Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 43)

— Ти міг вийти з тієї халепи вдалою розмовою, — сказав він. — За кого ти маєш Тай, за гангстерку? Гадаєш, вона б сірники тобі під нігті встромляла? Вона тиснула на тебе, щоб подивитися, на скільки ти прогнешся, а ти вибухнув.

Якийсь час ми їли мовчки. Він мав рацію — я запанікував.

— Але не схоже, що ви сильно стурбовані цим, сер, — сказав я. — Випадком з леді Тай.

Дожувавши шматок ягнятини, Найтінґейл сказав:

— Пітере, ми зібралися грати роль козла-провокатора перед могутнім духом-поверненцем, який уже вбив щонайменше десятьох людей, — він взявся за рис. — Доки ми це не переживемо, я через леді Тай не перейматимусь.

— Якщо я правильно пам'ятаю, — сказав я, — козел-провокатор у даному випадку я, бо саме я граю роль «констебля» в сценарії. Зважаючи на те, що саме мій зад зависнув над прірвою, сер, дозвольте спитати: ви певні, що зможете його знайти?

— Певним бути неможливо, Пітере, — сказав він. — Але я зроблю все, що можу.

— А якщо ми не зможемо повернути його в могилу? — спитав я. — У нас є запасний план?

— Моллі може зробити гемомантію, — сказав Найтінґейл. — Це дуже ефектно.

Я понишпорив у своїх бідних запасах грецької.

— Ворожіння за допомогою крові?

Найтінґейл задумливо дожував і ковтнув.

— Можливо, це не дуже вдалий термін, — сказав він. — Моллі може допомогти тобі дещо поширити твоє чуття до vestigia.

— Наскільки поширити?

— На дві або три милі, — сказав Найтінґейл. — Я робив це лише один раз, тож мені важко сказати.

— І на що це було схоже?

— Я неначе увійшов у світ привидів, — сказав Найтінґейл. — Втім, можливо, це дійсно був світ привидів. Є ймовірність, що таким чином можна знайти Генрі Пайка.

— А чому ми не можемо скористатися цим способом відразу? — спитав я.

— Бо шанси п'ять проти одного, що ти при цьому не виживеш — сказав Найтінґейл.

— Добре, — сказав я. — У такому разі краще цього не робити.

Якщо про мій фах — я маю на увазі полювання на злодіїв, а не магію — можна сказати, що він мав десь у Лондоні початок, цей початок мав знаходитися на Бау-Стріт. Усе почалося з Генрі Філдінга, який був мировим суддею, сатиричним письменником і засновником того, що стало відомим як «Бігуни з Бау-Стріт». Його будинок стояв відразу біля будівлі Королівської Опери, тоді це був ще театр «Рояль», а Маклін тоді урізноманітнював свою торгівлю джином виступами на сцені. Я знаю про це завдяки тому, що «Channel 4» зняли на цю тему телевізійну драму, в якій знявся чувак, що грав Імператора в «Зоряних Війнах». Коли Генрі Філдінг помер, посаду судді після нього обійняв його сліпий молодший брат Джон, який зробив «Бігунів з Бау-Стріт» ще сильнішими, але, вочевидь, не настільки сильними, щоб завадити Маклінові забити Генрі Пайка на смерть практично в них на порозі. Не дивно, що Генрі розлютився. Я б на його місці відчув те саме.

То був перший у Лондоні справжній поліцейський відділок, і в дев'ятнадцятому столітті він переїхав на інший бік вулиці й став «Мировим Судом Бау-Стріт» — напевно, найвідомішим судом Британії після «Олд Бейлі». Туди відправили за порушення громадського порядку Оскара Вайлда, і Вільям Джойс, сам Лорд Хо-Хо, почав свою коротку прогулянку до шибениці саме на Бау-Стріт. Близнюки Крей були затримані там за вбивство Джека «Капелюха» Мак-Вайті. У 2006 році цю будівлю було продано магнату, який перетворив її на готель, бо хоча історія та традиція в Лондоні важать, гроші мають свою спокусливу пісню.

Оригінальну будівлю було замінено критим квітковим ринком з арковим залізно-скляним дахом. Еліза Дулітл у виконані Одрі Гепберн у «Моїй чарівній леді» мала би купувати свої фіалки саме тут, коли демонструвала найгірший акцент кокні за винятком Діка Ван Дайка. У 1990-их, під час перебудови Королівської Опери, нова будівля поглинула більшість навколишнього кварталу, включаючи і квітковий ринок. Ось чому ми з інспектором опинилися біля заднього входу до Опери, в якій Найтінґейл, як виявилося, знав чоловіка, який міг нас впустити.

Це був не стільки службовий вхід, скільки вхід для вантажів. Я бачив склади, в яких брами були менші, а тут був навіть вантажний ліфт, яким величезні декорації переміщали між поверхами. Террі (лисуватий чоловічок у бежевому светрі — Найтінґейлів контакт усередині) сказав, що вага декорацій починалася від п'ятнадцяти тонн, а коли вони не були потрібні, їх зберігали на складі в Уельсі; чому саме там, він не пояснив.

— Ми прийшли до мирового судді, — сказав Найтінґейл.

Террі поважно кивнув і повів нас вузькими побіленими коридорами крізь кілька пожежних дверей, що моторошно нагадували мені Вестмінстерський морг. Зрештою ми прийшли до сховища з низькою стелею, де Найтінґейл запевнив нас, що це перший поверх квіткового ринку.

