Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 30)

Ми сіли по протилежні боки лабораторного столу й Найтінґейл поклав між нами предмет — маленьке яблуко.

— Impello, — сказав інспектор, і яблуко здійнялося в повітря.

Воно висіло й повільно оберталося навколо себе, а я перевіряв, чи нема там, бува, непомітних ниток, стрижнів, абощо. Я ткнув у нього пальцем, але відчуття було таке, ніби його вмуровано в щось тверде.

— Достатньо побачив?

Я кивнув, і Найтінґейл показав кошик яблук — сплетену з лози корзину з ручкою та картатою хусточкою, уявляєте? Він поклав переді мною друге яблуко, і мені не були потрібні пояснення щодо того, що буде далі. Він змусив яблуко злетіти, я прислухався до forma, зосередився на своєму яблуку та сказав «Impello».

Я майже не здивувався, коли нічого не трапилося.

— З часом стає легше, — сказав Найтінґейл. — Просто часу потрібно багато.

Я подивився на кошик:

— А навіщо нам так багато яблук?

— Вони мають тенденцію вибухати, — відповів Найтінґейл.

Наступного ранку я пішов до крамниці й купив три комплекти: захисні окуляри та цупкі робочі фартухи. Щодо фруктових вибухів Найтінґейл не пожартував, я потім весь день пахнув яблучним соком і весь вечір виймав зі свого одягу зернятка. Я спитав у Найтінґейла, чому ми не тренуємося на чомусь міцнішому, приміром, на кульках з підшипників, на що він відповів, що магія потребує майстерного контролю від самого початку.

— Молоді чоловіки завжди мають спокусу скористатися грубою силою, — сказав Найтінґейл. — Це як зі стрільбою з рушниці: оскільки вона завжди небезпечна, спочатку вчать безпеці, і лише потім — влучності й швидкості.

Під час того першого разу ми витратили багато яблук. Я змушував їх злетіти, але рано чи пізно — лусь! Спочатку був короткий період, коли це було весело, але згодом мені набридло. Після першого тижня тренувань я міг дев'ять разів з десяти здійняти яблуко в повітря, не знищивши його. Але я не був задоволений.

Мене турбувало питання: звідки береться ця енергія? Електрику я ніколи добре не розумів, тож не знав, скільки енергії витрачалося на створення світоча. Але підняти маленьке яблуко в гравітаційному полі Землі — це майже стандартне визначення одного ньютона сили, тож на це кожної секунди має витрачатися один джоуль енергії. Закони термодинаміки щодо цього дуже суворі, вони кажуть, що неможливо отримувати щось нізвідки. А це означає, що цей джоуль звідкись береться — але звідки? З мого мозку?

— Отже, це як екстрасенсорне сприйняття, — сказала Леслі під час одного з її регулярних візитів до каретні.

Офіційно вона приходила для того, щоб співпрацювати зі мною над розслідуванням, але насправді її цікавили великий телевізор, безплатна їжа та невирішене сексуальне напруження. До того ж, окрім двох непідтверджених випадків, що трапилися приблизно тоді ж, коли був напад на Ніл-Стріт, нічого знайти не вдалося.

— Як той чувак, якого показували, який міг предмети рухати, — сказала вона.

— Я не відчуваю це як вплив на предмети розумом, — сказав я. — Я радше створюю розумом форми, які впливають на щось інше, а воно вже робить так, що щось відбувається. Ти знаєш, що таке терменвокс?

— Це дивакуватий музичний інструмент з антенами, — сказала вона. — Правильно?

— Майже, — сказав я. — Найголовніше те, що це єдиний музичний інструмент, якого не треба торкатися. Рухаєш руками й отримуєш звук. Потрібні рухи досить абстрактні, тож треба навчитися пов'язувати певне розташування руки з певною нотою, перш ніж вдасться спробувати зіграти мелодію.

— А що каже Найтінґейл?

— Він каже, що якби я не відволікався на фізику, то не мусив би так часто відмиватися від яблук.

Наприкінці березня годинники переводять на одну годину вперед — переходять на літній час. Прокинувшись того дня пізно, я відчув, що у Фоллі панує дивна пустота: стільці в кімнаті для сніданку досі засунуті під столи, на стіл не накрито. Найтінґейла я знайшов у одному з дуже м'яких крісел на балконі другого поверху; він читав вчорашній номер «Телеграф».

— Сьогодні переводять годинники, — сказав він. — Двічі на рік вона бере вихідний.

— І куди вона йде?

Найтінґейл указав у напрямку горища.

— Думаю, залишається у своїй кімнаті.

— А ми кудись їдемо? — спитав я.

На Найтінґейлові був надітий спортивний піджак, а під ним — кремовий шотландський светр. На маленькому столику поруч із ним лежали його шоферські рукавички та ключі від «Ягуара».

— Це залежить від того, — сказав він, — чи знаєш ти, де сьогодні Старий Чоловік Темзи.

— Трусбері Мід, — сказав я. — Він має прибути туди приблизно під час весняного рівнодення, яке було минулого тижня, і залишатиметься там до Дня Дурнів.

— Чому ти так вважаєш? — спитав Найтінґейл.

— Це виток його річки, — сказав я. — Куди ще йому йти навесні[7]?

