Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 3)

Теорія, на якій базується існування процесуального відділу, дуже логічна. Офіцери поліції, як усім відомо, потопають у бюрократії: підозрюваних треба реєструвати, ланцюжок доказів не має розриватися, а «Акт про поліцію та кримінальне провадження» має виконуватися до останньої літери. Роль процесуального відділу — виконувати паперову роботу замість заклопотаного констебля, щоб той скоріше повернувся на вулицю, де на нього лаятимуться, плюватимуть і блюватимуть. Таким чином на вулицях завжди патрулюватимуть констеблі, злочинність буде здолано, і всі добропорядні громадяни нашої країни житимуть щасливо.

Але правда полягає в тому, що ця бюрократія не така вже й обтяжлива — будь-яка найнята на півставки напівосвічена людина впорається з нею менше, ніж за годину, ще й на манікюр час залишиться. Проблема в тому, що для поліцейської роботи треба мати авторитетний вигляд; треба пам'ятати, що сказав підозрюваний, щоб потім спіймати його на брехні. А також треба йти туди, де кричать, зберігати при цьому спокій, бути тим, хто відкриває підозрілий пакунок. Не те щоб уміти водночас і те, і друге неможливо, просто таке трапляється рідко. Таким чином, своєю пропозицією Неблет казав мені, що я не справжній коп, не ловець крадіїв, але я можу зіграти неоціненну роль — заощадити час справжнім копам. Я з жахливою впевненістю відчув, як ці слова — неоціненна роль — невблаганно мчать до цієї розмови.

— Я сподівався на щось більш активне, сер, — сказав я.

— А це дуже активно, — сказав Неблет. — Ви виконуватимете неоціненну роль.

Зазвичай офіцери поліції не шукають виправдання для того, щоб зайти в паб, але одним зі звичайних приводів є традиційна гулянка, на якій споюють стажистів, які щойно стали повноцінними констеблями. Саме з цією метою мене та Леслі потягли через Странд до «Рузвельт Тоуд» — щоб заливати нас там спиртним, доки ми не втратимо можливість стояти вертикально. Принаймні, таким був план.

— Як пройшла співбесіда? — спитала Леслі, намагаючись перекричати ревіння пабу.

— Кепсько, — крикнув їй я. — Процесуальний відділ.

Леслі скривилася.

— А в тебе що?

— Не хочу тобі казати, — сказала вона. — Щоб настрій не псувати.

— Не бійся, — сказав я. — Я витримаю.

— Мене тимчасово призначили до команди розслідування вбивств.

Я ніколи не чув, щоб туди брали відразу після стажування.

— Детективом?

— Констеблем у цивільному одязі, — сказала вона. — Це велике розслідування, їм бракує людей.

Вона не помилилася. Мій настрій було зіпсовано.

Після цього вечірка вже не тішила. Я пробув там близько двох годин, але ненавиджу, коли хтось жаліє себе, а надто коли це роблю я, тож, не маючи можливості занурити голову в відро холодної води, я обрав найближчу до цього альтернативу.

Але на жаль, поки ми були в пабі, дощ надворі скінчився, тож тверезіти мені могло допомогти лише крижане повітря.

Через двадцять хвилин до мене вийшла Леслі.

— Вдягнися, — сказала вона. — Застудишся.

— А хіба холодно? — спитав я.

— Я знала, що ти засмутишся, — сказала вона.

Я вдягнувся.

— Ти вже розповіла своїм? — спитав я.

Окрім матусі, татусі та бабусі Леслі мала п'ятьох старших сестер, які всі мешкали не далі як у ста метрах від батьківської оселі в Брайтлінгсі. Я зустрічався з ними раз або два, коли вони всім своїм табором вирушали до Лондона в шопінгову експедицію. Вони були такі галасливі, що їх можна було б затримати за порушення громадського спокою; єдине, що рятувало їх від цього — поліцейський ескорт, що складався з мене та Леслі.

— Ще вдень, — відповіла вона. — Вони були задоволені. Навіть Таня, яка не розуміє, що це означає. А ти своїм уже розповів?

— Про що? — спитав я. — Про те, що я працюватиму в кабінеті?

— У роботі в кабінеті немає нічого поганого.

— Я просто хочу бути копом, — сказав я.

— Я знаю, — сказала Леслі. — Але чому?

— Тому що хочу допомагати суспільству, — сказав я. — Ловити поганців.

— Тож не заради блискучих ґудзиків? — спитала вона. — Або заради можливості замкнути наручники й сказати «Спіймався, синку»?

— Берегти спокій Королеви, — сказав я. — Нести порядок у хаос.

Вона сумно похитала головою.

— Чому ти вважаєш, що порядок існує? — спитала вона. — Адже ти виїжджав на патрулювання по суботніх вечорах. Хіба це схоже на спокій Королеви?

Я хотів був безтурботно притулитися до ліхтарного стовпа, але трохи промахнувся й мало не впав. Леслі це здалося набагато смішнішим, ніж мені. Вона сіла на сходинку книжкового магазина, щоб перевести подих.

— Гаразд, — сказав я. — А навіщо ця робота тобі?

— Мені вона добре вдається, — відповіла Леслі.

— З тебе не настільки хороший коп, — сказав я.

— Настільки, — сказала вона. — Будьмо чесні: як коп я просто класна.

— А я?

— Ти занадто легко відволікаєшся.

— Неправда.

— Вечір перед Новим Роком, Трафальгарська площа, великий натовп, кілька гопників мочаться у фонтан — пам'ятаєш це? — спитала Леслі. — Ситуація погіршується, гопники починають буянити, а чим тоді займався ти?

— Та я лише на дві секунди відійшов! — сказав я.

— Щоб подивитися, що написано в лева на сраці! — сказала Леслі. — Я боролася з двома п'яними гопниками, а ти займався історичною розвідкою.

— А хочеш узнати, що було написано в того лева на сраці? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі, — я не хочу знати ні про те, що в лева на сраці пишуть, ні як працює сифон, ні чому один бік вулиці Флорал-Стріт на сто років старіший за протилежний.

— Тобі це не цікаво?

— Ні, а надто тоді, коли я борюся з гопниками, ловлю крадіїв автомобілів або знаходжусь на місці нещасливого випадку з летальними наслідками, — сказала Леслі. — Ти мені подобаєшся, ти хороший чоловік, але ти наче сприймаєш світ не таким, яким його має сприймати коп… Ти ніби бачиш те, чого немає.

— Що саме?

— Не знаю, — сказала Леслі. — Я ж бо цього не бачу.

— Бачити те, чого немає, може бути для копа корисною навичкою, — сказав я.

Леслі у відповідь пирхнула.

— Я серйозно, — наполягав я. — Минулої ночі, коли тебе відволікла твоя кофеїнова залежність, я знайшов свідка, якого там не було.

— Не було? — спитала Леслі.

— Ти, мабуть, хочеш спитати, як може бути свідком той, кого там не було?

— Так, хочу.

— Це коли твій свідок — привід, — сказав я.

Леслі подивилася на мене.

— Особисто я надала би перевагу оператору відеокамери спостереження, — сказала вона.

— Що?

— Тому, хто побачив убивство на екрані відеокамери спостереження, — сказала Леслі. — Він був би свідком, якого не було на місці злочину. Але ідея про привида мені подобається.

— Я допитав привида, — сказав я.

— Маячня, — сказала Леслі.