Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 61)
Він стримував сльози. Я намагався приховати проблиск надії на обличчі, коли побачив, що його попускає напруга.
І тут рука Ґарднера потихеньку потяглася до пістолета.
Кайл побачив, що він робить. Сильніше стиснув Ґарднера за горло. Агент здавлено видихнув і ледь помітно намацував пояс. Кайл вільною рукою схопив зброю. Я кинувся до них, знаючи, що все одно не встигну.
Від дверей долинув звук.
Джейкобсен стояла в одвірку, обличчя застигле від шоку. Тоді її рука потяглася під полу жакета й вихопила пістолет.
— Кидай! — крикнув Кайл, обертаючись, щоб прикритися Ґарднером.
Вона зупинилася, тримаючи руку на руків’ї пістолета. Кайл наполовину витягнув пістолет Ґарднера з кобури, але тримати йому було незручно. Тишу порушувало лише уривчасте дихання. Ґарднер уже зовсім не рухався. Він звисав із захвату, наче мішок, обличчя потемніло.
Кайл облизнув губи, дивлячись на кобуру Джейкобсен.
— Руку геть від пістолета і відпусти його! — попри всю владність, голос тремтів.
Кайл це почув. Адреналін додав йому нових сил. Кругле, мов місяць, обличчя рухалося — він похитав головою й посміхнувся. Він знову контролював ситуацію. І тішився собою.
— О, не думаю. Я вважаю, покласти зброю потрібно тобі.
— Цього не буде. Останній шанс…
Він схилив голову до Ґарднера, наче прислухався.
— Я ледве чую серцебиття твого напарника. Воно стає слабшим. Сповільнюється… сповільнюється…
— Якщо ти його вб’єш, ніщо не завадить мені застрелити тебе.
Самовдоволення Кайла зникло. Рожевий язик знову висунувся, облизнув губи, і в цю мить з горішнього поверху почувся тупіт. Кайл вирячив очі. Джейкобсен на мить втратила концентрацію. Тоді він вихопив пістолет з-за пояса Ґарднера й вистрілив.
Я бачив, як похитнулася Джейкобсен. Та вона вже встигла дістати свій пістолет і вистрілила. Кайл упустив Ґарднера, той упав, гримнуло ще два постріли, рештки дзеркала над моєю головою вибухнули, засипавши мене друзками. Пістолет з Кайлової руки з брязкотом упав на підлогу, сам він звалився, наче йому обірвали струни.
Вуха заклало вдруге за день. Я кинувся до Джейкобсен. Вона притулилася до дверей, досі спрямовуючи пістолет у бік Кайла. Обличчя дівчини стало крейдяно-білим, різко контрастуючи з темною плямою, що розтікалася жакетом. Блискуча мокра пляма, з лівого боку, між шиєю та плечем, усе росла й поширювалася в мене на очах.
Вона кліпала.
— Я… я думаю…
— Сядьте. Не намагайтеся говорити.
Розриваючи її піджак, я оглянувся на нерухоме тіло Ґарднера. Не було видно, чи він дихає, але ситуація з Джейкобсен більш невідкладна: якщо куля потрапила в артерію, вона могла б стекти кров’ю за лічені секунди. По сходах і вздовж коридору гупали кроки, але я майже нічого не чув. Стягнув жакет з пораненого плеча, у мене перехопило подих від просякнутої кров’ю білої сорочки. І тут у двері ввалилися люди. Раптом кімната наповнилася криком.
— Швидко, нам потрібно… — почав я, але мене відтягли й штовхнули обличчям до підлоги. О, заради бога! Я почав підводитися, але щось сильно вдарило між лопаток.
— Не рухатися! — гаркнув хтось.
Я кричав, що немає часу, але мене не чули. З підлоги я бачив тільки плутанину ніг.
Здавалося, спливло сто років, поки мене впізнали й відпустили. Роздратований, я знизав плечима, звільнившись від рук тих, хто намагався допомогти. Люди навпочіпки скупчилися біля Ґарднера, перевернули його обличчям догори. Він усе ще був непритомний, але я бачив, що принаймні дихав. Я обернувся до Джейкобсен, з нею працювали двоє агентів. Їй стягнули сорочку з шиї та плеча з того боку, де пройшла куля. Білий спортивний бюстгальтер вкрився багряними плямами. Було стільки крові, що я не бачив рани.
— Я лікар, дайте мені поглянути, — я став біля неї на коліна.
Зіниці Джейкобсен були розширені від шоку. Юні перелякані сірі очі.
— Я думала, ви розмовляєте з Деном…
— Усе добре.
— Швидка допомога була всього за пів милі, тож я повернулася. Знала, що щось не так… — Від болю вона ледь могла говорити. — Йорк не забрав з дому жодної фотографії. Його батьки, усе його минуле. Він би просто так не залишив їх…
— Не розмовляйте.
Мені відлягло від серця, коли я побачив заповнену кров’ю борозенку в її трапецієвидному великому м’язі, що проходить між шиєю та плечем. Куля розірвала канавку на його верхівці, але, попри кровотечу, серйозних пошкоджень не було. Ще один-два дюйми нижче або праворуч — і була б зовсім інша історія.
Але вона все ще втрачала кров. Я підтягнув її сорочку, почав тиснути на рану, коли інший агент підбіг із аптечкою.
— Посуньтеся.
