Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 58)

— Стій! — крикнув я. Або думав, що крикнув. Навіть не знаю, чи чув власний голос. — Кидай ножа!

З коридору, що вів до сходів, почулися крики. У мене відлягло від серця: у дверях з’явився Ґарднер, позаду нього — Джейкобсен. Стискаючи пістолети двома руками, вони цілилися в Йорка.

— Кидай ножа! Зараз же! — повторив Ґарднер.

Йорк обернувся. Важке дихання виривалося з роззявленого рота. Спочатку здалося, що він так і зробить, що цьому жахові — кінець.

Але він дико заволав і кинувся на Джейкобсен.

— Назад! — крикнув Ґарднер.

Йорк прогорлав щось, але не спинився. Джейкобсен завмерла. Я бачив її бліде застигле обличчя. Він налетів на неї з ножем, а вона не поворухнулася.

Пролунало два гучних постріли.

Оглушливою луною віддалися вони від кахельних стін. Йорк наче спіткнувся. Гойднувся вбік і врізався у велике настінне дзеркало. Воно розлетілося на друзки, Йорк звалився на питний фонтанчик, перекинув його, потягнув за собою, осів на підлогу разом з каскадом тиньку та срібних дзеркальних друзок.

Повільно стихли відлуння пострілів та дзенькіт розбитого скла.

У вухах боляче дзвеніло. У повітрі висів слабкий блакит­ний туман, запах пороху перекрив сморід розкладання. Йорк не рухався. Ґарднер поспішив до нього. Націливши пістолет, ударив ногою по руці зі стиснутим ножем, щоб відкинути зброю. Хутко опус­тився навколішки й помацав горло Йорка.

Неквапно підвівся, засунув непотрібний уже пістолет до кобури на поясі.

Джейкобсен досі тримала свою зброю, тепер — дулом у підлогу.

— Я… мені шкода, — затинаючись, промовила вона, на щоках знову з’явився рум’янець. — Я не змогла…

— Не зараз, — відрізав Ґарднер.

Позаду раптом почулося схлипування. Я обернувся й побачив, як Пол допомагає Сем сісти, намагається заспокоїти її, вона кашляє й важко дихає. Він перерізав ремінь брашпиля. Її горло оперізувала темно-червона смуга, наче опік.

— О боже, я думала… я думала…

— Тс-с, з тобою все гаразд, усе гаразд, він уже не зможе заподіяти тобі шкоди.

— Я не могла його зупинити. Я казала йому, що в-вагітна, і він сказав… він сказав, що це добре, що він хоче почекати, поки, почекати, поки… О боже!

Вона зігнулася навпіл від раптової перейми.

— З нею все гаразд? — запитав Ґарднер.

— Вона народжує, — відповів я. — Потрібно викликати швидку допомогу.

— У дорозі. Ми поверталися до Ноксвілла, коли я отримав ваше повідомлення. Одразу викликав підкріплення та парамедиків. Господи, про що ви, в біса, думали?

Я не мав часу ні на обурення Ґарднера, ні на запитання, як їм вдалося так швидко знайти нас за моїми уривчастими вказівками. Обличчя Сем скорчилося від болю. Я підійшов до неї.

— Сем, швидка допомога їде. Ми доставимо тебе до лікарні, але мені потрібно, щоб ти сказала, чи є у тебе ще якісь рани або травми, окрім горла.

— Н-ні, я… не думаю, він просто причепив мене сюди й залишив! Боже мій, усі тіла там позаду, вони всі мертві…

— Не думай про це. Можеш сказати, коли почалися перейми?

Вона намагалася зосередитися, важко дихаючи.

— Я не… у машині швидкої, мабуть. Коли він піді­йшов до дверей, я подумала, що це якась помилка. Він сказав, щоб я зателефонувала Полу, я відвернулася, а він… схопив мене за шию і… стиснув…

Я зрозумів, що вона описувала задушливий захвáт. Якщо його застосувати відповідним чином, він може за лічені секунди спричинити втрату свідомості без тривалих наслідків. Якщо ж його розрахувати неправильно, він так само легко може вбити.

Навряд чи Йорка це хвилювало.

— Я не могла дихати! — схлипувала Сем. — Усе потемніло, а потім я прокинулася в машині швидкої. Так болить… О Господи, болить! Я втрачу дитину, ні?

