Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 40)
Вода пахнула солодко й спокусливо, вона була саме тим, що було мені потрібно після довгої повільної прогулянки вгору. Біля фонтана на мене чекала приваблива жінка середнього віку. На ній були жовтий бавовняний сарафан, солом'яний капелюх і сандалі. Наблизившись, я побачив, що очі в неї такі самі котячі, чорні й розкосі, як у її матері, але вона була світліша за Беверлі й мала гарний, прямий, фотогенічний ніс.
Недалеко від того місця, де зараз стоїть Мармурова Арка, колись була шибениця, на якій вішали злодіїв старого міста Лондона. Шибеницю було названо на честь села, жителі якого отримували від цих жахливих видовищ такий зиск, що збудували трибуни, щоб клієнтам було краще видно, а само село було назване на честь річки, що текла через нього. Ця річка звалася Тайберн. Саме там повісили й бідолашну Елізабет Бартон, і Джентльмена Бартона (попри його чотири попередні втечі), і преподобного Джеймса Гекмана за вбивство красуні Марти Рей. Все це я знав тому, що після того, як Беверлі згадала під час розмови ім'я своєї сестри, сказавши, що та знає важливих людей, я зробив невелику розвідку.
— Мені здалося, що настав час нам з тобою поговорити, — сказала Тайберн.
Я простягнув їй квіти, і вона взяла їх, задоволено засміявшись. Потім вона нахилила мою голову до себе й поцілувала мене в щоку. Від неї пахнуло сигарами та новими автомобільними сидіннями, кіньми та засобом для догляду за меблями, Стілтоном, бельгійським шоколадом, а за всім цим можна було відчути марихуану, натовп і останнє падіння в забуття.
Я знайшов (наскільки це було можливо) витоки всіх річок Лондона. Деякі з них, як-от Беверлі Брук, Лі або Фліт було легко знайти, але розташування Тайберн, легендарного Джерела Вівчаря, загубилося під час божевільного вікторіанського пародвигунного розширення Лондона в другій половині дев'ятнадцятого століття. Цей фонтан вочевидь і був тим джерелом, хоча власне фонтан, на мою думку, був украдений якимось кмітливим посадовцем в останні дні Імперії.
Мене мучила спрага — я із задоволенням попив би.
— Про що ви хочете поговорити? — спитав я.
— Спочатку я хотіла б дізнатися про твої наміри щодо моєї сестри, — сказала Тайберн.
— Мої наміри? — спитав я. В роті було дуже сухо. — Мої наміри є виключно чесними.
— Невже? — сказала вона й присіла, щоб підняти вазу, яка стояла за фонтаном. — І саме тому ти повіз її рагулів показати?
Добре вихований молодий полісмен слово «рагуль» не вживає.
— То було просто попереднє, пробне розслідування, — сказав я. — До того ж, Окслі та Айсіс не рагулі.
Тайберн провела зовнішньою стороною долоні вздовж мармурової посудини, і цівочка з сулії набрякла, стала сильним потоком, яким жінка наповнила вазу.
— Тим не менш, — сказала вона, розгортаючи троянди, — це не ті люди, з ким приємно бачити свою сестру.
— Родину ми не обираємо, — весело сказав я. — Але, на щастя, можна обирати друзів.
Тайберн різко глянула на мене й почала розставляти троянди. Ваза була непримітна, з пласким дном, як у мірної колби, а зроблена була з зеленого лакованого склопластику — одна з тих речей, які можна придбати за п'ятдесят пенсів на придорожньому розпродажі.
— Я не маю нічого проти Старого та його людей, але ми живемо у двадцять першому столітті і це моє місто, і я не для того надривалася тридцять років, щоб якийсь «джентльмен доріг» зміг повернутися й забрати те, що належить мені.
— А що, на вашу думку, належить вам? — спитав я.
Вона проігнорувала моє питання; встромивши останню троянду, жінка поставила вазу на стінку, що обмежувала внутрішній дворик. Коли я купляв їх, ці троянди були останніми, що досі не були продані, вони вже починали в'янути на вітрині. Але коли Тайберн поставила їх у вазу, вони ожили, розправилися та навіть потемнішали.
— Пітере, — сказала вона, — ви бачили як організовано — а радше навіть не організовано — Фоллі. Ви знаєте, що офіційно його для уряду не існує, а його відносини зі столичною поліцією базуються виключно на усталених звичках і, прости Господи, традиціях. Воно тримається виключно на чесному слові та на старих зв'язках. Це типово британська мішанина, і першого ж разу, коли до вас звернулися по допомогу, ви зазнали жахливого фіаско. Я маю доступ до документів, про існування яких ви, Пітере, навіть не знаєте, про місце в Німеччині, що зветься Еттерсбург — можливо, вам буде цікаво спитати про нього свого вихователя.
— Формально він мій Майстер, — сказав я. — Як його учень, я дав цехову клятву, — мій язик був пересохлий і ледь рухався, неначе я цілу ніч спав з відкритим ротом.
— Яка різниця, — сказала вона. — Я розумію, що це суперечить національному характеру, але хіба тобі не хотілося б, щоб ми були в цій справі більш організовані, хоча б дещицю більш дорослі? Ну хіба це так важко — мати офіційний підрозділ уряду, який займається надприродним?
