Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 29)

Я обережно знову загорнув картини й повернув їх туди, де знайшов. Потім поверхнево перевірив відсутність сирості, гниття чи що там зазвичай робить дерев'яні балки крихкими та небезпечними. В одному з кінців кімнати я знайшов вантажні двері, а над ними назовні стирчала балка для підйому вантажів. Можливо, тут колись зберігали сіно для коней.

Висунувши голову з вікна, щоб перевірити міцність балки, я побачив у одному з верхніх вікон бліде обличчя Моллі. Я навіть не знаю, що мене дивувало сильніше: те, що хтось зміг умовити її роздягнутися, чи те, що її зовнішність за минулі сімдесят років не змінилася. Вона пішла; начебто, не побачивши мене. Я розвернувся й оглянув кімнату.

Я вирішив, що вона мене цілком влаштовує.

Усі родичі моєї мами на якомусь етапі свого життя заробляли на хліб прибиранням офісів. Для одного з поколінь африканських іммігрантів прибирання кабінетів стало такою самою частиною культури, як обрізання чоловіків і вболівання за «Арсенал». Моя мама теж цим займалася й часто брала мене з собою, щоб заощадити на няньці. Коли мама-африканка бере свого сина на роботу, вона очікує, що її син працюватиме, тож я швидко навчився користатися мітлою та ганчіркою для вікон. Тому наступного дня, після тренування, я повернувся до каретні з пакетом латексних рукавичок і пилососом. Знаєте, один кіловат засмоктувальної потужності робить прибирання кімнати зовсім іншим. Залишається турбуватися лише про те, щоб не створити ненавмисно розлом у просторово-часовій структурі Всесвіту. Через інтернет я знайшов мийників вікон, і поки ці двоє сварливих румунів протирали засклений дах, я встиг повісити на балку блок — саме вчасно, щоб підняти ним доставлені телевізор та холодильник.

Прокладання кабелю треба було чекати цілий тиждень, тож я займався тренуванням і звуженням кола пошуків Батька Темзи.

«Його пошуки стануть для тебе гарною вправою, — сказав Найтінґейл. — Познайомишся з фольклором долини Темзи».

Я попросив підказку, і він сказав мені, що традиційно Батько Темза вважається перипатетичним духом; якщо вірити інтернету, це означало, що він мандрівний, рухомий, тож від цієї підказки було мало користі. Але мушу визнати, що про фольклор долини Темзи я дійсно дізнався багато нового, здебільшого суперечливого, але коли-небудь ці знання обов’язково допоможуть мені виграти вікторину в пабі.

Щоб відсвяткувати своє повернення до двадцять першого століття, я замовив піцу та запросив Леслі на входини. Після довгого відмокання в порцеляновій ванні з ніжками у вигляді кігтистих лап, що домінувала у спільній ванній кімнаті на моєму поверсі, я вже не вперше дав собі слово, що обов'язково встановлю душ. Я не франт, але іноді люблю вдягнутися з шиком; втім, як і всі копи, я не зловживаю біжутерією, а понад усе ніколи не вішаю на шию те, чим можна мене задушити. Я замовив «Becks», бо знав, що Леслі надає перевагу пиву в пляшках, а потім, чекаючи на її прихід, усівся дивитися спортивні телеканали.

Однією з багатьох сучасних інновацій, якою я скористався в каретні, був установлений на бокових дверях гаража домофон, тож коли Леслі прийшла, мені було достатньо натиснути кнопку.

Я відчинив двері й зустрів її на верху спіральних сходів… а вона прийшла не сама.

— Я привела Беверлі, — сказала Леслі.

— Авжеж, — сказав я.

Я запропонував їм пиво.

— Я хочу, щоб ти чітко сказав, що ніщо з того, що я тут їстиму або питиму, ні до чого мене не зобов'яже, — сказала Беверлі. — І цього разу не дражнися!

— Добре, — сказав я. — Їж, пий, жодних зобов'язань, слово скаута.

— Клянись своєю силою, — сказала Беверлі.

— Клянусь своєю силою, — сказав я.

Беверлі схопила пиво, стрибнула на канапу, знайшла дистанційку й почала перемикати канали.

— А можна я кінофільм замовлю? — спитала вона.

Далі відбулася тристороння суперечка про те, що ми будемо дивитися; я програв, а Леслі зрештою виграла завдяки тому, що схопила дистанційку й увімкнула один з безплатних кіноканалів.

У той час, коли Беверлі скаржилася на те, що жодна з піц не була з пепероні, двері злегка прочинилися й до нас зазирнуло бліде обличчя. Це була Моллі. Вона дивилася на нас, а ми дивилися на неї.

— Заходь, — запропонував я.

Моллі нечутно прослизнула у двері, підпливла до канапи й сіла поруч із Беверлі Я раптом збагнув, що ще ніколи не був до неї настільки близько; її шкіра була дуже бліда й така сама бездоганна, як у Беверлі. Від пива вона відмовилася, але шматочок піци боязко взяла. Їла вона відвертаючись і прикриваючи рот рукою.

— Коли ти збираєшся розібратися з Батьком Темзою? — спитала Беверлі. — Мамі терпець скоро урветься, Ричмондське угруповання теж втрачає спокій.

— «Ричмондське угруповання», — пирхнула Леслі.

