Бен Элтон – Знову й знову (страница 8)
— «Таке-от зібрання вельмишановних братів має з усією пригідною врочистістю заснувати таємний орден. Назвати сей орден треба на честь Хроноса, знаного колись як бог часу. Нехай члени ордену зберуться, зодягнувшись у відповідні їхньому вченому стану та сій урочистій нагоді одежі, і потішать себе належною трапезою, аби сповнитись добрим гумором. Потому вам і треба буде відкрити у визначеному мною порядку папери, що їх я вам заповідаю.
Далі чиніть згідно зі своєю совістю, як то завше робили і, сподіваюсь, робитимуть надалі всі славні мужі з Трініті-коледжу.
Ваш слуга довіку,
Ісаак Ньютон».
МакКласкі склала пергамен і всунула його назад у глек.
— Цікавенько, га?
— Ну, якщо все це правда, то просто до дідька захопливо, — відповів Стентон. — А що було в тих паперах?
— Хочеш вступити в орден Хроноса? — всміхнулася МакКласкі.
Стентон знизав плечима.
— Здається, ви теж цього хочете, бо навіщо ж інакше було мене сюди кликати й усе це розповідати? Ви ж самі мене вибрали, це очевидно, бо я — самотній чоловік, не маю нікого на утриманні, а отже, цілковито відповідаю вимогам Ньютона.
Невже він і справді щось таке сказав?
— Гаразд, — мовила МакКласкі, — послухай, що було далі. У січні я зробила так, як велів сер Ісаак: вибрала собі товаришів. На свою, звісно, подобу, бо вони всі як один — вкрита книжковим пилом понура професура, яка самим тільки коледжем і живе. Тож я влаштувала обід. З усією, знову ж таки, «пригідною врочистістю», як заповідав Ньютон: свічки, молитви, приємна музика, вишукані страви. Пообідавши, ми взялися до паперів.
— Оце так момент, — докинув Стентон.
— Авжеж, момент був ще той.
МакКласкі поставила склянку, пішла в куток кімнати і принесла звідти дерев’яну скриньку: за розміром її якраз дозволили б узяти зі собою в салон літака бюджетної авіакомпанії. Цю оковану сталевими скобами скриньку з темного дуба професорка й поставила на пуф між собою та Стентоном.
— Папери лежали у цій скриньці?
— Так. Це Ньютонова скринька, її триста років зберігали тут на горищі.
— І багато там паперів?
— Коли ти дізнаєшся, про що в них ідеться, то, думаю, погодишся, що сер Ісаак був напрочуд лаконічний.
Знову затиснувши в зубах люльку і нависнувши своїми неосяжними грудьми над скринькою, професорка підняла віко і витягла ще один пожовклий пергамен.
— Спершу ми знайшли запитання, — мовила вона, простягаючи пергамен Стентонові. — Запитання з царини історії, а з ним — сувору пересторогу: не зазирати далі у папери, доки не дамо на нього відповіді.
Стентон зиркнув на пергамен.
— Те саме запитання ви поставили й мені.
— Власне. Якби ми могли повернутися у певний момент у минулому і щось там змінити, то що б то було? Цілком у моєму стилі, ні? Так, наче старий знав, що його лист потрапить саме до мене.
— І ви знайшли відповідь?
— Авжеж, знайшли. Доволі швидко, як по правді.
— І?
Якусь хвилину МакКласкі мовчала, посмоктуючи зуб. Стентон бачив, що цією миттю їй кортить потішитися якомога довше.
— Ну, це мала б бути певна дата, значуща для Європи, чи не так? — озвалася врешті вона. — Або хоча б для Америки. Погляньмо правді у вічі: на благо чи на лихо, але вже добрих пів тисячі років першу скрипку в історії цієї планети грає цивілізація, яку ми полюбляємо називати західною. Згоден?
— Так, напевно.
— Звісно, згоден. У тебе ж диплом з відзнакою, правда?
— Звичайний.
— Хай там як, на повного ідіота ти не подібний. — МакКласкі сягнула обіруч під поли шинелі й потерла свій масивний зад: його, видно, добряче припекло, бо ж стояла вона перед самим вогнем. — Ну, Г’ю, то скажи мені. Коли все пішло не так? Коли Європа збилася з дороги? Коли найгірші її ідеали взяли гору над найкращими? Коли її свавільне марнославство та дурість змовилися і надумали знищити її красу та вишуканість? Коли вона змінила свою силу та вплив на занепад і розпад? Коли, словом, найавторитетніший на планеті континент цілком свідомо, без жодного примусу напартачив так, як не партачив ще ніхто й ніколи, і за одну божевільну мить перетворився з героя на ізгоя, з переможця — на неспроможця? З беззаперечного чемпіона світу у важкій вазі на нікому не потрібного невдаху без шеляга у кишені, який лежить, безтямний і скривавлений, посеред рингу, бо сам себе нокаутував і затовк мало не до смерті?
Крижаний дощ за вікном знов обернувся на град. Шквали один за одним налітали й ударяли в шибки з таким звуком, наче десь надворі витрушували велетенське простирадло. Час од часу низькі темні хмари пронизували різким спалахом блискавиці. Визначити на око годину, а чи й пору року було годі. Втім, межі між порами року стерлись уже давно.
