Бен Элтон – Знову й знову (страница 10)
Та для цього треба було насамперед опанувати себе.
Він вирішив випити міцної турецької кави і на крихітній площі знайшов кав’яреньку, що притулилася там у затінку мечеті. У Стамбулі взагалі все було у затінку мечеті. Або ж тиснулося до одного з тих занедбаних, напівзотлілих палаців, де у дні колишньої слави жив чи то якийсь принц, чи правитель зі своїми євнухами та гаремом. Ніде на землі, спало на думку Стентонові, занепад не вживався так у шкаралущу славної минувшини.
Це нагадало йому Лондон 2024-го.
У кав’яреньці вміщалися тільки два столики і прилавок, зате панував ідеальний лад і чистота. У вітрині красувався чудовий кальян, у скляній шафці на прилавку вишикувалися акуратними рядами рожеві й зелені льодяники. На кожному столику була чиста скатерка з китичками, стояла порожня попільничка і вазочка з соленим мигдалем. Після позірно звичного для цього міста хаосу назовні все тут дихало спокоєм і затишком, тож Стентон уперше після того, як на Галатському мосту заревів двигун «Кросслі-20/25», відчув, що може передихнути і поміркувати.
Його провели до столика, а тоді принесли каву і пляшку води. Хоч би яку підозру викликав
Власник кав’ярні озвався до нього турецькою і показав на солодощі. Стентон у відповідь лише зробив широкий жест: мовляв, радо скуштую те, що запропонуєте на свій розсуд.
Йому принесли марципанів і щось схоже на пампушки з манної крупи у густому сиропі. Він ані ріски не мав у роті, відколи пообідав напередодні ввечері, сто одинадцять років тому. Дещо дивна їжа для сніданку, але й за це спасибі. Стентон поклав на столик банкноту в десять лір і знаками показав, що решти не треба. Турок усміхнувся і повернувся до своєї кави, газети та сигарети.
З розташованої поруч мечеті почувся заклик до молитви. Крізь вітрину з кальяном видно було, що на маленькій площі починають збиратися правовірні. Сягнувши до кишені, Стентон витягнув портмоне. Без купи пластикових карток та посвідчення особи воно добряче схудло; тепер там було лише трохи турецької валюти початку двадцятого століття.
І дві роздруківки.
Листи, які краще за будь-що інше нагадували йому про обов’язок і додавали рішучості.
Два останні листи, що їх надіслала електронною поштою Кессі.
Перший — з проханням про розлучення.
А потім — останній. Той, що дарував крихту надії. Той, якого вона написала у відповідь на його благання й обіцянки. Той, після якого він кинувся додому, щоб відповісти особисто, очі в очі.
Якби тільки ти міг трішечки змінитися.
Ні, навіть не змінитися. Просто знову стати собою. Чоловіком, за якого я вийшла заміж. Батьком наших дітей.
Той чоловік був точнісінько таким самим завзятим, як ти тепер. Але не був таким сердитим.
Таким самим наполегливим. Але не таким упертим.
Таким самим холоднокровним. Але не таким холодним.
Стентон проковтнув свою каву і жестом показав, що випив би ще.
Він так хотів довести їй, що зможе знову стати таким, як колись. Та четверо обкурених дебоширів позбавили його шансу на це. Кессі загинула, вважаючи, що він так і не виправився. Тесса з Біллом загинули, вважаючи, що мама йде від тата.
Бо тато — тупий самозакоханий ідіот, не вартий їхньої любові.
Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за солдата. Бо знала: ти віриш у те, заради чого ризикуєш своїм життям. І заради чого забираєш життя в інших.
Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за ідіота, який вважає, що надихати дітей, бавлячись зі смертю, — це класна ідея.
Навіть тоді, коли у нас з’явилися власні діти, а ти й далі робив своє. Хоч ти вже ризикував залишити не тільки мене без чоловіка, а й дітей — без батька, я не мала нічого проти.
Бо підписалася на такого чоловіка.
Так само й ти знав, що одружився з дівчиною, яка воліє полежати в ліжку і подивитися телевізор, аніж лазити в негоду горами.
З дівчиною, яка не хоче пірнати з аквалангом. І літати на дельтаплані (або дивитися, як літаєш ти) теж не хоче.
Ми обидвоє знали, кого беремо, і нічого не мали проти.
То що ж це за новий чоловік, Г’ю?
Я його не знаю. А ти?
Справді, Г’ю? Серйозно?
Охоронець? Солдат-найманець? Роздутий від пихи цербер?
Ти залишив мене, Тессу і Білла дома, а сам поїхав працювати викидайлом у якогось мільярдера? Г’ю, ти справді готовий підставляти голову під кулі за когось такого?
Невже ми так мало для тебе означаємо?
Вона мала рацію. Це було божевілля. Навіщо він так вчинив?
Гіркота? Нудьга? Гординя?