— Спершу я маю знайти його, — сказав я.

— Хіба це важко? — спитала Беверлі. — Він має бути недалеко від річки. Візьми в оренду човен, пливи проти течії, а коли допливеш — зупиняйся.

— Але як мені знати, що я вже доплив?

— Я б це знала.

— То чому б тобі в такому разі не відправитися зі мною?

— Нізащо, — сказала Беверлі. — Вище шлюзу Теддінгтон ти мене не затягнеш. Я лише там, де є припливи.

Раптом Моллі різко повернула голову до дверей, і через мить хтось постукав. Беверлі подивилася на мене, але я знизав плечима — я ні на кого не чекав. Вимкнувши на пульті звук, я пішов до дверей. Це був інспектор Найтінґейл, одягнений у синю спортивну сорочку та блейзер, який у його випадку був найближчим до звання повсякденного одягу. Якусь мить я дивився на нього, як дурень, а потім запросив зайти.

— Просто хотів подивитися, як ти тут влаштувався, — сказав інспектор.

Щойно Найтінґейл зайшов до кімнати, Моллі схопилася з канапи, Леслі підвелася, бо він був старший офіцер, а Беверлі встала чи то з міркувань якоїсь магічної ввічливості, чи то готуючись тікати. Я представив йому Беверлі, яку він раніше бачив лише мигцем, коли їй було десять років.

— Не вип'єте з нами пива, сер? — запропонував я.

— Дякую, — сказав він. — Звіть мене, будь ласка, Томас.

Цього він від нас не дочекається. Я простягнув йому пляшку й вказав на канапу. Він обережно сів на одному кінці, не розслабляючи пряму спину. Я сів на протилежному кінці, Беверлі всілася посередині, Леслі сиділа майже струнко, а бідолашна Моллі двічі сідала й підводилася, а зрештою вмостилася на самому краєчку. Очі вона не відводила від підлоги.

— Який великий телевізор, — сказав Найтінґейл.

— Це плазмовий екран, — сказав я.

Найтінґейл з розумним виглядом кивнув, а Беверлі непомітно для нього закотила очі.

— А звук поламався? — спитав він.

— Ні, — сказав я. — Я його тимчасово вимкнув.

Я знайшов дистанційку, і впродовж десяти секунд приборкував гучність звуку.

— Яке чітке зображення, — сказав Найтінґейл. — Все одно як мати власний кінотеатр.

Кілька секунд ми просиділи мовчки; напевно, всі насолоджувалися якістю просторового звуку.

Я запропонував Найтінґейлові скибку піци, але той пояснив, що вже поїв. Він спитав про здоров'я матері Беверлі й отримав відповідь, що в неї все гаразд. Допивши пиво, він підвівся.

— Мені треба вже йти, — сказав він. — Дякую за пиво.

Ми всі підвелися й проводили його до дверей. Коли він пішов, я почув, як Леслі полегшено зітхнула й знову плюхнулася на канапу. Коли повз мене раптом із шелестом тканини просковзила за двері Моллі, я мало не скрикнув.

— Отакої! — сказала Беверлі.

— А вона та Найтінґейл часом не?.. — спитала Леслі.

— Фу, — сказала Беверлі. — Яка химерна думка!

— А хіба ви з нею не друзі? — спитав я.

— Друзі, але ж вона наче істота ночі, — сказала Беверлі. — А він старий.

— Не такий вже він і старий, — сказала Леслі.

— Старий, — наполягала Беверлі, але скільки б я її того вечора не питав, вона більше нічого не сказала.

Розділ 7

Лялькова вистава

Це сталося, коли я розпочав тренування не вийнявши свій телефон з кишені піджака. Я навіть помітив невеличкий спалах, коли створив світоч, але впевнено цю вправу я виконував лише два дні, тому не приділив спалаху уваги. Лише згодом, спробувавши зателефонувати Леслі, я виявив, що моєму телефонові гаплик, а коли вийняв його з чохла, з нього посипався такий самий пісок, який я бачив у будинку вампірів. Я відніс мобільник до лабораторії й поклав під мікроскоп. Щойно я розкрив корпус, зсередини посипався такий самий дрібний пісок. Позолочені ніжки були цілі, контакти — теж, але кремнієва частина мікросхеми розсипалася. У просякнутих запахом сандалового дерева шафах лабораторії був просто дивовижний вибір старовинних приладів, у тому числі мікроскоп Чарльза Перрі, який було запаковано так акуратно, що я був певний: це робив не студент. Під мікроскопом я з'ясував, що цей порошок є здебільшого кремнієм та невеличкою кількістю домішок — напевно, германій або арсенід галію. Мікросхема, що відповідала за перетворення радіочастоти, на перший погляд здавалася цілою, але вся її поверхня була вкрита дрібними дірочками. Вона нагадала мені мозок пана Купертауна. «Ось тобі телефон після магії», — подумав я. Було очевидно, що я не зможу користуватися магією, маючи при собі мобільний телефон або стоячи біля комп'ютера, айпода чи будь-якої іншої техніки, яку винайшли пізніше, ніж я народився. Не дивно, що Найтінґейл їздить на «Ягуарі» 1967 року. Питання в тому, наскільки далеко треба відходити від техніки? Коли я планував експерименти, щоб з'ясувати це, Найтінґейл відволік мене наступною формою.