Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 59)

— Сем загинула б, якби ми не приїхали.

Від цього він зітхнув.

— Діана думає, що Йорк чекав до останньої хвилини, до моменту пологів. Він хотів використати цю можливість на повну. Два життя за один раз.

Боже милосердний. Образи скупчилися в голові, я пере­вів очі на гори, щоб хоч якось розігнати цю картину.

— Гадаєте, з ними все гаразд? — запитав Ґарднер.

— Сподіваюся, так. — За умови, що її вчасно довезуть до лікарні. За умови, що не буде ускладнень з дитиною. Надто багато всього, на що лишалося тільки сподіватися, але принаймні тепер вона отримала шанс. — Як вам вдалося так швидко сюди дістатися? Я не був упевнений, чи ви почули мої вказівки.

— Не почули. Принаймні нічого корисного, — до нього потихеньку поверталася колишня в’їдливість. — Нам воно й не треба було. Після пригоди з посланням від Йорка на вашому лобовому склі ми поставили жучка.

— Що?

— Пристрій відстеження геолокації. Ми знали, де ви кинули машину, але старої дороги, якою ви їхали, на карті немає. Тому я повернув на ту, що здавалася найближчим шляхом, і вона привела нас просто до в’їзної брами.

— Ви поставили трекер на мою машину? І не спромоглися сказати мені?

— Вам не потрібно було знати.

Зрозуміло, чому я не бачив, щоб хтось стежив за мною вчора ввечері, і чому агенти БРТ так швидко прибули до дому Пола й Сем. Роздратування через те, що ніхто не вважав за потрібне повідомити мені про маячок, одразу згасло: за цих обставин немає на що скаржитися.

Щастя, що був той жучок.

— То як ви здогадалися, що потрапили туди, куди треба? — запитав я.

Він знизав плечима.

— Я й не знав. Але на старій брамі висів новий замок, тож хтось, напевно, не хотів зайвих гостей. У багажнику знайшлося, чим розрізати замок, і ми зайшли поглянути, що тут.

Я тільки брови здійняв: вторгнення в приватну власність без ордера для такого протоколіста, як Ґарднер. Він спохмурнів.

— Врахував ваш телефонний дзвінок як вагому причину, — випнув підборіддя. — Ходімо, глянемо все­редину.

У коридорі нас знов оточив огидний сморід розпаду. До спа-центру не проникало світло від французьких дверей, тож після яскравого сонця знадвору тьмяні кімнати здавалися особливо похмурими. Дарма що я знав, куди йду. Видовище від цього не стало менш жахливим: трупи, нагромаджені в басейні, як сміття.

Тіло Йорка лежало, де ми його залишили, нерухоме, як і його жертви.

— Господи, як він витримував цей запах? — вирвалося в Ґарднера.

Ми повернулися до процедурної, де знайшли Сем. Обривки шкіряного ременя, який Пол зняв з її горла, мертвою змією згорнулися на старому масажному столі. Брашпиль, прикручений до узголів’я, був виготовлений вигадливо та ретельно. Кінці ремінця намо­тувалися на хитромудру систему тонко вирізьблених зубчастих коліс, яка запускалася в дію полірованою дерев’яною ручкою. Обертання затягувало ремінь, а шестерні не дозволяли йому зісковзнути, коли від­пускалася ручка.

Набагато простіша конструкція мала б такий же ефект, але Йоркові цього було недостатньо. Такого нарциса, як він, звичайний шнур з дерев’яним стрижнем не задовольняв.

Це було справою його життя.

— Пекельний пристрій, — Ґарднер проговорив це майже із захопленням. Раптом сторожко нахилив голову. — Що це?

Я прислухався, але почув тільки, як капає кран. Ґарднер уже вийшов з процедурної, тримаючи руку на пістолеті. Я — за ним.

У спа-центрі нічого не змінилося. Йорк лежав непорушно, кров навколо нього згустилася й почорніла, як смола. Ґарднер заглянув до арки, що вела до заблоко­ваних кімнат. Видихнув, відпустив руків’я пістолета.

— Нічого, та й не могло бути…

Він наче знітився через свою сторожкість, але я його за неї не звинувачував. Мені теж стане легше, коли прибуде підкріплення.

— Покажіть краще інші тіла, — до Ґарднера повернувся діловитий тон.

До того приміщення, де ми з Полом знайшли Саммер, я з ним не пішов. Уже бачив більше, ніж хотів. Чекав у спа-центрі над тілом Йорка. Воно витягнулося на боці, серед уламків розбитого дзеркала, нерівні друзки виблискували в крові, мов срібні острови.

Я дивився на нерухому форму, як ніколи вражений прірвою між її цілковитою нерухомістю та бурхливою енергією, що панувала зовсім недавно. У мені не залишилося нічого: ні ненависті, ні жалю. Усі життя, знище­ні Йорком, були всього-на-всього марними спробами відповісти на одне-єдине запитання: і ось це все, що є?