Найтінґейл усміхнувся:

— Я знаю на шосе М4 непогану кав'ярню. Можемо там поснідати.

Трусбері Мід, опівдні, небо блідо-блакитне. Якщо вірити топографічній карті, саме тут, у 130 кілометрах по прямій від Лондона, з'являється Темза. Трохи на північ звідси знаходиться археологічна пам'ятка — чи то фортифікація залізного віку, чи то римський табір; вона ще чекає на своїх дослідників. Виявилося, що там є волога лука, камінь, що позначав виток, а після дуже мокрої зими є невеличка ймовірність побачити тут воду. Під'їжджати туди треба другорядною дорогою, але щойно закінчувалися приватні будинки, для яких цю дорогу було прокладено, вона ставала гравійною. Лінію ріки було видно завдяки густим деревам; виток Темзи був за ними.

На тій луці стояв Двір Старого Чоловіка Річки. Почули його ми раніше, ніж побачили: гуркіт дизельних генераторів, брязкання сталі, гупання басів музичного ритму, ревіння гучномовців, дівочі крики, спалахи неонових вогнів над деревами — усі ознаки мандрівного парку розваг. Я раптом згадав один з тих вихідних, коли я однією рукою тримав за руку батька, а другою стискав дорогоцінну жменю монет. Яких ніколи не вистачало, вони завжди швидко закінчувалися.

Ми залишили «Ягуар» біля дороги й пішли пішки. За деревами я бачив верхівки великого колеса та того атракціону, в якому тебе жбурляють у повітря прив'язаним до кінця мотузки — я не знаю, який у цьому сенс. Дорога перетинала русло потоку поверх сучасної бетонної труби, яка нещодавно була ушкоджена, коли по ній проїжджали важкі вантажівки; на мить ми опинилися в тіні дерев.

Перший рядок припаркованих фургонів почався відразу, як ми знову вийшли на сонце. Більшість з них були старомодні: горбаті дахи, маленькі дверцята та вікна. Були серед них і декілька нових, з нахиленими передніми частинами та червоними смугами-блискавками. Крізь захаращення з газових балонів, розкладних стільців, натягнутих відтяжок і сплячих ротвейлерів я навіть побачив мигцем схожий на підкову дах дерев'яного циганського фургона — я вважав, що вони лише заради туристів існують. Хоча на перший погляд фургони були припарковані абияк, мене не залишало відчуття, що є в їхньому розташуванні певна закономірність, яку свідомість не могла вхопити. Територія безумовно мала кордон, і в кремезному чоловікові, який охороняв його, сидячи у дверях свого фургона, не було нічого ілюзорного.

Чорне волосся цього чоловіка було змащене, чуб зачесаний назад, на щоках довгі бакенбарди, що вийшли з моди ще коли мій тато регулярно грав з Тедом Гітом наприкінці п'ятдесятих. А ще в нього був абсолютно нелегальний дробовик, який стояв спертий на фургон.

— Добридень, — сказав Найтінґейл і пройшов повз нього, не зупиняючись.

Чоловік кивнув:

— Добридень.

— Хороша сьогодні погода, — сказав Найтінґейл.

— Схоже, буде сонячно, — сказав чоловік з акцентом, який був чи то ірландський, чи то валлійський, але безумовно кельтський.

Я відчув, як на шиї під потилицею поворушилося волосся. Лондонські копи не люблять вдиратися в кочовий табір не маючи щонайменше повний фургон спецзагонівців у обладунках — інші способи вважаються відсутністю поваги.

Житлові фургони стояли дугою навколо власне ярмарку. Там великі ярмаркові апарати ревіли, брязкали й волали пісню «I Feel Good» у виконанні Джеймса Брауна. Кожний коп знає, що ярмарки Великобританії організовуються Шоуменами, переплетені родини яких настільки замкнені, що офіційно вважаються окремою етнічною групою. Родинні імена були написані фарбою на генераторах і тимчасових огорожах. Я нарахував щонайменше шість різних імен на шести різних атракціонах, а потім ще стільки ж, поки ми йшли крізь ярмарок. Схоже, кожна родина привезла на весняний ярмарок у Трусбері Мід по одному атракціонові.

Повз нас пробігли худорляві дівчата, за якими майоріло їхнє руде волосся та лунав сміх. Їхні старші сестри походжали в коротких білих шортах, ліфчиках і чоботах з високими підборами, і поглядали на старших хлопців крізь вкриті тушшю вії та хмарки сигаретного диму. Хлопці намагалися приховати свою ніяковість, вдавали крутих, повз каруселі проходили з напускною байдужістю. Їхні матері працювали в будках, на яких були намальовані грубі зображення кінозірок минулого десятиліття та висіли плакати й попередження щодо небезпеки. Було враження, що ніхто не платить ні за атракціони, ні за цукрову вату; напевно, саме тому діти були такі задоволені.

Власне ярмарок формував ще одне півколо, у центрі якого була грубо зроблена огорожа з жердин, як у кінофільмах про ковбоїв, а в центрі огорожі знаходився витік могутньої Річки Темзи. Як на мене, він був радше схожий на маленький ставок для качок. А біля огорожі стояв сам Старий Чоловік Річки.