Бен Элтон – Знову й знову (страница 9)
— Маєте рацію, — сказав він. — Ваші аргументи неспростовні. 1914-й став роком справжньої катастрофи. Отже, відповідь на Ньютонове запитання ви дали. І взялися розбирати його папери. Що ви там знайшли далі?
— Далі ми знайшли ряд із чотирьох чисел.
— Чисел?
— Так, чисел, які виявилися розв’язком довгого і складного рівняння. Триста років тому Ньютон записав їх на папірці і запечатав в окремий конверт. І вигляд цей ряд мав такий: один, дев’ять, один, чотири.
— 1914?
— Саме так: 1914.
— Ісаак Ньютон передбачив Велику війну?
— Не будь смішний! Як він міг це зробити? Ньютон же не віщуном якимсь був, а математиком, людиною науки. Він мав справу з емпіричними доказами. Цю цифру він отримав не шляхом якоїсь там містичної абракадабри у стилі Нострадамуса. То був суто математичний розрахунок.
— Щось я не збагну, професорко. Згоден, 1914-й — рік в історичному сенсі надзвичайно важливий, але яким боком до цього математика?
— На все свій час, Г’ю, на все свій час, — мовила МакКласкі, допила чай і потягнулася. — На цю хвилину досить. Мені треба подрімати. Присмачені випивкою сніданки тепер вибивають мене з колії, не те, що колись.
— Секундочку, заждіть, не можете ж ви просто…
— Г’ю, я сказала тобі те, що мала сказати. Далі до діла візьмуться мізки, розумніші за мої. Не хвилюйся, після служби тобі все пояснять.
Останні слова вона мовила вже з порога своєї спальні.
— Секундочку, — повторив Стентон. — Після якої ще служби?
— Заради Бога, Г’ю, сьогодні ж Святвечір. Колядки в каплиці Королівського коледжу. Цього не можна проґавити навіть такому затятому безбожникові, як ти.
6
— Bayım bayım
Стентон почув позаду дівчачий голос і повернувся. Навздогін за ним поспішала дівчинка-мусульманка, яку він урятував з-під коліс авто. Поспішала, щоправда, не дуже швидко, бо тягнула щось явно для неї заважке. Його ранець.
Його ранець!
Як же можна було так пошитися в дурні?!
Більшу частину грошей і спорядження Стентон залишив у готельному номері, та все ж узяв із собою пістолет, маленький ноутбук, очищувачі води, антибіотики і найсучасніший хірургічний набір. Щоб замінити ці речі у разі втрати, довелося б чекати щонайменше років сто. А він просто пішов собі та й годі. Звісно, те, що допіру сталося, трохи його дезорієнтувало, але все одно це був непрощенний промах, як не крути.
Дозволити емоціям затьмарити свідомість і забути вкрай необхідне спорядження — це найвагоміший прояв кепської дисципліни і непрофесійного підходу до справи, який тільки може трапитися з солдатом під час виконання завдання. По суті, йому взагалі не можна було втручатися тут у перебіг подій. По-перше, невідомо ще, чим відгукнеться в історії порятунок цілої сім’ї, якій явно призначено було загинути, а по-друге, загинути легко міг і він сам, бо та машина мчала на справді шаленій швидкості, і тоді вся його місія завершилася б, іще й не розпочавшись.
Та коли Стентон обернувся і подивився у великі, чорні мов терен очі маленької туркені, яка хоч і засапалася вже, але вперто тягнула його ранець, побачив широку усмішку, що сяяла з-поміж велетенських круглих сережок та цілого водоспаду вугільно-чорного шовковистого волосся, то все ж зрадів, що не став опиратися інстинкту. Десь у цьому чималому запорошеному місті є батько, якого він урятував від долі живого мертвяка — долі, що судилася йому самому.
Нести ранець дівчинці було таки непросто, хоч насправді той був легший, аніж здавався на позір, виготовлений з синтетичної водонепроникної тканини, замаскованої під стару шкіру та брезент. Стентон узяв його і відвернувся. Говорити до дівчинки, ба навіть трохи довше на неї дивитися він не міг. Бо хоч шкіра у неї була оливкового відтінку, очі — темні, а волосся — чорне й лискуче, надто вже вона нагадувала йому Тессу.
Зійшовши з мосту, Стентон залишив позаду широку сучасну магістраль і пірнув у хаотичну плутанину прадавніх вулиць та провулків з південного боку Золотого Рогу.
Попри збентеження, викликане подіями останньої години, встояти перед чарами становища, в якому він опинився, було годі. Адже навколо розлігся старий Стамбул, казкове місто на пагорбі. Древня душа Туреччини. Брама до орієнтального світу, де Схід стрічався з Заходом, де двадцять шість століть у кожному несамовитому зойку і нашептаному підступі бився пульс історії. Де споконвіку звучала чарівлива музика, дзвеніли мечі й ревіли гармати, а поети снували свої оповіді про любов та смерть. Приходили і відходили армії. Спочатку християнські, потім мусульманські, і такі, і сякі, а Стамбул знай стояв собі і стояв. Церква поступалася місцем мечеті, мечеть — церкві, а та — знову мечеті. А мешканці Стамбула попри все це знай клопоталися собі своїми справами — точнісінько так само, як і сьогодні. Й ані сном, ані духом не відали, що до міста прибув найхимерніший мандрівник за всю його довгу історію.