— Міністерство Магії? — спитав я.
— Ха, трясця, ха! — сказала Тайберн.
Мені хотілося знати, чому вона не запропонувала мені чай. Я прийшов до неї з квітами і вважав, що якнайменше можу очікувати на чашку чаю або на пиво, або хоча б води попити. Я спробував прочистити горло, в ньому щось хрипіло. Я глянув на фонтан і на воду, що струменіла в басейн.
— Подобається? — спитала вона. — Цей басейн — досить груба, зроблена в сімнадцятому сторіччі копія італійського витвору, але центральну фігуру було знайдено під землею під час будівництва станції «Свіс Котедж», — вона притулила долоню до обличчя статуї. — Мармур з Бельгії, але археологи запевняють мене, що сницар був місцевий.
Я не міг зрозуміти, чому мені не хотілося пити цю воду. Я ж бо вже пив до цього воду, навіть пиво, і каву або дієтичну колу, коли мав нагоду. Я пив її з пляшок, іноді з-під крана. Коли я був дитиною, я постійно пив з-під крана. Я забігав у квартиру розпечений і спітнілий після гри й не витрачав часу навіть на склянку, а просто відкривав кран і підставляв рот під струмінь. Якщо мати помічала, вона сварила мене за це, але тато лише казав, щоб я був обережний. «А що як звідти риба вистрибне? — казав він. — Проковтнеш її, навіть не помітиш». Тато завжди казав такі речі, і лише коли мені виповнилося сімнадцять, я зрозумів, що він так говорив тому, що завжди був під кайфом.
— Припиніть, — пробурмотів я.
Вона мені гарно посміхнулася:
— Що припинити?
Іноді я не проти того, щоби сп'яніти, але рано чи пізно завжди настає момент, коли розумієш, що вже натикаєшся на предмети, і тоді думаєш: «Мені це вже набридло; поверніть, будь ласка, моєму мозкові повний контроль». Так само мене дратувало і це раптове бажання доставити до Гемпстеду квіти й пити воду з дивних фонтанів. Я спробував позадкувати, але спромігся лише трохи зсунутися.
Посмішка на обличчі Тайберн зникла.
— Чому б тобі не напитися? — спитала вона.
Вона зайшла надто далеко і розуміла це; і те, що я розумію, що вона це розуміє, вона теж розуміла. Чим би не був її вплив на мене, він був надто витончений, щоб я міг впоратися з такою відвертою пропозицією. До того ж, мені завжди було цікаво дізнатися про ту рибу.
— Чудова ідея, — сказав я. — На цій вулиці є паб. Ходімо туди.
— Хитрий, падлюко! — сказала вона, і в мене склалося враження, що вона говорить не про мене. Вона нахилилася ближче й подивилася мені в очі. — Я знаю, що тебе мучить спрага, — сказала вона. — Випий води.
Я відчув, як моє тіло ринулося до фонтана. Цей рух був проти моєї волі, так само, як судома в нозі, або як гикавка, але цього разу все моє тіло корилося не мені, і від цього мене охопив жах. Тоді я зрозумів, що Старий і Мама Темза навіть не намагалися керувати мною; якщо б вони цього захотіли, я б колесом перекидався навколо них. Навряд чи ця сила безмежна, бо інакше що заважає Мамі Темзі або Старому зайти до уряду й диктувати свої умови? Гадаю, якби таке сталося, люди б це помітили; щонайменше, Темза стала б набагато чистішою.
Річ має бути в Найтінґейлі, збагнув я. Противага, людська противага надприродному, і це означало, що вони не могли керувати ним. Єдиною річчю, що відрізняла Найтінґейла від пересічної людини, була магія, а отже саме магія мала бути джерелом захисту. Це було лише припущення, але ж непросто про щось думати, коли твою свідомість намагається підкорити собі втілення історичної лондонської річки.
Щоб виграти час, я спробував відкинути себе назад. Це не спрацювало, але зупинило мій наступний ривок до фонтана. Найтінґейл ще не навчив мене захищатися від магії, тож я натомість вирішив використати Impello. Утворити в думках потрібну форму було набагато легше, ніж я очікував (пізніше я припустив, що Тайберн впливала на інстинктивну частину мого мозку, а не на «вищі» функції), і через цю легкість я переборщив.
— Impello, — сказав я й спробував підняти статую над п'єдесталом.
Почувши тріск мармуру, Тайберн із широко розкритими очима розвернулася до фонтану, і коли вона звела з мене погляд, я похитнувся, раптово звільнившись. Я відчув, як форма вислизнула з-під контролю мого розуму, і голова статуї розлетілася дощем мармурових осколків. Щось вдарило мене по плечу й порізало мені обличчя, а шматок мармуру завбільшки як маленький собака гепнувся на плитки дворика біля моїх ніг.
Басейн для птахів теж тріснув, і вода витекла з нього й розповзалася по внутрішньому дворику, наче пляма крові. Тайберн знов повернулася до мене. На лобі в неї був поріз, сарафан трохи вище стегна розірвався.