Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 39)

— А ти йдеш, кохана?

— У нас є ще один гість, — стримано сказала Айсіс. — Дехто з нас ще не забув манери.

Беверлі виринула й стала посеред ріки по пояс у воді, з грайливою усмішкою та голими грудьми. Я не зміг не звернути увагу, що її соски були великі й жорсткі. Вона спокусливо подивилася на мене з-під важких повік. Якщо її мати була схожа на придонну морську протитечію, то Беверлі була нестримна, наче швидка чиста річка, що мчить під палким полуденним сонцем.

Я вже почав був розстібувати сорочку, але Айсіс поклала взяла мене за руку.

— Настільки легковірних молодих чоловіків я ще не бачила, — сказала вона. — І що нам з вами робити?

Окслі пірнув під воду. Беверлі схилила голову набік, хитро посміхнулася, а потім теж пірнула.

Айсіс запросила мене сісти за пластиковий садовий стіл, а сама, щось тихо бурмочучи, зібрала розкиданий одяг Беверлі, склала його акуратно й повісила біля задніх дверей. Окслі та Беверлі не з’являлися вже понад хвилину. Я подивився на Айсіс; її це, схоже, не турбувало.

— Їх не буде щонайменше півгодини, — сказала вона, заварюючи чай.

Поки вона поралася, я поглядав на воду, але не було навіть бульбашок. Я намагався переконати себе, що вони, певно, випливли з затоки й виринули десь за деревами, але сам собі не вірив. Наливаючи чай, Айсіс дала мені вже стандартну обіцянку й запропонувала скибочку пирога — я подякував і відмовився. Я спитав її, чи не пам'ятає вона Генрі Пайка. Їй це ім'я здалося знайомим.

— Я певна, що був колись актор, якого так звали, — сказала вона. — Але ж акторів було так багато, стільки красивих чоловіків. Моя подруга Анна Сеймур мала лакея-мулата, він був схожий на вас як брат. Він був загрозою для всіх кухарок, — вона нахилилася вперед і зазирнула мені в очі. — А ви — загроза для кухарок, Пітере?

Я подумав про Моллі.

— Навряд чи, — сказав я.

— Ні, я й сама бачу, — сказала вона й відкинулася на спинку стільця. — Його вбили, — раптом сказала вона.

— Лакея? — спитав я.

— Генрі Пайка. Або ж це були лише чутки. Одна з жертв знаменитого Чарльза Макліна.

— А він хто?

— Жахливий ірландець, — сказала Айсіс. — Але прекрасний актор. Він ще до того вбив чоловіка в театрі «Рояль» під час суперечки про перуку — встромив йому свою тростину в око.

— Як мило, — сказав я.

— У нього ж був ірландський темперамент, — сказала Айсіс.

Виявилося, що за молодих років Маклін був успішним актором, але на піку кар'єри покинув ремесло й почав керувати питним закладом, який незабаром збанкрутував. Змушений повернутися на сцену, він став постійним актором у театрі «Рояль».

— Його там обожнювали, — казала Айсіс. — Він завжди сидів у своєму улюбленому кріслі, що було відразу за оркестром. Пам'ятаю, що Ганна любила вказувати на нього.

— І він убив Генрі Пайка?

— Так, якщо вірити чуткам. Втім, було кілька свідків, які стверджували, що він невинний, — сказала вона.

— Ці свідки були друзями Макліна?

— І шанувальниками, — сказала Айсіс.

— Ви знаєте, де похований Генрі Пайк? — спитав я.

— Вибачте, але ні, — сказала вона. — Тоді це був досить гучний скандал. Але, як на мою думку, то біля Святого Павла, бо то його парафія.

Вона, звісно, мала на увазі того Павла, що на Ковент-Ґарден — Акторську церкву. Усе знову поверталося до того самого клятого місця.

Хлюпнула вода, і Беверлі збігла на причал так, ніби під водою були приховані сходи. Її шкіра була темна й гладенька, як у тюленя, і цієї миті я б не відвернувся, навіть якби біля мого вуха з пістолета вистрілили. Вона розвернулася до річки й почала стрибати, як дитина.

— Я виграла! — гукнула вона.

Окслі вийшов з річки настільки велично, наскільки це взагалі можливо для голого чоловіка середнього віку.

— Новакам щастить, — сказав він.

Беверлі плюхнулася на стілець, що стояв біля мого. Очі в неї палали, краплі води виблискували на руках, на гладкій шкірі плечей, на схилах грудей. Вона усміхалася мені, а я намагався не відводити очі від її обличчя. Хлюпаючи мокрими ногами, Окслі сів навпроти й без усіляких преамбул, ігноруючи суворий погляд Айсіс, взяв собі скибку пирога.

— Сподобалося плавати? — спитав я.

— Там унизу є таке… Ти просто не повіриш, Пітере, — сказала вона.

— У тебе волосся намокло, — сказав я.

Беверлі торкнулася свого спрямленого волосся, яке починало звиватися. Я дивився на неї, аж раптом вона згадала, що абсолютно гола.

— Ох, дідько! — сказала вона й перелякано подивилася на Айсіс. — Пробачте, — сказала вона.

— Рушники у ванні, люба, — сказала Айсіс.

— Я повернуся, — сказала Беверлі й побігла в будинок.

Окслі розсміявся й потягнувся взяти ще скибку пирога. Айсіс ляснула його по руці.