Стентон пройнявся романтичним настроєм цього моменту. Він пробирався повз купи смердючого сміття і шпортався на нерівних каменях, якими вулиці тут замостили ще за тих часів, коли імперією правив султан Сулейман Пишний. Обходив зграї собак, які шкірили зуби і скавуліли, нишпорячи в пошуках їжі поміж невеличкими ятками з хлібом та фруктами, що стояли уздовж вузеньких вуличок. Майже відразу він опинився у справдешньому лабіринті, помережаному розмаїтими провулками та проходами. Темні, затінені сходи зникали у тісних щілинах між буцімто врослими у землю будинками, вели то вгору — до напівприхованих у стіні дверей, то вниз — до затхлих, вогких підвалів. А часом, достоту чарівним чином, — до духмяних, розташованих нижче за рівень вулиці садків. З яким задоволенням зазирнула б у якийсь із них Кессі!
І тут зненацька Стентон збагнув, що не може згадати її обличчя.
Він завмер мов укопаний просто посеред провулка, за що його негайно вилаяв суворий на вигляд бородатий чоловік у куфії, який палкою гнав перед собою двох кістлявих, навдивовижу голосистих кіз. Стентон його, однак, наче й не помітив і далі стояв ніби громом прибитий, намагаючись воскресити в пам’яті найкоштовніші свої спогади.
Його охопила паніка, і він це усвідомлював. Раптовий страх, що образ Кессі розтане, наче постать на фото у фільмі про мандри крізь час. Стентон намагався подолати замішання, розпачливо прагнучи пригадати її обличчя, та цим тільки все погіршував. Так буває, коли силкуєшся згадати певне слово, але власне тими зусиллями лише його відганяєш. Треба уявити її в якійсь знайомій ситуації. Ось! Так, це воно. Пікнік на Прімроуз-Гілл, із зовсім крихітними ще дітьми. Вона всміхається в об’єктив камери на його телефоні.
Бум!
—
У провулку панував жвавий рух, і в Стентона, явно кудись поспішаючи, врізався ще один перехожий — кремезний чолов’яга в яскраво-блакитному тюрбані, розвіяній від швидкої ходи білій туніці і широких, на око геть-чисто піжамних штанях. З двома пістолями і ножем за поясом. Стентон пробурмотів щось на знак вибачення і нарешті зрушив з місця.
Поворот, ще один. Темний прохід, тоді — вибух світла і дзюркітливий фонтан на обнесеній стінами площі. У ніздрі б’є запах кінського гною, потім — витончених парфумів. А також тютюну, гашишу, помаранч, смаженого м’яса, трояндової води і собачої сечі. Собак навколо — безліч.
Раптом у вуха йому вдарили крики, якийсь грюкіт і скрегіт металу об камінь.
Відстрибнув Стентон убік якраз вчасно, щоб не потрапити під копита змиленого, запряженого у візок коня, який промчав униз вулицею повз нього. Стамбул називали «містом на пагорбі» недарма: нахил деяких доріг тут був такий, що вони вели немовби прямо у прірву. Форкаючи піною, конисько щосили намагався стримувати важко навантажений візок: теоретично мав би його тягнути, а практично ризикував сторчголов скотитися разом із ним стрімким схилом. Візник смикнув за віжки і вилаяв Стентона.
Стентон нараз відчув себе геть беззахисним. З глибини темних заґратованих ніш у стінах на нього витріщалися не одні очі. Кидали погляди з-під нікабів жінки. Мимо, випнувши груди і дивлячись лише поперед себе, прокрокував молодий солдат, але й той примудрився крадькома зиркнути на чужинця-іноземця. Всі ці очі, здавалося Стентонові, бачать його наскрізь і знають його таємницю.
Йому треба було зібратися докупи. Вже двічі цього ранку він опинявся за крок від смерті: спочатку міг загинути під колесами авто, потім — під кінськими копитами. Та навіть той чоловік з пістолями за поясом міг спокійнісінько його порішити. Життя у старому місті явно коштувало зовсім не багато, й образити тут когось було, либонь, смертельно небезпечно.
Так, треба зосередитися. Забути, бодай на якийсь час, про своє горе і взятися до виконання місії, у яку він щиро вірив. Кессі й дітей більше немає, вони щезли, випарувалися, мов ранкова мла над Босфором, разом із тим століттям, у якому жили. Врятувати їх він не міг, зате йому було до снаги врятувати мільйони інших. Молодих людей, які вже невдовзі задихатимуться від гірчичного газу, безвольно висітимуть на колючому дроті й розлітатимуться на дрібні шматочки від вибухів. Якщо тільки він не змінить їхньої долі.