Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 49)

— З нею все добре, дякую. Просто помилкова тривога. — Пол почав мене знайомити. — Кенді, це…

— Помилкова тривога? — Її обличчя потьмарилося від жаху. — О господи, знову? Коли побачила швидку допомогу, я була впевнена, що цього разу все по-справжньому!

Здалося, що час зупинився, вечір десь зник. Я відчував свіжий запах трави та цвіту, відчував перший вечірній холод після спеки весняного дня. Пляшка вина в руці ще обіцяла нормальний вечір.

І ця мить розбилася.

— Яка швидка допомога? — Пол був скоріше збентеженим, ніж стурбованим.

— Та, що приїздила ось перед цим. Здається, десь о четвертій тридцять. — Намальована усмішка жінки зникла. Її рука тріпотіла біля горла. — Вам ніхто не сказав? Я думала…

Але Пол уже біг до будинку.

— Сем? Сем!

Я швидко звернувся до сусідки.

— До якої лікарні її повезли?

Вона переводила очі з будинку, в якому зник Пол, на мене, губи її ворушилися.

— Я… я не питала. Парамедик вивіз її в інвалідному візку, з таким кисневим приладом на обличчі. Я не хотіла лізти під руки.

Покинувши її на стежці, я кинувся за Полом. У будинку пахло свіжою фарбою й штукатуркою, новими килимами та меблями. Я знайшов його посеред кухні в оточенні нової блискучої техніки.

— Її тут немає, — приголомшено проговорив він. — Боже милий, чому мені ніхто не подзвонив?

— Ти повідомлення в телефоні дивився?

Я чекав, поки він прогляне. Рука тремтіла, він тиснув на клавіші. Переслухав усе, похитав головою.

— Нічого.

— Запитай у лікарні. Ти знаєш, до якої її могли відвезти?

— Вона збиралася в Медичний центр університету, але…

— Зателефонуй їм.

Він дивився на телефон, кліпаючи очима, як людина, яка намагається прокинутися.

— У мене немає номера. Господи, я мав його знати!

— Оператора набери.

Він почав приходити до тями, розум оговтувався від першого шоку. Я стояв поряд, коли Пол набирав номер лікарні, крокуючи кімнатою, поки його з’єднували з кожним наступним номером. Коли він утретє чи вчетверте назвав ім’я Сем, я відчув, як передчуття, яке переслідувало мене цілий день, наблизилося настільки, що заповнило собою кімнату.

Пол вимкнув дзвінок.

— Вони нічого не знають, — голос був стриманий, але паніка проривалася назовні. — Я набирав ще відділення невідкладної допомоги. Немає запису про неї.

Він знову почав тиснути кнопки.

— Поле… — сказав я.

— Мабуть, якась плутанина, — пробурмотів він, наче не почув. — Мабуть, її відвезли в іншу лікарню…

— Поле.

Він зупинився. Його очі зустрілися з моїми, і я побачив у них страх, побачив знання, яке він відчай­душно намагався заперечити. Але це вже була недоступна розкіш.

Я не ціль Йорка. І ніколи не був.

Я був просто пасткою.

Розділ 20

Наступна ніч була однією з найдовших у моєму житті. Я повідомив Ґарднерові, а Пол телефонував до решти лікарень у цьому районі. Він, напевно, знав, що не знайде Сем у жодній з них, але прийняти інший, надто жахливий, варіант не міг. Поки залишалася бодай найменша можливість, він чіплявся за надію, що все це якась помилка, що його світ ще може знову стати нормальним.

Але цього не трапилося.

Ґарднер примчав менш ніж за сорок п’ять хвилин. З нами вже були двоє агентів БРТ. Вони з’явилися в будинку за кілька хвилин, обидва в брудних комбінезонах, наче прийшли з будівництва. Я здогадався, що вони, мабуть, були зовсім поруч, що швидкій появі ми зобов’язані обіцяному таємному спостереженню. Користі великої це не дало.

Ґарднер і Джейкобсен увійшли в будинок без стуку. Її обличчя — ретельно контрольоване, його — застигле й похмуре. Він коротко й тихо переговорив з одним із агентів, тоді звернувся до Пола.

— Розкажіть мені, що сталося.

Голос Пола тремтів, коли він переказував події.

— Якісь ознаки вторгнення? Боротьба? — запитав Ґарднер.

Пол тільки похитав головою.

Ґарднер перевів очі на чашки з кавою на столі.

— Хтось із вас чогось торкався?

— Я зробив каву, — сказав я.

Він скривився — звісно, нічого не можна було торкатися, — але озвучувати звинувачення не став.

— До біса цю кляту каву! Що ви збираєтеся робити?! — вибухнув Пол. — Ця сволота викрала мою дружину, а ми просто сидимо тут і теревенимо!

— Ми робимо все можливе, — Ґарднер відповів на диво терпляче. — Сповістили всю поліцію та кожен відділ шерифа в Східному Теннессі, щоб вони пильнували швидку допомогу.

— Повідомили їх? То хоча б дороги перекрийте, бога ради!

— Ми не можемо зупиняти кожну машину швидкої допомоги через мінімальний шанс того, що там може бути Йорк. І блокпости не принесуть користі, — він має кількагодинну перевагу. Наразі вже міг перетнути межу штату й потрапити до Північної Кароліни.

Напад люті відпустив Пола. Він упав у крісло зі зблідлим обличчям.

— Може, це й даремна надія, але я думав про цю швидку допомогу, — почав я, ретельно добираючи слова. — Це ж вона була на записах камери безпеки? Біля телефонної будки, звідки Йорк дзвонив Тому?

Камера зафіксувала лише білу нечітку пляму на перед­ньому плані. За звичних обставин я б не звернув на неї уваги, навіть зараз не був певен, що це важливо. Але краще скажу щось недоречне, ніж промовчу й пошкодую.

Ґарднер, очевидно, вважав інакше.

— Це ж лікарня, у них є машини швидкої.

— Можливо, біля відділення невідкладної допомоги, але не біля моргу. Принаймні не біля головного входу. Тіла так не привозять.

Він помовчав, обмірковуючи, тоді обернувся до Джейкобсен.

— Скажіть Меґсонові, щоб розібрався. І пришліть кадри. — Джейкобсен хутко вийшла, а він знову глянув на Пола. — Гаразд, мені потрібно поговорити із сусідкою.

— Я з вами, — підвівся Пол.

— Немає потреби.

— Я хочу.

Ґарднер неохоче кивнув. І різко виріс у моїх очах.

Я залишився в будинку сам. Думка про те, як зухвало нас пошили в дурні, палила, мов кислота. Мій благородний жест перед Ґарднером, зголошення зіграти роль наживки, тепер здавався жалюгідною пихою. Господи, невже ти про себе такої високої думки? Міг би здогадатися, що Йорк не возитиметься зі мною, коли є набагато спокусливіші цілі.

Наприклад, як Сем.

На кухні панувала напівтемрява, денне світло по­ступово згасало. Я увімкнув лампи. Нова техніка та свіжопофарбовані стіни наче глузували з нас, випромінюючи оптимізм. Колись я сам був у становищі Пола, але з однією важливою відмінністю. Коли зникла Дженні, ми знали, що її викрадач тримає своїх жертв живими до трьох днів. Але ніщо не вказувало на те, що Йорк зберігав життя своїх жертв довше, ніж йому потрібно.