— Саме тут колись був салон Номер Чотири, — сказав він і повернувся до провідника. — Не турбуйтеся, Террі, ми зможемо вийти самі.

Террі помахав нам рукою та пішов. Уздовж стін стояли бридкі стелажі зі сталі та ДВП, на яких стояли короби та пакунки з серветками, коктейльними трубочками та тацями. У центрі приміщення було пусто й лише кілька подряпин вказували, де раніше стояв стелаж. Я спробував відчути vestigia, але спочатку не було нічого, крім пилу та рваного поліетилену. А потім вони з'явилися, ледь відчутні: пергамент, старий піт, шкіра та пролитий портвейн.

— Привид мирового судді, — сказав я. — Щоб отримати примарний ордер на арешт?

— Символи мають владу над привидами, — сказав Найтінґейл. — Часто від них більше користі, ніж від будь-чого, що ми можемо взяти з фізичного світу.

— Чому?

— Якщо чесно, Пітере, — сказав Найтінґейл, — я пам'ятаю урок, на якому нам про це розповідали, і я певний, що прочитав у Бартолом'ю відповідний параграф, можливо навіть твір на цю тему написав, але чорт мене забери, якщо я пам'ятаю.

— Як ви збираєтеся вчити мене цьому, якщо самі нічого не знаєте?

Найтінґейл злегка постукав тростиною по своїх грудях.

— Я збирався освіжити свою пам'ять перед тим, як ми дійдемо до тієї частини твоєї освіти, — сказав він. — Я знаю щонайменше двох зі своїх Майстрів, які робили так само, а для них учителювання було фахом.

Я раптом збагнув, що Найтінґейл шукав підтримки, і мене це неабияк стурбувало.

— Просто не давайте мені наздогнати вас, — сказав я. — Як нам знайти цього суддю?

Найтінґейл посміхнувся.

— Нам достатньо привернути його увагу, — сказав він, потім розвернувся й промовив до центра кімнати: — Капітан Найтінґейл прийшов до Полковника!

Запах поту та пролитого алкоголю став сильнішим, і перед нами з'явилася фігура. Цей привид здавався більш прозорим, ніж мій старий друг Волпенні, худішим і більш примарним, але його очі, що дивилися на нас, блищали. Сер Джон Філдінг носив на своїх сліпих очах чорну пов'язку, а Найтінґейл покликав «Полковника», тому я припустив, що це полковник Сер Томас де Вейл — чоловік настільки корумпований, що шокував цим суспільство Лондона сімнадцятого століття, яке вважається істориками найбільш продажним за всю історію Британських островів.

— Чого вам треба, капітане? — спитав де Вейл.

Його голос був слабкий і далекий, а навколо нього я скоріше відчував, ніж бачив нечіткі контури меблів: письмовий стіл, стілець, книжкова шафа. Була легенда, ніби Де Вейл мав особливий приватний кабінет, в якому проводив «судовий розгляд» жінок, що були свідками або підозрюваними.

— Мені потрібен ордер, — сказав Найтінґейл.

— На звичайних умовах? — спитав де Вейл.

— Авжеж, — сказав Найтінґейл.

Він вийняв з кишені свого піджака сувій з цупкого паперу й простягнув його де Вейлові. Привид простягнув прозору руку й взяв папір з пальців Найтінґейла. Попри недбалість цього руху я був певний, що переміщення фізичного предмета чогось коштувало Де Вейлові. Закони термодинаміки щодо цього абсолютно чіткі — за всі борги треба сплатити повністю.

— І якого лиходія ми прагнемо затримати? — спитав Де Вейл, кладучи папір на прозорий стіл.

— Генрі Пайка, ваша честь, — сказав Найтінґейл. — Якого знають за ім'ям Панч, а також за ім'ям Пульчинела.

Очі Де Вейла заблищали, губи смикнулися.

— Ми що, заарештовуємо маріонеток, капітане?

— Скажімо так, ми заарештовуємо ляльковика, ваша честь, — сказав Найтінґейл.

— За яким звинуваченням?

— Вбивство власних дружини та дитини, — відповів Найтінґейл.

Де Вейл зацікавлено нахилив голову.

— Вона була гадюка? — спитав він.

— Перепрошую, ваша честь? — сказав Найтінґейл.

— Ну ж бо, капітане, — сказав Де Вейл. — Жодний чоловік не битиме свою жінку без провокації. Отже, вона була гадюкою?

Найтінґейл вагався.

— Жахлива гадюка, — сказав я. — Прошу пана вибачити. Але малюк був невинний.

— Жіночий язик може довести чоловіка до жахливих вчинків, — сказав Де Вейл. — Це я і сам можу засвідчити, — він підморгнув мені, і я подумав: «Чудово, тепер я це обличчя не зможу забути». — Але малюк був невинний, а тому винного треба заарештувати та поставити перед судом.

У примарній руці Де Вейла з'явилося перо, і він вправно нашкрябав ордер.

— Сподіваюсь, ви не забули про належне, — сказав Де Вейл.

— Формальності влагодить мій констебль, — сказав Найтінґейл.

А це для мене було несподіванкою. Я подивився на Найтінґейла, а той зробив рукою жест, наче робив Lux. Я кивнув, мовляв, зрозуміло.

Де Вейл демонстративно подув на чорнила, потім згорнув аркуш трубочкою й повернув його Найтінґейлові.