— Ви явно говорите про 1914-й, — тихо мовив Стентон.
— Не чую, Г’ю, надто тут гуркоче.
Г’ю подивився МакКласкі в очі й голосно, майже з викликом сказав:
— Європа напартачила у 1914-му.
— Саме так! — вигукнула професорка. — Найбільша в історії помилка, якої зовсім легко можна було уникнути, — це, безперечно, Велика війна.
Стентон знайшов серед брудного посуду свою чашку і, сполоснувши її содовою з сифона, налив собі ще коньяку. Різдво все ж таки, як не крути.
— Ну-у… — задумливо протягнув він. — Ясна річ, то була одна з безпрецедентних всесвітніх катастроф, з цим не посперечаєшся. Та чи може вона претендувати на виняткове право посісти в цьому списку перше місце — тут я не певен. Потім же траплялася різанина ще гірша, і то не раз.
— От-от! — вигукнула, пританцьовуючи на килимку, МакКласкі. — І кожнісінького разу, без жодного винятку, це було неминуче якраз через те, що сталося у 1914-му. То був вододіл, таке собі роздоріжжя. Велика війна заповіла нам жахливе двадцяте століття. До цього моменту світ щораз успішніше вчився жити мирно, а наука і суспільство розвивалися задля загального добра.
— Якби ви народилися корінною американкою або австралійкою, а чи навіть африканкою десь у Бельгійському Конго, то, мабуть, були б іншої думки, — зауважив Стентон.
МакКласкі аж ногою притупнула від роздратування.
— Ну, я тебе прошу, Г’ю! Я ж не кажу, що все було ідеально чи бодай до ідеалу наближалося. Й аж ніяк не припускаю, що ті чи інші історичні перетворення спроможні змінити людську природу. Люди все одно завжди простягатимуть руку до того, що їм не належить, сильні визискуватимуть слабких, і жоден історичний ремонт цьому не зарадить. Кажу лише, що влітку 1914-го звичне людське бузувірство начебто пішло на спад, заповідалася доба миру й міжнародної співпраці. Заради Бога, таж тоді проводили стільки міжнародних виставок, що для них уже міст бракувало! Дивись, у 1913-му одна така виставка відбувалася в Ґенті — місті, яке до 1915-го буквально на порох стерли і мало не відправили навік у небуття. Якраз тоді, буквально напередодні катастрофи, європейська цивілізація, яка стільки лиха принесла була і собі, й іншим, почала потроху все налагоджувати. Зароджувався соціал-демократичний рух; навіть російський цар мав уже ту свою Думу. На обрії мріло виборче право. Освіта, охорона здоров’я, рівень життя — все це рухалося вперед величезними кроками і стрибками. Колонізовані великими імперіями народи організовували установчі з’їзди і готувалися скористатися правом на самовизначення. Такого розквіту мистецтв і наук європейські столиці не знали з часів Відродження. Це було… просто чудово.
— Ну, щось я не певен, чи…
Та МакКласкі й чути нічого не хотіла.
— Чудово! — твердо повторила вона. — А тоді — самогубство. Несамовите, збочене, зумисне самознищення спільної культури, яку творили впродовж чотирьох тисячоліть і розтрощили вщент буквально в одну мить. Вона так і не підніметься знову, поступиться місцем убивчій, смертельно небезпечній мішанині з недовареного фанатизму як лівого, так і правого ґатунку. Радянський Союз спаплюжить великий задум Маркса і зведе його до всесвітнього токсичного кошмару, де з нечуваною жорстокістю ув’язнить цілі народи. А Сполученим Штатам буде призначено перейти до поклоніння конкуренції, споживанню й надмірності, внаслідок чого життя на планеті опиниться врешті на межі зникнення.
Стентон звівся на ноги. То був, схоже, єдиний спосіб вставити бодай слівце.
— Стривайте, стривайте! Не можна самих лиш американців звинувачувати у тому, що коїться нині з довкіллям.
— Сьогодні вже не можна, та все одно почали це вони. Хто навчив народи цілого світу споживати більше, ніж вони потребують? Ба навіть більше, ніж прагнуть? Споживати просто так, заради самого споживання. Найбільша у світі демократія, ось хто! І поглянь, до чого це всіх нас довело. Кажу тобі, Велика війна зруйнувала геть усе. Фари згасли, гальма відмовили. От спробуй тільки уявити, яким був би тепер світ, якби цієї війни не трапилося, якби великі європейські держави й далі торували шлях до миру, процвітання та просвіти; якби мільйони найкращих молодих людей Європи, найосвіченіше і найцивілізованіше покоління, яке будь-коли бачив світ, не втоптали б на смерть у багно, якби вони вижили й отримали можливість творити двадцяте століття.
Стентон бачив, до чого вона веде. Всі ті імена на стіні каплиці, до якої онде рукою подати, на кожному міському меморіалі та сільському хресті. Яке добро могла б принести вся ця молодь, якби отримала шанс на життя? Якому злу могла б запобігти? А в Німеччині? У Росії? Якби це втрачене покоління вижило, то вже напевне зупинило б тих збанкрутілих у моральному сенсі нездар, що повилазили потім зі щурячих нір і повели цілі держави до абсолютного зла. Чого досягли б ці країни без згубного каталізатора індустріальної війни?