Усе разом. Проте насамперед, звісно, гординя. Дурнувата чоловіча гординя. Після того, як його витурили з армії, а виставляти в мережу відео для підлітків остогидло, він просто не знав куди подітися. Тинявся по дому, сварився з Кессі, кричав на дітей. І почувався так, наче його… вихолостили.
Ішлося і про гроші. Раніше він ніколи ними особливо не переймався, Кессі також. Якось їм завжди вистачало, завжди вдавалося виходити сухими з води. Та згодом завдяки «Граніту супроти граніту» вони ненадовго розбагатіли; принаймні, так їм здавалося. Розбагатіли достатньо, щоб сплатити перший внесок за непоганий дім у справді гарному районі. Незабаром мала народитися друга дитина, їм треба було більше простору, і тоді він пішов і зробив це. Ані словом їй не обмовившись. Спочатку Кессі, звісно, розсердилася, та він знав, що потім вона цей дім полюбить. То мав бути їхній перший справжній дім. До того були або орендовані, або службові квартири.
Відмовитися від цього дому він не міг, ніяк не міг.
Не міг сказати Кессі й дітям, що треба пакуватися, бо виплачувати далі іпотеку йому вже не по кишені. Був надто… гордий.
То ми не можемо більше платити іпотеку! Гаразд, переїдемо. Знайдемо щось дешевше, орендуємо або житимемо в наметі! Ти ж на цьому зуби з’їв. Якщо тобі нудно, то почитай книжку. Потрібна робота — йди у супермаркет і розкладай товари на полицях! Мий машини, ти ж так їх любиш. Продавай гамбургери. Думаєш, це мало б для нас якесь значення? Що тато більше не герой? А тепер ти себе маєш за героя? Мабуть, уявляєш себе рятівником нажаханих принцес від торгівців живим товаром або викрадених школярів — від божевільних бойовиків. Ти завжди був бойскаутом-переростком, і ми за це тебе любили. Та сьогодні ти лиш охоронець у найбільш себелюбних істот на землі, і це — правда.
Вона, звісно, мала рацію. Коли давній товариш по службі в десантних військах спеціального призначення запропонував Стентонові роботу в міжнародній охоронній компанії, прозвучало багато гучних слів про захист найбільш уразливих від хижаків. Про важку роботу, за яку не може або не хоче братися влада. Про боротьбу з піратами й охорону місіонерів-просвітників, на яких точать зуби фундаменталісти.
Та тієї миті, коли йому на електронну пошту надійшли листи від Кессі, він спирався об поручні на борту розкішної яхти в Егейському морі. Костюм, темні окуляри, гарнітура. Платню отримував чималу, але був усього лишень іще одним найманим горлорізом на службі у боса. Працював на нову панівну расу в їхньому плавучому світі. То були «човнові люди» двадцять першого століття: дедалі чисельніша флотилія мільярдерів та трильйонерів, які подалися жити в море, де можна було сховатися від стрімкої соціальної катастрофи, спричиненої великою мірою і їхньою діяльністю. Біженці від кліматичних змін у найповнішому сенсі цього слова.
Коли ти ризикував життям, рятуючи під час миротворчих операцій дітей — таких самих, як наші, — я тобою пишалася.
Коли ти ризикував життям, знімаючи відео, бо хотів надихнути дітей, яким пощастило менше, ніж нашим, я тобою пишалася.
Але ризикувати життям заради медіамагнатів? «Нафтових королів»? Паразитів, які нажилися на перепродажі нерухомості? Щоб вони могли волочитися морями на своїх яхтах, доки весь світ у вогні?
Забудь!
Білл і Тесса заслуговують на тата, який дбає про них більше, ніж про те, як дати раду своїм дурнуватим демонам.
Якщо ти випадково наштовхнешся коли-небудь на того хлопця, яким був колись, то скажи йому, нехай нам зателефонує.
Якраз у тому останньому рядку й крилася дрібка надії. Телефонувати він не став, а просто кинувся додому. Звільнився з роботи тієї ж хвилини. Зійшов на берег і помчав у найближчий аеропорт. Щоб одразу ж вилетіти до Лондона. А там упасти на коліна і пообіцяти бути тим чоловіком, яким хотіла бачити його Кессі. Тим батьком, якого потребували Тесса і Білл.
Та йому так і не випала нагода дати таку обіцянку, не кажучи вже про шанс її дотриматися. Про те, що він повертався додому, вони так і не дізналися…
Стентон випив другу каву і налив собі склянку води.
А тоді почув голос. Голос, який говорив англійською.
—
Стентон закам’янів.
Той голос був йому знайомий.
7
Коли Стентон із МакКласкі дорогою до каплиці Королівського коледжу, яка, вкутана у білу запону крижаної мли, здіймалася попереду, переходили через річку Кем, ранковий дощ із градом уже давно знову перемінився на сніг.
— Ти бачив коли-небудь щось прекрасніше? — спитала МакКласкі, коли вони на мить спинилися на Королівському мосту. — Невже це не підносить тобі дух, от аніскілечки?
— Даруйте, — похитав головою Стентон. — Я тільки подумав, що Кессі це точно сподобалося б.