Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 57)
І нарешті відчинив двері.
Нові жертви Йорка лежали на кахельній підлозі, складені купою, як колоди у дровітні. Усі повністю одягнені. Очевидно, їх просто затягли сюди й залишили. Наче вбивця втратив інтерес і кинув їх у найближчому доступному місці.
Тіло, що лежало верхнім, наче спало. У тьмяному світлі, що лилося від порога, розслаблена рука й розсип світлого волосся здавалися такими жалюгідно вразливими.
Я почув чи то ридання, чи то крик Пола.
Ми знайшли Сем.
Розділ 24
З мене наче викачали все повітря. Дихання зупинилося. Розумів, що Сем, мабуть, уже мертва, що в Йорка немає причин залишати її живою, але не міг цього прийняти.
Пол кинувся вперед. Я перехопив його.
— Не…
Я бачив фотографії жертв Йорка. Не треба Полові її такою бачити. Він вирвався від мене, але в нього підкосилися ноги. Пол зробив хиткий крок назад і сповз по стіні.
— Сем… О Господи…
«Рухайся, — сказав я собі. — Забери його звідси». Він упав на підлогу, мов зламана лялька. Я намагався підвести його на ноги.
— Ну ж бо. Нам потрібно йти.
— Вона була вагітна. Вона хотіла хлопчика. О ні, Боже…
Горло стиснув біль. Але ми не могли там залишатися, бо не знали, де Йорк.
— Вставай, Поле. Ти їй зараз не допоможеш.
Та він не слухав. Я спробував підняти його ще раз, але крихітна кімната раптом потемніла. Я різко обернувся і побачив, що двері за нами зачинилися. Очікуючи побачити за порогом Йорка, я хутко штовхнув двері. Нікого. Але тьмяне світло дотягнулося до тіла Сем. І я помітив дещо інше.
Відблиск срібла під сплутаним світлим волоссям.
Я наблизився до купи тіл. Груди стислися. Спазм підсилився, коли я обережно відсунув волосся. І захитався від погляду на знайоме обличчя. О Боже.
За спиною в мене плакав Пол.
— Поле…
— Я підвів її. Мені треба було…
Я схопив його за плечі.
— Послухай мене, це не Сем!
Він підняв заплакане обличчя.
— Це не Сем, — повторив я, відпускаючи його. Від того, що я збирався сказати, мені пекло груди. — Це Саммер.
— Саммер?..
Я відступив, він піднявся на ноги та боязко підійшов до тіла, наче не вірив моїм словам.
Але сталеві шпильки у вухах і носі переконали: це не його дружина. Він стояв, мляво притискаючи до себе ніж, вдивляючись у висвітлене біляве волосся, яке ввело нас в оману. Студентка лежала обличчям вниз, голова повернута набік. Жахливе опухле обличчя, налляте кров’ю вирячене тьмяне око.
Я думав, Саммер не прийшла в морг, бо засмучена смертю Тома. Але Йорк жадав нової жертви.
Пол здригнувся.
— О Боже…
Його обличчям текли сльози. Я знав, що він відчуває: полегшення й почуття провини водночас. Як і я.
Відштовхнувши мене, Пол вибіг з кімнати.
— СЕМ! СЕМ, ДЕ ТИ?
Його крик відбився від кахельних стін спа-центру. Я рушив за ним.
— Поле…
Його було не спинити. Він зупинився в центрі спа-комплексу, стискаючи ніж.
— ЩО ТИ З НЕЮ ЗРОБИВ, ЙОРКУ? — закричав зі спотвореним обличчям. — ВИХОДЬ, ДОВБАНИЙ БОЯГУЗЕ!
Відповіді не було. Стихла луна, навколо нас згустилася тиша. Повільні краплі невидимого крана відлічували миті, мов далекий пульс.
І тут ми щось почули. Дуже слабкий звук, лише натяк, але помилитися неможливо.
Приглушене скигління.
Воно долинало з однієї з процедурних кімнат. Пол рвучко розчинив двері. Уздовж стін стояли аварійні ліхтарі на батарейках, але зараз жоден не горів. Крізь отвір падало достатньо світла, щоб побачити непорушну фігуру в центрі.
Ніж упав на підлогу.
— Сем!
Я намацав найближчу лампу й увімкнув її, кліпаючи від раптового яскравого світла. Сем лежала прив’язана до старого масажного столу. Камера була розташована на штативі біля голови, об’єктив спрямований просто в обличчя. Поруч стояв дерев’яний стілець, так само як у гірській хатині. Її зап’ястки й кісточки пристебнуті широкими шкіряними ременями, а тонший ремінець туго охопив шию, впиваючись у м’яку плоть. Він був з’єднаний зі складною системою сталевих гвинтів, з-під яких стирчала дерев’яна заводна ручка.
Іспанський брашпиль Йорка.
Усе це зафіксувалось у свідомості в перші секунди нашої появи в кімнаті.
«Пізно», — подумав я, побачивши, як натягнувся ремінь на шиї. Але Пол відсунувся, і я побачив, що очі Сем розширені, нажахані, проте живі.
Вона лежала прив’язаною до столу, а роздутий живіт здавався неймовірно великим. Багряне, залляте слізьми обличчя, рот затиснутий грубим гумовим кляпом. Пол вийняв кляп. Вона втягнула повітря, але ремінь на горлі не давав вільно дихати. Сем намагалася говорити, груди здималися, вона хапала ротом повітря.
— Усе добре. Я вже тут. Не рухайся, — вмовляв її Пол.
Я спробував розстібнути ремені, що тримали Сем за кісточки, і нога послизнулася на чомусь мокрому. Глянув униз і побачив темні бризки на білій плитці підлоги. Згадав плями крові в машині швидкої допомоги. Мене кинуло в холод, але тут я зрозумів, що це не кров.
У Сем відійшли води.
З подвійною наполегливістю я розірвав ремені на кісточках. Поруч Пол потягнувся до ручки брашпиля.
— Не чіпай! — попередив я. — Ми не знаємо, в який бік воно повертається.
Як би відчайдушно не прагнули витягти звідси Сем, потрібно було пам’ятати: ремінь брашпиля вже уп’явся їй у горло. Якщо ми помилково затягнемо його, це може її вбити.
Пол завагався, розгубився. Почав обмацувати підлогу.
— Де ніж? Можна розрізати…
Ми ледь не оглухли від реву. Щось волало позаду нас, з-за темної арки біля басейну. Лемент переріс у вереск, що вже не скидався на голос людини, луною відбивався від стін і нарешті стих.
У тиші крапав далекий кран. Ми з Полом переглянулися. На його губах застигло запитання, готове зірватися.
Хитаючись, крізь арку ввалився Йорк.
Гробаря не можна було впізнати. Його темний костюм вкрився плямами й брудом, волосся сплуталося. Судини на шиї роздулися, мов олівці, він ревів, махаючи на нас довгим ножем, затиснувши його обома руками. Навіть з іншого кінця кімнати при тьмяному світлі я бачив, що рука його чорна від крові.
Тримаючись на важких занімілих ногах, я схопив відкинуту раніше ломаку.
— Витягуй її! — шепнув Полові непевним голосом. І вийшов проти Йорка.
Він шалено кинувся на мене. Ревів, краючи повітря дикими ударами ножа. Палиця в моїх руках здавалася жалюгідною й безглуздою.