Я відступив, щоб дати йому місце. Він розірвав стерильну марлеву подушечку й притиснув до рани настільки сильно, що Джейкобсен задихнулася, а потім почав майстерно приклеювати її на місце. Очевидно, він знав, що робив, тому я підійшов до Ґарднера. Він досі був непритомний — погана ознака.
— Як він? — запитав я агентку, яка стояла біля нього на колінах.
— Важко сказати, — відповіла вона. — Парамедики вже в дорозі, але ми не очікували, що вони знадобляться. Що тут сталося?
У мене не було сил на розповідь. Я повернувся до Кайла — той лежав, розкинувшись на спині. Груди й живіт закривавлені, очі незряче дивилися в стелю.
— Не турбуйтеся, він мертвий, — сказав агент, коли я потягнувся до нього, щоб помацати пульс на горлі.
Не зовсім. Під шкірою відчувався ледь помітний шепіт пульсу. Я тримав пальці на його шиї, дивився в розплющені очі, слухав останні удари серця. Вони слабшали, проміжки між ними ставали дедалі довшими, поки врешті-решт не стихли зовсім.
Я дивився йому в очі. Але якщо там щось і було, то я цього не побачив.
— Ви поранені.
Агент, який стояв на колінах біля Ґарднера, дивився на мою руку. Я побачив, що з неї капає кров. Мабуть, порізався об уламок дзеркала, хоча й не пам’ятав, як це сталося. Рана на долоні перетнула старий шрам від ножа і здавалася тонкогубим ротом, з якого витікає кров.
Доти я нічого не відчував, але тепер поріз почав пекти холодним чистим болем.
Я стиснув його рукою.
— Жити буду.
Епілог
У Лондоні дощило. Після яскравого сонячного світла й пишних гір Теннессі Англія здавалася сірою та нудною. Підземка була напхом напхана — місто долало вечірню годину пік, зморені пасажири звично тиснулись одне до одного. Я гортав газету, куплену в аеропорту, читав про події, що трапилися за моєї відсутності, відчуваючи певне збентеження. Коли повертаєшся додому після довгої подорожі, завжди так: ніби перестрибуєш на кілька тижнів у майбутнє — буденна форма подорожі в часі.
Світ існував без мене.
Водій таксі, чемний сикх, із задоволенням сприйняв моє мовчання. Утомлений і пом’ятий після тривалого перельоту, я дивився у вікно на вечірнє місто. Повернули в мою вулицю, і вона чомусь здалася мені якоюсь чужою. Лише за хвилину зрозумів, що не так. Коли я від’їжджав, липи ледь-ледь починали зеленіти, а зараз гілки вкрилися пишним новим листям.
Дощ змінився на мряку, вкрив бруківку темним лискучим дзеркалом. Я вийшов з таксі й розплатився з водієм. Підхопив дорожню сумку з валізою та переніс їх до вхідних дверей, акуратно згинаючи руку. Пов’язку я зняв кілька днів тому, але долоня ще турбувала.
Ключ повернувся в замку, тихий звук луною відбився від стін у маленькому коридорі. Перед від’їздом я припинив доставку пошти, але на чорно-білій плитці підлоги все одно валялася купа рекламних листівок. Відштовхнувши їх ногою, я заніс речі у квартиру й зачинив за собою двері.
Квартира була точнісінько такою ж, як і до від’їзду. Тільки потьмяніла через пил, що збирався тут кілька тижнів. На мить я зупинився у дверях, серце кольнув знайомий біль порожнечі. Але не такий різкий, як я думав.
Поставив валізу на підлогу, дорожню сумку — на стіл, вилаявся, почувши важкий брязкіт, що нагадав мені про вміст. Розстібнув сумку, передчуваючи запах розлитого алкоголю, але нічого не розбилося. Я виставив на стіл пляшку химерної форми: на корку застигли в галопі крихітний кінь із жокеєм. Мені кортіло відкоркувати бурбон зараз, але було ще рано. Це на потім.
Пройшов на кухню. У квартирі було прохолодно. «Весна весною, але ти повернувся до Англії», — нагадав я собі. Увімкнув центральне опалення і, раптом згадавши, наповнив чайник.
Уже кілька тижнів чаю не пив.
На дисплеї телефона блимало сповіщення про повідомлення. Їх там набралося понад два десятки. Потягнувся прослуховувати, та передумав. Якщо я комусь терміново потрібен, то могли зателефонувати на мобільний.
До того ж від Дженні там нічого немає.
Заварив собі горнятко чаю, відніс його на обідній стіл. У центрі стояла фруктова ваза — порожня, із одним-єдиним папірцем. Мої нотатки перед від’їздом: «Підтвердити Томові час прибуття».
Я зім’яв папірець і кинув назад у вазу.
Старе життя починало повертатися до мене.
Теннессі здавалося давньою давниною. Спогади про залитий сонцем сад із бабками й трупами, про жахливі сцени в санаторії набували нереальної якості сну. Але ж усе було дуже й дуже реальним.
У Седар-Гайтс знайшли сорок одне тіло; двадцять сім — на території, решта — у спа-центрі й у процедурних. Кайл жертвами не перебирав. Вік, стать чи етнічна належність виявилися випадковими. Деякі тіла пролежали тут майже десять років — робота з їх ідентифікації ще тривала. Гаманці та кредитні картки, які він зберігав, певною мірою пришвидшили процес, але незабаром стало очевидно, що тіл значно більше, ніж ідентифікаторів. Багато виявилися безхатьками чи повіями. Їх і живими не завжди помічають, що вже казати про зникнення.