Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 42)

— Маклін дожив до похилого віку, — сказав Найтінґейл. — Він був невіддільною частиною життя на Ковент-Ґарден. Я знав про перше вбивство, але про Генрі Пайка ніколи не чув.

— Ми можемо поговорити деінде? — спитала Леслі. — Від нього в мене мороз поза шкірою.

Оскільки більшість з нас були копами, іншим місцем могли бути або паб, або їдальня — їдальня була ближче. Дочекавшись, коли до нас підійшов доктор Валід, я розповів про свій план.

— Я маю ідею, — сказав я.

— Сподіваюсь, що не «дуже хитрий план»[12], — сказала Леслі.

Найтінґейл ніяк не зреагував, але доктор Валід злегка хихикнув.

— Взагалі-то, — сказав я, — це хитрий план.

Найтінґейл мав при собі роздрук сценарію Піччіні. Я розкрив його й привернув увагу всіх до сцени, що була після того, як Панч порішив сліпого жебрака. У ній з'являється констебль, який хоче заарештувати Панча за вбивство жінки та дитини.

— Я виконаю в цій сцені роль констебля.

— Ти добровільно підставиш голову під його палицю? — спитав доктор Валід.

— Якщо ви прочитаєте сценарій, то побачите, що констебль виживає, — сказав я. — Так само, як і офіцер, який незабаром прибуває.

— Якщо я правильно розумію, ним маю бути я, — сказав Найтінґейл.

— Хто завгодно, тільки не я, — сказала Леслі.

— Я не певний, що розумію, як це має відбутися, — сказав Найтінґейл. — Генрі Пайк не має причин влаштовувати зустріч із нами, хоч як би добре ми не підходили для його п'єси.

Доктор Валід тикнув пальцем у сценарій і сказав:

— Панч питає «Хіба я вас звав?», а констебль на це відповідає «Мене до вас прислали». Панч не має вибору; це вибір долі. «Мені не треба констебля», каже він.

— Мені здається, що ви неправильно уявляєте собі Панча, — сказала Леслі. — Ви припускаєте, що він є чимось на кшталт надприродного вбивці, який змушений брати участь у виставі «Панч і Джуді». Але ж це може бути щось інше.

— Наприклад? — спитав я.

— Приміром, він може бути втіленням соціального тренду, злочину та заворушень. Дух бунтарства й непокори лондонського натовпу.

Ми всі здивовано подивилися на неї.

— Знаєте, я в школі теж училася, — сказала Леслі.

— Ти маєш інший план? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі. — Просто я хочу, щоб ти був обережний. Якщо тобі здається, що ти знаєш, що робиш, це не гарантує, що ти дійсно знаєш, що робиш.

— Добре, що ми з цим розібралися, — сказав я.

— Можеш не дякувати, — сказала вона. — Але навіть якщо ти зустрінешся з Генрі, що тоді?

Це було слушне питання; я подивився на Найтінґейла.

— Я можу відстежити його дух, — сказав Найтінґейл. — Якщо я буду достатньо близько, я зможу знайти його кістки.

— І що тоді?

Я подивився на Найтінґейла.

— Ми їх викопаємо, перемелемо на порох, змішаємо з кам'яною сіллю й розвіємо над морем, — сказав я.

— І це спрацює? — спитала вона.

— Раніше спрацьовувало, — сказав доктор Валід.

— Вам потрібен ордер, — сказала Леслі.

— Для привида ордер не потрібен, — сказав я.

Леслі широко всміхнулася та штовхнула до мене сценарій. Вона вказала ложкою на сторінку, і я прочитав там: «Констебль: Мовчіть! Ви скоїли убивство, я маю ордер на арешт».

— Якщо хочеш зіграти цю роль, тобі потрібен реквізит.

— Ордер на арешт привида, — сказав я.

— Ну, з цим проблем не буде, — сказав Найтінґейл. — Втім, це означає, що арешт доведеться відкласти до пізньої ночі.

— Ти справді зробиш це? — спитала Леслі.

Вона дивилася на мене занепокоєно. Я спробував удати безтурботність, але, напевно, це було більш схоже на безпідставний оптимізм.