Тепер він отримав відповідь.

Я майже відвернувся, але щось мене зупинило. Озирнувся на Йорка: може, мені здалося. Не здалося.

Щось не так з очима.

Обережно, щоб не замаститися в крові, опустився біля тіла. Незрячі очі були налиті кров’ю, мов ошпарені. Шкіра навколо — запалена. Так само — навколо рота. Я нахилився вперед і відсахнувся: від їдкого випару засльозилися очі.

Хімікати з фотолабораторії.

Я спробував перекинути тіло Йорка на спину, серце скажено калатало. Закривавлена рука з ножем мляво гепнулася, коли я таки пересунув тіло. Пригадав, як Ґарднер ударив по ножі ногою перед тим, як перевірити пульс, але ніж так і був затиснутим у мертвому кулаці. Тепер я зрозумів чому.

Обліплені засохлою кров’ю пальці Йорка були прибиті до руків’я ножа.

Тієї ж миті все стало на свої місця. Страхітливе ридання, нерозбірливі крики Йорка, несамовиті удари ножа. Він був в агонії, токсичні хімікати пекли йому рот, майже осліпили його, а він тільки намагався вирвати цвяхи з руки. Ми побачили те, чого очікували: несамовитий напад божевільного. Але Йорк не нападав на нас.

Він благав про допомогу.

Боже милий.

— Ґарднере! — крикнув я випростовуючись.

Я почув, як він вийшов з кімнати позаду мене.

— Заради бога, що, в біса, ви тут робите?

Далі все розгорталося повільно, як патока, і безпорадно, мов уві сні.

Залишки великого дзеркала, яке розбив Йорк, усе ще трималися на стіні переді мною. В його уламках я побачив, як Ґарднер проходить повз басейн. І як одне з тіл там ворухнулося. Я не зміг навіть крикнути, коли тіло відокремилося від інших і здійнялося позаду агента БРТ.

Рух часу почався знову. Я викрикнув застереження, але надто пізно. Пролунав здавлений крик, я підвівся й побачив, як Ґарднер намагається вивільнитися з руки, що затискає йому шию.

«Задушливий захвáт», — промайнуло в мозку. Той, хто стояв за Ґарднером, змінив хватку, брудне світло з зачинених вікон впало на обличчя. Упізнання мене приголомшило.

Кайл уривчасто дихав розтуленим ротом. Ті самі знайомі кругловиді риси, але це вже був не той привітний молодик-асистент з моргу, якого я пам’ятав. Одяг і волосся злиплися від трупної рідини з розкладених тіл, обличчя вкривала блідість смертельних сухот. Але найгірше зібралося в очах. Без звичайної маскувальної усмішки це був безвиразний порожній погляд мертвяка.

— Поворухнешся — і я його вб’ю! — важко пропихтів він, зміцнивши хватку.

Ґарднер чіплявся нігтями за руку, що стискала його шию, напружувався, але не мав на що обпертися, щоб вирватися. Агент опустив руку, потягнувся до пісто­лета за поясом, я відчув спалах надії. Але він уже втрачав свідомість, порушилася координація, мозку бракувало крові та кисню. Я побачив, як рука Ґарднера мляво повисла.

Схилившись під мертвою вагою агента, Кайл кивнув головою в бік кабінету, де ми знайшли Сем.

— Туди!

Я шалено намагався змусити свій розум працювати. Скільки ще, зі слів Ґарднера, до прибуття першого підкріплення? Пів години? Коли саме він їм телефонував? Не можу пригадати. Я автоматично зробив крок до процедурної. Під ногами хруснули дзеркальні скалки. Посеред кімнати — масажний стіл, шкіряні ремені розімкнуті й чекають.

Я зупинився.

— Лізь туди! Зараз! — заревів Кайл. — Я його вб’ю!

Мені довелося проковтнути слину, щоб відповісти.

— Ти все одно його вб’єш.

Він витріщився на мене так, наче я говорив чужою мовою. Тепер його обличчя здавалося ще білішим — жахливо бліде на тлі чорної щетини й зі синцями під очима. Шкіру вкривав піт, виблискуючи жиром, як вазелін. На Кайлові була якась уніформа, схожа на одяг парамедика, настільки брудна, що вже не розбереш.

Така й за форму охоронця могла легко зійти.

— Нумо! — Кайл натиснув на шию Ґарднера, смикнувши його, мов ляльку. Мені не вдавалося побачити, чи він дихає. Якщо затиск триватиме довше, постраждає мозок, навіть якщо агент виживе.

Нахилившись, я підняв уламок розбитого дзеркала. Довгий і тонкий, як ніж. Краї порізали мені долоню. Я міцно стиснув руку, сподіваючись, що Кайл не побачить, як вона тремтить.

Він тривожно дивився на мене.

— Що ти робиш?