Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 4)
Тож я розповів їй про Ніколаса Волпенні та про чоловіка-вбивцю, який розвернуся, змінив одяг і вдарив бідолашного…
— Як, кажеш, звали жертву? — спитав я.
— Вільям Скірміш, — сказала Леслі. — Про це в новинах казали.
— Бідолашному Вільямові Скірмішу відбили голову.
— Такого в новинах не казали, — сказала Леслі.
— Слідчі не стануть розповідати про таке кореспондентам, — сказав я. — Щоб було чим перевіряти свідків.
— І цей свідок — привид? — спитала Леслі.
— Так.
Леслі зіп'ялася на ноги, трохи похитнулася, а потім знову сфокусувала зір.
— Думаєш, він досі там? — спитала вона.
Холодне повітря зрештою почало витвережувати мене.
— Хто?
— Привід твій, — сказала вона. — Ніколас Ніклбі. Думаєш, він може досі бути на місці злочину?
— Звідки мені знати? — сказав я. — Я ж навіть не вірю в привидів.
— Ходімо, подивимось, чи він там, — сказала вона. — Якщо і я його побачу, це буде підете… під-тверд-жен-ням твоїх слів.
— Згода, — сказав я.
Взявшись попід руки ми пішли вулицею Кінг-Стріт до Ковент-Ґарден.
Тієї ночі спостерігалася цілковита відсутність привида Ніколаса. Ми почали з портика церкви, біля якого я його бачив, а потім, оскільки Леслі, навіть коли нап'ється в зюзю, була старанним копом, ми методично обшукали все навколо.
— Картопля фрі, — сказала Леслі, коли ми завершили друге коло. — Або кебаб.
— Може, він не виходить тому, що я не сам? — припустив я.
— А може він з'являється за розкладом? — сказала Леслі.
— Дідько з ним, — сказав я. — Ходімо по кебаб.
— Ти добре покажеш себе в процесуальному відділі, — сказала Леслі. — Ти там…
— Якщо скажеш «робитимеш неоціненний внесок», я за свої подальші дії не відповідатиму!
— Я збиралася сказати «змінюватимеш світ на краще», — сказала вона. — Або ж ти можеш поїхати у Штати, у ФБР тебе, напевно, візьмуть.
— Навіщо я їм? — спитав я.
— Вони зможуть скористатися тобою як двійником Обами.
— А за це, — сказав я, — за кебаби платитимеш ти.
* * *
Зрештою виявилося, що ми занадто п'яні, щоб знайти кебаб, а тому пішли назад до казарми, де Леслі навіть не спробувала запросити мене до своєї кімнати. Я був на тій стадії сп'яніння, коли лягаєш у темряві на своє ліжко, а кімната вертиться навколо тебе, і ти замислюєшся над природою буття й над тим, чи встигнеш дістатися до туалету швидше, ніж тебе вирве.
Наступного дня був мій останній вихідний, і якщо я не доведу, що вміння бачити те, чого немає, є необхідною навичкою сучасного офіцера поліції, на мене чекатиме процесуальний відділ.
— Вибач мене за вчорашнє, — сказала Леслі.
Зустрітися із жахами кухоньки того ранку жоден з нас не наважився, тому ми знайшли собі притулок у їдальні казарми. Попри те, що персонал цього закладу складався з маленької польки та худорлявих сомалійців, через дивну адміністративну інерцію їжа була по-англійськи жирна, кава була погана, а чай — гарячий, солодкий, налитий у кухлики. Леслі взяла повний англійський сніданок, а я — чай.
— Не треба вибачатися, — сказав я. — Ти втратила більше, ніж я.
— Я не про це, — сказала Леслі й ляснула мене по руці столовим ножем. — Я маю на увазі те, що я сказала про тебе як про копа.
— Не переймайся, — сказав я. — Я взяв твою критику до уваги, і після ретельного розгляду її цим ранком, я маю відчуття, що зможу досягти своїх цілей у розвитку кар'єри, якщо діятиму старанно, активно, а понад усе — творчо.
— Що ти затіяв?
— Зайду в ГОЛМС і перевірю, чи правду сказав мені привид, — відповів я.
Кожний поліцейський відділок країни має щонайменше один термінал ГОЛМСа. Це велика база даних міністерства внутрішніх справ, яка дозволяє незнайомим з комп'ютерами копам наздогнати технології кінця двадцятого століття. А вимагати від них наздоганяти двадцять перше було б занадто.
Там зберігається все, що стосується великих розслідувань, дозволяючи детективам пов'язувати різні дані між собою й запобігати тим фіаско, через одне з яких полювання на Йоркширського Різника стало взірцем того, як робити не треба. Нова версія цієї системи мала називатися ШЕРЛОК, але оскільки слова для такої абревіатури ніхто вигадати не зміг, її назвали ГОЛМС-2.