— Як на мій погляд, констеблю, іншого вибору ми не маємо, — сказав Найтінґейл. — Буду дуже вдячний, якщо ви поставите до відома інспектора Сівола й попросите його бути готовим на Ковент-Ґарден об одинадцятій.

— Так пізно? — спитав я. — Генрі Пайк, можливо, не стане чекати так довго.

— Ордер ми отримаємо не раніше одинадцятої, — сказав Найтінґейл.

— А якщо наш план не спрацює?

— Тоді наступний план вигадуватиме Леслі, — відповів Найтінґейл.

Ми поїхали назад до Фоллі, а там Найтінґейл зник у чарівній бібліотеці (напевно, щоб вивчати закляття вистежування духів), а я пішов нагору, до своєї кімнати, де вийняв з шафи уніформу. Шолом довелося пошукати; він знайшовся під ліжком, а всередині нього був срібний свисток — абсурдним чином він досі є частиною сучасної уніформи. Оскільки мій останній телефон загинув водночас із фонтаном Тайберн, я взяв зі столу поліцейський еїрвейв і вставив у нього батарейки. Кладучи його в торбу разом із кітелем, я збагнув, що моя кімната досі мала вигляд запасної спальні; місця, де я залишався тимчасово, доки не знайду щось краще.

Я повісив торбу на плече, розвернувся й побачив, що у дверях стоїть і дивиться на мене Моллі. Вона схилила голову набік.

— Не знаю, — сказав я. — Але їстимемо ми не тут.

Вона нахмурилася.

— На передньому краю буду я, а не він, — сказав я, але її це, схоже, не вразило. — З ним усе буде добре.

Кинувши на мене останній скептичний погляд, вона посковзила геть. Коли я вийшов з кімнати, її вже не було поруч. Я спустився сходами й зачекав на Найтінґейла в читальні. Він з'явився через півгодини, вдягнутий у свій «робочий» костюм, у руці він тримав тростину. Він спитав, чи готовий я, і я сказав, що готовий.

Був чудовий теплий весняний вечір, тож замість того, щоб їхати в «Ягуарі», ми пройшли пішки повз Британський Музей, а потім навпростець через Музейну вулицю до Друрі-Лейн. Попри те, що ми не поспішали, у нас досі залишалося кілька годин, тому ми пішли повечеряти до ресторанчика біля театру «Рояль» з багатообіцяльною назвою «Бенгальський дім».

Дивлячись у меню, в якому, на щастя, не було ні картоплі, ні здобного тіста, ні підливи, я зрозумів, чому Найтінґейлові так подобалося їсти за межами Фоллі.

Найтінґейл вибрав ягнятину з диким лимоном, а я задовольнився куркою по-мадраськи, настільки гострою, що в Найтінґейла сльози текли. А для мене вона була трохи пріснувата. Хлопця, який виріс на курятині та рисі по-африканськи, індійською кухнею не налякати. Девіз західноафриканської кухні — якщо скатертина від їжі не займається, кухар пожалів перцю. Насправді, звісно, ніякого девізу немає, просто з точки зору моєї мами немислимо, щоб хтось із власної волі став їсти страву, від якої з роту не йде дим.

Чекаючи, ми замовили пиво, і Найтінґейл спитав мене про успіхи на дипломатичному фронті.

— Окрім твого невеличкого непорозуміння з Тайберн.

Я розповів йому про візит до річки Окслі та про реакцію Беверлі. Про своє бажання стрибнути у воду я промовчав. Я сказав, що на мою думку все добре, і що між двома сторонами був взаємний зв'язок.

— Ми можемо відштовхнутися від нього, — сказав я.

— Розв'язання конфліктів, — сказав Найтінґейл. — То саме цьому зараз навчають у Гендоні?

— Так, сер, — сказав я. — Але не бійтеся, як бити людей телефонним довідником і десятьом способам підкинути докази нас теж учили.

— Приємно чути, що старому ремеслу не дають померти, — сказав Найтінґейл.

Я надпив пиво.

— Тайберн не фанатіє від традицій, — сказав я.

— Ех, Пітере, — сказав він. — З усіх дітей Мами Темзи ти посварився саме з леді Тай, — він помахав виделкою. — Саме тому ми не чаклуємо на всі боки, поки не навчимося.

— А що я мав робити?