— Піди вдягнися, — сказала вона. — Жахливий стариган.

Окслі зітхнув і пішов у будинок, а Айсіс проводила його ніжним поглядом.

— Після плавання вони завжди такі, — сказала вона.

— А ви теж плаваєте? — спитав я.

— О, так, — сказала Айсіс і злегка зашарілася. — Але я досі надаю перевагу берегу. Їм властивий баланс між водою та сушею; чим більше часу вони проводять із нами, тим більше схожими на нас стають.

— А чим більше часу ми проводимо з ними?..

— Не поспішай іти у воду, — сказала Айсіс. — З цим рішенням краще не квапитися.

Усю дорогу назад Беверлі сиділа тихо. Я спитав, чи не хоче вона, щоб я її куди-небудь підвіз.

— Можеш відвезти мене додому? — спитала вона. — Думаю, мені треба поговорити з мамою.

Тож мені довелося їхати через усе місто до чудового Воппінга, а Беверлі всю дорогу мовчала, що само по собі було моторошно. Коли я зупинився біля її будинку, вона зупинилася, вилізаючи з машини, і сказала, щоб я був обережний. Коли я спитав її, чого саме я маю стерегтися, вона знизала плечима й швидше, ніж я встиг їй завадити, поцілувала мене в щоку. Я дивився, як вона йде від мене, на край светра, що прилипнув до її спини, і думав: що то в біса було?

Не зрозумійте мене неправильно, Беверлі Брук мені подобалася, але я був дуже підозрілий, і не в останню чергу тому, що і вона, і її мати, схоже, могли б добитися ерекції навіть у моху, якби їм це було потрібно. А пересторога Айсіс не лізти в воду разом із тим, хто не є стовідсотковою людиною, була лише глазур'ю на торті.

Коли я їхав назад до Фоллі, починався час пік. На небі зібралися хмари, по вітровому склу починали ляпати дощові краплі. Було цілком очевидно, що між Беверлі та Окслі утворився зв'язок. Коли я дивився, як вони стоять поруч у річці, вони виглядали… комфортно — ось слушне слово; а може знайомими, як кузени. Бартолом'ю — найбільший зануда, коли йдеться про духів місць — твердо наполягав на тому, що «природні духи», як він їх називав, завжди набирали деяких рис місцин, які вони уособлювали. Батько та Мама Темза були духами однієї річки; якщо мені вдасться зіткнути їх, їхня справжня природа візьме своє.

І якщо заради цього треба кілька днів дивитися на Беверлі у річці, то я був готовий на таку жертву.

Я думав був зателефонувати Леслі, але натомість замкнув гараж і пішов через парк до станції метро «Площа Рассел». В кіоску біля станції я купив квіти й без очевидної для того причини пішов у метро, щоб кудись поїхати.

Розділ 9

Козел-провокатор

Я доїхав на метро до станції «Свіс Котедж» і встиг пройти від неї чверть Авеню Фіцджона, перш ніж почав питати себе, що я роблю. Я не просто відмовився від власної машини на користь громадського транспорту, а ще й пішов пішки вгору на один з найвищих пагорбів Лондона замість того, щоб сісти в поїзд, доїхати до Гемпстеду, а тоді пройти пішки вниз. Ще не смеркалося, передвечірнє сонце пробивалося поміж деревами, що росли вздовж алеї. Квіти в моїй руці були трояндами, одним з тих темно-пурпурових різновидів, що здаються майже чорними. Мені було цікаво, для кого вони?

Було так тепло, що я зняв краватку й засунув її в кишеню піджака. Я не хотів з'явитися спітнілим, а тому не поспішав, а неквапливо йшов у тіні платанів, що росли вздовж тротуару. Це був один з тих днів, коли якийсь мотив не виженеш з думок, і тому не можеш не наспівувати його вголос; у цьому випадку це був хіт з мого минулого — «Digging Your Scene» у виконанні Blow Monkeys. Дивно було, що я знав слова, які побачили цей світ ще тоді, коли я носив підгузок. Коли я проспівав «Я просто хочу бути собою» в третьому приспіві, я дійшов до місця призначення. Цей будинок був готичною конструкцією з псевдо-баштами по кутах і з білими підйомними вікнами. Мармурові сходинки вели до величних вхідних дверей, але я їх проігнорував і пішов до бічної фіртки — я знав, куди йти. Я поправив на собі піджак, потер носки туфель об гомілки; задовольнившись, штовхнув брамку й зайшов.

Уздовж бічної стіни будинку росла жимолость; вона створила ароматний коридор, який вів до широкого сонячного садка. Навколо акуратно підстриженого газону були клумби з петуніями, чорнобривцями та тюльпанами. Два величезні, повні весняних квітів теракотові горщики стояли обабіч сходів, що вели вниз, до внутрішнього дворика, в центрі якого під полуденним сонцем стояв фонтан. Навіть мені було зрозуміло, що він не з тих, які можна придбати в садовому магазині чи в гіпермаркеті. Це була вишукана мармурова ванна для пташок, у центрі якої стояла оголена фігура, що несла воду; італійський ренесанс, напевно — історію мистецтва я вивчав замало, щоб знати напевне. Статуя була стародавня, мармур подекуди лущився, а на німфі цівочка води, що сочилася з її сулії, залишила тьмяний слід від плеча до паху.