Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 28)
Ми з Леслі знайшли собі місце під навісом одного з магазинів і чекали там на намет криміналістів, взяття зразків крові та перевдягання.
— Треба нам кинути цю звичку, — сказала Леслі. — У мене скоро одяг скінчиться.
Ми розсміялися… якщо це можна було назвати сміхом. Не можу сказати, що вдруге це стає легше, просто тепер уже знаєш, що наступного ранку ти все одно прокинешся тією самою людиною, якою лягав спати.
Прибула детектив-сержант з відділу розслідування вбивств і взяла керівництво на себе. Це була приземкувата жінка середнього віку з прямим брунатним волоссям і сердитим обличчям — було таке враження, що на дозвіллі вона розважається бійками з ротвейлерами. Це була легендарна детектив-сержант Міріам Стефанопулос, права рука Сівола й страхітлива лесбіянка. Про неї казали лише один жарт: «Знаєш, що трапилося з останнім полісменом, який жартував з детектива-сержанта Стефанопулос?» «Ні, а що з ним трапилося?» «Цього ніхто не знає». Цей жарт був не тільки єдиний, а ще й несмішний.
Але їй, схоже, подобалася Леслі, тож цього разу нас «обробили» набагато швидше, але щойно все закінчилося, нас запхали в машину без поліцейських емблем і повезли до Белгравії. Найтінґейл і Сівол розпитали нас у непримітній залі; нотаток ніхто не робив, зате нам запропонували чай.
Сівол зиркав на Леслі; він був незадоволений. Леслі зиркала на мене; вона була незадоволена тим, що був незадоволений Сівол. Найтінґейл був розсіяний; він виявив якийсь інтерес лише тоді, коли я розповів про свої почуття перед нападом. Після цього ми всі поїхали до Вестмінстерського моргу, де Сівол і Стефанопулос здивували мене своєю присутністю при розтині тіла. Леслі та я намагалися стояти за їхніми спинами, сподіваючись, що вони нас не помічатимуть.
Велокур'єр лежав на столі, а його обличчя було розгорнуто тим самим способом, що ставав уже жахливо знайомим. Доктор Валід оголошував свій висновок, що якимось чином невідома особа або кілька осіб примусили жертву змінити за допомогою магії собі обличчя, а потім кидатися на незнайомих людей. Почувши слово «магія», детектив Стефанопулос різко глянула на Сівола, але її керівник лише похитав головою: мовляв, не зараз.
— Його звати Дерек Шемпвел, — сказав доктор Валід. — Двадцять три роки, громадянин Австралії, в Лондоні жив три роки, несудимий, аналіз його волосся каже про періодичне вживання марихуани протягом останніх двох років.
— Нам відомо, чому було обрано саме його? — спитав Сівол.
— Ні, — сказав Найтінґейл. — Хоча всі випадки, схоже, починалися з невдоволення. Купертауна вкусив собака, Шемпвела зачепило авто, що проїжджало повз нього.
Сівол запитально глянув на Стефанопулос.
— На нього наїхали на Странді, сер, у сліпій зоні камер спостереження.
— Сліпа зона? — спитав Сівол. — На Странді?!
— Шанс був один з тисячі, — сказала Стефанопулос.
— Мей! — гаркнув, не озираючись, Сівол. — Ви вважаєте, що ці випадки пов'язані?
— Разом із пригодою, свідками якої ми з Ґрантом були в кінотеатрі, а також із тою, що передувала смерті Шемпвела, я нарахувала п'ятнадцять випадків, коли злочинці демонстрували нетиповий рівень агресії, — сказала Леслі. — Усі ці люди не мали кримінального минулого, не спостерігалися психіатрами й усе це відбулося в радіусі півмилі від перехрестя Кембридж-Серкас.
— Про скількох людей, які були… одержимі… нам відомо напевно? — спитав Сівол.
— Лише про тих, у кого розвалилося обличчя, — сказав Найтінґейл.
— Я маю дещо пояснити, — сказав Сівол. — Комісар не хоче розголосу, тому над дрібницями констебль Мей співпрацюватиме з констеблем Ґрантом, але щойно трапиться щось суттєве — відразу звертатися до мене. У вас є заперечення, Томасе?
— Жодного, Александре, — сказав Найтінґейл. — Усе надзвичайно логічно.
— Завтра прилетять його батьки, — сказав доктор Валід. — Ви не заперечуєте, якщо я зшию його обличчя?
Сівол глянув на труп.
— Курва, — сказав він.
Коли ми їхали назад до Фоллі, Найтінґейл мовчав, але перед сходами повернувся до мене й сказав, щоб я добре поспав. Я спитав його, чим збирається займатися він, і він відповів, що хоче попрацювати в бібліотеці — можливо, вдасться звузити коло істот, які були здатні скоїти ці вбивства. Я спитав його, чим я можу допомогти.
— Тренуйся, — сказав він. — Вчися швидше.
Коли я йшов сходами вгору, назустріч мені сковзила Моллі. Вона зупинилася й запитально подивилася на мене.
— Звідки мені знати? — сказав я. — Ти знаєш його краще, ніж я.