— Ти не втратиш дитини, — сказав я їй з більшою впевненістю, ніж відчував. — Ми зараз витягнемо вас звідси, добре? Посидь ще дві хвилини.

Я вийшов у ванну, зачинивши за собою двері в процедурну камеру.

— Скільки часу залишилося до прибуття медиків? — запитав у Ґарднера.

— Сюди? Ще десь пів години.

Задовго.

— Де ваша машина?

— Тут, перед будинком.

Несподівана удача. Я гадав, вони виїхали на схил пагорба, як ми з Полом, але розмірковувати було ніколи: я надто турбувався про Сем.

— Що швидше ми виведемо Сем звідси, то краще, — сказав я. — Якщо ми доставимо її до вашої машини, то швидше зустрінемо машину швидкої допомоги.

— Я візьму нагорі візок, — запропонувала Джейкобсен.

Ґарднер коротко кивнув, і та поспішно вийшла. Він похмуро розглядав трупи в басейні.

— Кажете, що надворі ще більше?

— І тут теж, — з гіркотою я розповів йому про тіло Саммер, що лежало в процедурній по сусідству.

— Боже Всемогутній, — вражено видихнув Ґарднер. Провів рукою по обличчю. — Я був би вдячний, якби ви залишилися. Мені потрібно почути, що сталося.

— Хто їх повезе? — Пол не впорається, з огляду на стан Сем.

— Діана зможе. Вона краще за вас знає дорогу.

Я дивився на трупи, що лежали на підлозі спа-центру. Не хотілося лишатися тут іще бодай на годину.

Але я здобув освіту лікаря загальної практики, а не акушера. Я знав, що Сем зараз потрібен той, хто зможе якнайшвидше доставити її до невідкладної допомоги.

Я мав бути саме тут.

— Гаразд, — погодився я.

Джейкобсен разом із Сем та Полом поїхали. Ми з Ґарднером залишилися біля незачинених французьких дверей. Вирішили, що краще вибратися цим виходом, ніж ризикувати й нести її гнилими сходами. Ґарднер зателефонував до групи підтримки та швидкої допомоги й пішов перевірити інші виходи через спа-центр. З’ясував, що кімнати за аркою заблоковані.

— Це пояснює, чому Йорк не втік, — сказав він, обтрушуючи руки від пилу. — Певно, коли ви спустилися, він був саме тут і не зміг би вибратися повз вас. Схоже, половина підлоги вгорі провалилася. Це кляте місце з’їдають терміти.

А вони, своєю чергою, приваблюють болотні коромисла. Схованка Йорка зрештою його й видала. У цьому проявилася вища справедливість, але я надто втомився, щоб довго про це роздумувати.

Перед від’їздом Джейкобсен сказала небагато. Вона, очевидно, ще дорікала собі за те, що не змогла вистрелити в Йорка. Як би важко не було стріляти в людину, для польового агента таке вагання може бути катастрофою. Принаймні заплямувало б досьє, якщо не спричинило б гірших наслідків.

Якби не Ґарднер, усе могло б закінчитися значно гірше.

Джейкобсен із Сем та Полом поїхали, а ми з Ґарднером навіть не ворухнулися, щоб повернутися в приміщення. Після задушливого жахіття спа-центру вихід на сонячне світло відчувався як нове народження. Запах віднесло вітром, і повітря солодко пахло травами й квітами. Я глибоко вдихнув, прочищаючи легені від тієї гидоти. Те, що лежало в саду, було затулено деревами від місця, де ми стояли. До обрію тягнулися зелені гори… Наче звичайний весняний день.

— Хочете поглянути туди? — я махнув у бік ставка, що виблискував крізь дерева.

Ґарднер ентузіазму не виказав.

— Ще ні. Почекаймо на фургон слідчої групи.

Він так і не виявляв бажання повертатися всередину. Стояв, глибоко запхавши руки в кишені, дивився на схил пагорба, на ставок. Ховав руки, щоб не тремтіли, подумав я. Він щойно вбив людину. І попри те, що іншо­го виходу не мав, впоратися з цим було нелегко.

— З вами все добре? — запитав я.

Обличчя його мов віконницями затулило.

— Усе добре, — він вийняв руки з кишень. — Ви мені досі не сказали, що, в біса, думали робити, коли примчали сюди самі. Ви хоч уявляєте, наскільки це було безглуздо?