кімната. Уздовж стін стояли прямокутні контейнери без кришок, заповнені десятками розшнурованих лижних черевиків. З більшості язиками звисали устілки. Подекуди вони вишикувалися окремо від черевиків, сперті об стіну, і старанно пахли. Над скриньками були вішаки з лижними куртками, пальтами та устілками на прищіпках. Біля невеличкого водяного котла розташувалася хитка сушарка для одягу, завалена шкарпетками. Найдивнішим було те, що вся кімната була застелена килимами, набухлими від вологи, від чого з кожним кроком нога злегка пружинила, наче я йшов по мокрій губці, а з-під черевиків трохи сочилася волога. Сушарню освітлювала єдина інфрачервона лампа в глибині кімнати, над єдиним вікном, яке, схоже, узагалі не відчиняли. Зовні воно було цілком заметене снігом, від чого в кімнату не проникало ані промінчика світла.
Під вікном, на одній із зачинених скриньок для взуття, сидів Майкл. Я помітив, що на скриньку похапцем накидали якихось подушок, аби створити подобу комфорту. Братові принесли тацю з їжею, на якій тепер стояла бляшанка з-під коли й валялися хлібні крихти. Майкл зняв куртку й засукав рукави. Якби Каннінґеми не славилися своїм запереченням суспільних норм, то були б відомі своєю сухорлявою статурою. Скажімо так, ніхто ніколи не плутав нас із командою з американського футболу. Але Майклові якось вдалося зламати цей стереотип, і без куртки це було дуже помітно.
— Оце плечі! — вигукнув я. — Це в’язниця таке робить з людьми?
Майкл показав на стілець, що стояв навпроти нього. Помаранчева лампа монотонно гуділа.
— Я б зачинив їх. — Двері я лишив прочиненими на три чверті й підпер їх. — Але боюсь, що так ми обидва задихнемося. — І це була правда, проте не єдина причина, з якої я не хотів зачиняти дверей. Я барабанив по них пальцями, відчайдушно намагаючись заповнити тишу, але поки не наважився відійти. Якщо ви ще не зрозуміли, що я використовую гумор як захисний механізм, то навіть не знаю, що сказати. — Знаєш, Марсело заробляє цим на життя. Це на випадок, якщо ти не здогадувався.
— Сядь, Ерне.
Я набрав повні груди вогкого повітря, збираючись на силах, і підійшов до стільця. Сів. Ми торкнулися колінами. Я відсунув стілець. Майкл зміряв мене поглядом. Спершу його очі здалися мені замисленими й допитливими, наче він вивчав нові зморшки на моєму обличчі, міркуючи про те, наскільки можуть змінити людину три роки. Тоді на думку мені спало інше припущення: він роздивляється жертву, яку зжере на обід.
— Я думав про Джеремі, — сказав він. — Хоча ти, мабуть, тоді був замалим. Чи ти пам’ятаєш?
Це був дивний початок розмови, але я вирішив підіграти.
— Трохи, — відповів. — Тобто… Що ж, іноді я думаю, чи справді це пам’ятаю, чи просто так багато про це чув, що мозок зліпив із цього спогади. Уже й не знаю, які з них реальні, а які я заповнив самотужки. — Коли це сталося, мені було лише шість років, і я точно знав, що проспав більшу частину того дня, тож значна частина моїх спогадів аж ніяк не могла бути правдивою. — Я бачу сни, і це дивно, бо мені наче сняться чужі спогади. Іноді він… ну, знаєш… а іноді — ні…
Я затнувся.
— Я розумію, про що ти. — Майкл потер чоло, як тер невеличку вм’ятину від керма на лобі тієї ночі, коли приїхав до мене додому з Аланом Голтоном у машині. — Я знаю, що мама була до тебе дуже сувора. Гадаю, ти тоді був надто малий, щоб зрозуміти, як це важко. Однієї миті нас було п’ятеро, а іншої — лише троє. Ось так. — І він клацнув пальцями.