Теоретично доступ до ГОЛМС-2 можна було отримати й з ноутбука, але столична поліція вважає за краще прив'язувати своїх працівників до стаціонарних терміналів, які не можна забути в транспорті або продати. Під час великого розслідування термінали можна перенести з головного приміщення ГОЛМСа до будь-якої кімнати для допитів, що є у відділку. Ми з Леслі могли би прокрастися до головного приміщення й ризикнути бути спійманими, але я натомість під’єднав свій ноутбук до локальної мережі в одній з пустих кімнат для допитів, щоб працювати там безпечно й комфортно.
На курси ознайомлення з ГОЛМС-2 мене відправляли три місяці тому. Тоді я зрадів, бо думав, що мене готують до роботи у важливих розслідуваннях, але тепер зрозумів, що їм було потрібно, щоб я навчився вводити дані. Менше, ніж за півгодини я знайшов розслідування вбивства на Ковент-Ґарден. Люди часто халатно обирають паролі, а інспектор Неблет скористався іменем своєї наймолодшої доньки та роком її народження. І цим надав мені доступ до потрібних файлів.
Стара система не могла працювати з великими файлами, але ГОЛМС-2 відставав від сучасного рівня технологій усього лише на десять років, тож тепер детективи мали можливість вводити фотографії доказів, скановані документи та навіть записи відеокамер спостереження. Це наче YouTube для копів.
Команда, яку призначили розслідувати вбивство Вільяма Скірміша, не гаяла часу: вони зібрали записи відеокамер спостереження й спробували знайти на них убивцю. Це був дуже великий файл, і саме його я відкрив першим.
Згідно з рапортом, ця камера була встановлена на розі Джеймс-Стріт і дивилася на захід. Запис був послідовністю не дуже якісних кадрів, що знімалися за поганого освітлення приблизно раз на секунду. Але попри погане освітлення було чітко видно Вільяма Скірміша, який ішов під камерою в напрямку Генріета-Стріт.
— А ось і наш підозрюваний, — сказала Леслі й указала.
На екрані була ще одна людина, яка пройшла повз Вільяма Скірміша й вийшла з кадру. Усе, що можна було про неї сказати: напевно, чоловік; можливо, в джинсах і шкіряній куртці. Згідно з коментарями, цю людину було вирішено звати «СВІДОК А».
Потім з'явилася третя фігура, яка йшла геть від камери. Я натиснув паузу.
— Він не схожий на того самого чоловіка, — сказала Леслі.
Це точно. На цьому чоловікові було щось на кшталт шапки смурфа та смокінг часів короля Едуарда — навіть не питайте, звідки я знаю, як виглядали смокінги за часів короля Едуарда; скажу лише, що це певним чином пов'язано з «Доктор Хто», і на цьому облишмо це питання. Ніколас казав, що смокінг червоний, але зображення з камери спостереження було чорно-біле. Я повернувся на два кадри назад, а потім знову вперед. Перша людина, СВІДОК А, вийшла з кадру за два кадри до того, як з'явився чоловік у шапці смурфа.
— Дві секунди на перевдягання, — сказала Леслі. — Жодна людина на це не здатна.
Я клацав далі. Чоловік у шапці смурфа вийняв палицю й швидко наздогнав Вільяма Скірміша. Замахування загубилося між кадрами, але удар було видно чітко. На наступному кадрі тіло Скірміша вже здолало півшляху до землі, а маленьку темну пляму, про яку ми вирішили, що то має бути голова, було ледь видно біля портика.
— Боже мій! Він дійсно відбив йому голову, — сказала Леслі.
Точнісінько, як сказав Ніколас.
— А ось на це, — сказав я, — жодна людина не здатна.
— Ти вже бачив, як людині голову відбивають, — сказала Леслі. — І я там була, забув?
— То була дорожньо-транспортна пригода, — сказав я. — То були дві тони металу, а не палиця.
— Так, — сказала Леслі й постукала по екрану. — Але ми бачимо це на власні очі.
— Тут щось неправильно.
— Окрім того, що людину вбивають?
Я повернув той кадр, на якому на сцені з'явився Шапка Смурфа.
— Ти бачиш палицю?
— Ні, — сказала Леслі. — Обидві його руки видно. Може, вона в нього на спині?
Я перейшов на наступний кадр. На третьому кадрі палиця чарівним чином з'явилася в руках Шапки Смурфа, але це могло бути результатом затримки між кадрами. І було з цією палицею ще дещо неправильне.
— Вона завелика, як для бейсбольної бити, — сказав я.