Не можна казати начальнику, що швидкий інтернет (бажано кабельний) потрібен тобі для того, щоб дивитися футбол. Натомість треба сказати, що інтернет потрібен для того, щоб мати доступ до ГОЛМСа, а не телефонувати кожного разу Леслі Мей. А футбольні трансляції, кінофільми на замовлення та консольні ігри — то лише побічні бонуси.
— А для цього потрібно прокладати кабель усередину Фоллі? — спитав Найтінґейл, коли я звернувся до нього з цим проханням під час тренування.
— Саме тому його і звуть кабельним, — сказав я.
— Лівою, — сказав Найтінґейл, і я слухняно створив світоч лівою рукою.
— Утримуй його, — сказав Найтінґейл. — Ми не можемо дозволити, щоб щось фізично входило в будівлю.
Я вже дійшов до того, що міг розмовляти, утримуючи світоч, але робити це з невимушеним обличчям було важко.
— Чому не можемо?
— Навколо будівлі переплетено кілька шарів захисту, — сказав Найтінґейл. — Востаннє їх було встановлено після того, як у 1941 році було прокладено телефонні кабелі. Якщо ми введемо ззовні новий кабель, ми створимо цим слабке місце.
Я припинив удавати невимушеність і зосередився на підтримці світоча. На щастя, Найтінґейл наказав припинити.
— Добре, — сказав він. — Думаю, ти вже майже готовий до вивчення нової форми.
Я відпустив світоч і перевів подих. Найтінґейл пішов до сусіднього стола, на якому я розібрав свій мобільник і встановив мікроскоп, знайдений у футлярі з червоного дерева, що стояв у одній з шаф.
Інспектор торкнувся вкритої чорним лаком латунної трубки.
— Ти знаєш, що це таке? — спитав він.
— Оригінальний мікроскоп Чарльза Перрі, номер п'ять, — сказав я. — Я знайшов його опис в інтернеті. Виготовлений у 1932 році.
Найтінґейл кивнув і нахилився, щоб подивитися на те, що було всередині мого телефона.
— Ти вважаєш, що це зробила магія? — спитав він.
— Я
Найтінґейл ніяково посунувся.
— Пітере, — сказав він. — Ти не перший учень з допитливим розумом, але я не хочу, щоб це заважало тобі виконувати твої обов'язки.
— Так, сер, — сказав я. — Я займатимусь цим тільки у вільний час.
— Ти хочеш запропонувати каретню, — сказав Найтінґейл.
— Сер?
— Для того кабельного зв'язку, — сказав Найтінґейл. — Потужний захист непокоїв коней, тому каретню в його межі не включили. Я певний, що цей твій кабель буде дуже корисний.
— Так, сер.
— Для усіляких розваг, — продовжив Найтінґейл.
— Сер!
— А тепер, — сказав Найтінґейл, — наступна форма — Impello.
Не знаю, чи було збудовано каретню відразу з другим поверхом, щоб поселити на ньому лакеїв, а потім це перекриття пробили в 1920-их, або ж навпаки, поверх додали, зробивши нову стелю вже в гаражі, коли замурували головні ворота. А ще хтось колись приґвинтив до стіни внутрішнього двору досить красиві спіральні сходи з кованого заліза. Коли я вперше наважився піднятися ними, я з подивом дізнався, що близько третини похиленого даху на південній стороні було засклено. Зовні це скло було брудне, кілька шибок тріснули, але того світла, що вони пропускали, вистачало, щоб побачити накриту тканиною безладну купу речей. На відміну від решти Фоллі, ці покривала були пухнасті від пилу — напевно, Моллі тут ніколи не прибирала.
І якщо такі знайдені мною під покривалами докази, як канапа, китайська ширма, різноманітні столики та набір керамічних мисок для фруктів казали не достатньо промовисто, то в додаток я знайшов також мольберт і повну коробку затверділих від старості пензлів з білячої шерсті. Судячи з пустих пивних пляшок, що стояли акуратним рядком вздовж південної стіни, хтось користувався цим приміщенням як художньою студією. Певно, це був або підмайстер на кшталт мене, або чародій, який мав серйозні проблеми з алкоголем.
У куті, дбайливо загорнуті в коричневий папір, стояли кілька написаних маслом полотен. Серед них було кілька натюрмортів і досить аматорський портрет молодої жінки, чий дискомфорт був чудово переданий попри невміле малювання. Наступна картина була набагато професійніша — джентльмен епохи короля Едуарда був зображений сидячи в тому самому плетеному кріслі, яке я знайшов трохи раніше. Чоловік тримав у руці тростину зі срібною голівкою, і на мить я подумав, що це Найтінґейл, але чоловік на картині був старше, а очі в нього були блакитні. Можливо, Найтінґейл-старший? Наступна картина — імовірно, того самого автора — зображала оголену жінку; це полотно так мене приголомшило, що я поніс його до стельового вікна, щоб краще роздивитися. Я не помилився. Це була Моллі. Бліда та гола, вона лежала на канапі й дивилася з картини примруженими очима, опустивши одну руку в миску з вишнями, що стояла та стільці біля неї. Принаймні, я сподівався, що то були вишні. Картина була намальована в імпресіоністському стилі, тож мазки були широкі й роздивитися деталі було неможливо; але то безумовно було щось маленьке й червоне, такого самого кольору, як губи Моллі.