Я кивнув, згадуючи прийомних батьків, у яких ми з Майклом жили, коли нас забрали в Одрі.
— А коли нарешті вона повернула нас… Я думаю, річ була не в тім, що вона не хотіла втратити нас, а в тім, що вона не хотіла, щоб ми втратили одне одного. Ти колись думав про це?
«Увесь час», — не сказав я. «Ти це зробив», — не сказав я. «Родина не кредитна картка», — не сказав я.
— Я часто думаю про Джеремі, — сказав я натомість.
— Ми втрьох… ти, мама і я… в один рік втратили батька і брата. Є причина, чому вона так довго не могла наважитися на похорон Джеремі. Ти ж пам’ятаєш про це, чи не так? Я думав, вона просто не може стерпіти два похорони поспіль.
— Але сім років — це дуже довгий термін. Я вже був підлітком, коли ми влаштували невеличку церемонію для Джеремі. То було в день його народження.
— Тоді я був радий і відчував, що вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти, щоб оцінити це. Адже хіба це не згуртувало нас якимось чином? Тобто
Я здригнувся й потупився, сподіваючись уникнути Майклового погляду. Лише тоді помітив, що на його таці є виделка, але немає ножа. У мене була лише мить, щоб визначитися: йому не дали ножа з міркувань безпеки чи він заховав його й будь-якої миті може вийняти з рукава.
— Якщо ти покликав мене сказати, що не робив цього, то скажи вже нарешті.
— Я вбив Алана Голтона, — повільно протягнув він, наголошуючи на кожному слові.
Мені хотілося застромити пальці у вуха й висолопити язика, як роблять діти. Мозок гарячково заповнював прогалини. Я не хотів чути про те, як він вибрав випадкову жертву й убив чоловіка на снігу, а тепер радо сидить у затхлій сушарні, просто щоб опинитися зі мною наодинці. Як спланував це з Люсі, бо саме вона запропонувала сушарню. Я не хотів, щоб останнім, що почую у своєму житті, були його вихваляння. Як він нарешті дістався до мене. Як він спав з моєю дружиною. (Гаразд, мені не зовсім байдуже. Трішечки не байдуже.) Кортіло перекинути стілець і кинутися до дверей, але для цього довелося б спершу встати й повернутися до Майкла спиною, і якби він захотів кинутися на мене, я не встиг би й кроку ступити. А якщо в нього був ніж…
Тож вирішив, що треба торгуватися.
— Я привіз гро…
— Я зробив це свідомо. — Майкл здійняв руку, наказуючи мені замовкнути. — Я схопив його за шию і тримав, поки він не зм’як. А тоді ти…
А тоді він кинувся на мене — блискавично, наче гримуча змія.
Зненацька в голові побіліло, наче в моїй свідомості теж знялася хуртовина або я вже помер, але ще не зрозумів цього, а Майклові руки обвилися довкола моєї…
…спини.
Моєї спини. Не шиї. І в тих руках не було ножа. Він обіймав мене. Я обережно взяв його за плечі. Вони й справді були широчезні.
— Дякую, — пробурмотів він мені в плече. Я досі був приголомшений і досі не був певен, живий я чи ні та чи буде в таких умовах ввічливе «будь ласка» безглуздим. Майкл шморгнув носом. — Я знаю, ніхто в цій родині не сказав тобі, що ти вчинив правильно, і я останній, від кого ти чекав це почути.
— Щось таке.
— Люсі вважає це місце покаранням, але воно бездоганне, — сказав він, роззираючись сушарнею. — Бо тут безпечно.
— Безпечно?
— Я не довіряю нікому з них. Ти єдиний, з ким я можу поговорити, бо лише ти наважився встати в тій судовій залі й засудити мене. Саме тому я знаю, що ти допоможеш мені вчинити правильно. Я знаю, що тут парко й душно, але я справді думаю, що тобі краще зачинити ті двері. Бо я вже сказав тобі, що вбив Алана свідомо, а тепер настав час розповісти чому.