Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 48)

До того ж у морзі мені особливо не було що робити. Важчі завдання було виконано, і залишилося відсортувати й зібрати ту частину скелета Вілліса Декстера, яку знайшли в лісі. Рутинна робота не зайняла багато часу. Некрофаги розтягнули більшість кісток, а решту так пообгризали, що найважче було визначити, де яка частина скелета.

Тож ніщо не розраджувало моїх думок, не виводило за межі замкненого кола. І поговорити не було з ким. Того ранку Саммер не прийшла, хоча я й не сподівався, що вона з’явиться після смерті Тома. Їй і так мало що залишалося зробити. Звісно, я був би радий компанії, але відчув полегшення, коли хтось з асистентів моргу сказав, що сьогодні в Кайла вихідний. Він ще мав дізнатися про виявлений у Ноя Гарпера гепатит С, і я зрадів, що мені не довелося з ним зустрічатися.

Через робочі зустрічі Пол також більшу частину ранку був відсутній. З’явився десь перед обідом. Усе ще втомлений, хоч і не такий, як напередодні.

— Як Сем? — спитав я, коли він зайшов до секційної зали.

— Усе гаразд. Більше жодних помилкових тривог. Вона збиралася до Мері сьогодні вранці. О, і якщо ти сьогодні не зайнятий, то тебе запрошено на вечерю.

За будь-яких інших обставин я був би радий погодитися. Графік у мене не такий і щільний, а перспектива ще одного самотнього вечора в готелі пригнічувала. Але якщо Йорк спостерігає за мною, то останнє, чого я хотів, — втягувати в це Пола й Сем.

— Дякую, але сьогодні не найкращий час.

— Ага. — Він узяв погризений грудний хребець і покрутив його в пальцях. — Я розмовляв з Деном Ґарднером. Він розповів мені про шкіру, яку залишили на твоїй машині вчора ввечері. І що ти погодився допомогти зловити Йорка.

Я б не назвав це згодою, але все одно добре, що Пол знає. Не треба думати, що йому можна казати, а що ні.

— Або так, або найближчий літак додому.

Я намагався говорити про це легко. Не спрацювало. Він поклав хребець на оглядовий стіл.

— Ти певен, що знаєш, на що погоджуєшся? Ти не зобов’язаний цього робити.

Розумію.

— Я впевнений, що все буде добре. Але ти розумієш, чому вечеря зі мною — не найкраща ідея.

— Але й не час сидіти на самоті. І я знаю, що Сем хотіла тебе бачити, — він похмуро всміхнувся. — Повір, якби я думав, що наражаю її на ризик, то не запрошував би тебе. Я не заперечую, що Йорк небезпечний, але не вірю, що настільки божевільний, щоб спробувати щось просто зараз. Шкіра на машині була, скоріш за все, пустою погрозою. Він мав унікальний шанс із Томом — і згаяв його.

— Сподіваюся, ти маєш рацію. Але я все одно думаю, що слід відкласти вечерю до іншого разу.

Він зітхнув.

— Ну, то твоя справа.

Пол пішов, а мене охопила хвиля депресії. Я майже спокусився зателефонувати й сказати, що передумав. Але тільки майже. Полові із Сем і так дісталося. Не вистачало ще приносити їм проблеми під самі двері.

Але ж Сем так легко не відступиться.

Вона зателефонувала, коли я мляво перебирав м’я­кий салат із тунцем і похмуро розмірковував про решту дня в лікарняній їдальні. Сем одразу перейшла до справи.

— То що тобі в моїй кухні не зайшло?

Я всміхнувся.

— Я впевнений, що ти чудова куховарка.

— О, тоді компанія не пасує?

— І не компанія. Я справді вдячний за запрошення. Але сьогодні не зможу бути. — Ненавиджу ходити манівцями, та я не певен, скільки знає Сем. Проте можна було не перейматися.

— Усе гаразд, Девіде. Пол розповів, що коїться. Але ми все одно хочемо тебе бачити сьогодні. Дуже мило, що ти хвилюєшся, та не можна сидіти в карантині, доки цього гада не спіймають.

Я дивився у вікно. Там ходили люди, поглинені власним життям і проблемами. Цікаво, чи десь поблизу є Йорк. Спостерігає.

— Це лише на кілька днів, — сказав я.

— А якби все було навпаки? Ти б від нас відвернувся?

Що на це казати?

— Ми твої друзі, Девіде, — продовжила Сем. — Це жахливий час, але ти не мусиш бути сам, і ти це знаєш.

Перед тим як відповісти, мусив відкашлятися.

— Дякую. Але я не думаю, що це хороша ідея. Саме зараз.

— Тоді домовимось. Чому б тобі не перекласти рішення на того хлопця з БРТ? Якщо він погодиться з тобою, можеш сидіти пеньком у номері й дивитися кабельне. Якщо ні, сьогодні ти приходиш на вечерю. Ок?

Я вагався.

— Ок. Зателефоную йому й послухаю, що він скаже.

Я майже відчув її усмішку по телефонній лінії.

— Можу позбавити тебе клопоту. Пол його вже питав. Він не заперечує.

Вона замовкла, даючи мені час зрозуміти, що мене підловили.

— О, і скажи Полові, щоб він дорогою прихопив виноградного соку, добре? У мене закінчився, — мило додала вона.

Опускаючи трубку, я усміхався.

На виїзді з Ноксвілла стояли скажені затори, але що далі від міста ми їхали, то їх було менше. Я прямував за Полом, намагаючись не загубити його автівку в безперервному потоці. Увімкнув радіо й поринув у музику. Але все одно мене не полишали неспокій і напруження: що кілька хвилин я озирався, чи не стежать за мною.

Перед поїздкою я зателефонував Ґарднеру. Не тому, що не довіряв Сем, просто хотів поговорити з ним сам.

— За умови, що ви візьмете власний автомобіль і не поїдете десь блукати сам, проблем не бачу, — відповів він.

— То ви не думаєте, що я наражатиму їх на ризик?

Він зітхнув. У його голосі відчувалося роздратування.

— Послухайте, докторе Гантере, ми хочемо, щоб Йорк вважав, що ви поводитесь нормально. Це не озна­чає щовечора замикатися в готельному номері.

— Але все одно хтось стежитиме за мною?

— Ми про це потурбуємося. Я вже сказав: наразі вам просто потрібно поводитися нормально.

«Нормально». У цій ситуації було дуже мало нормального. Попри запевнення Ґарднера, я вийшов із моргу через задні двері, а не через головний вхід. Потім об’їхав територію лікарні й зустрів Пола на виході, яким ми зазвичай не користувалися. І все одно не міг позбутися відчуття, що щось не так. Їдучи за ним з лікарні, я весь час заглядав у дзеркало. Хвоста за мною не було. Якщо й ховався десь агент БРТ чи хтось інший, я нікого не бачив.

І лише тоді, коли я злився з потоком вечірнього руху, ставши частиною металевої ріки, що текла додому, почав визнавати, що за мною не стежать.

На околиці Ноксвілла Пол зупинився біля крамниці, щоб купити виноградного соку для Сем. Він запропонував мені почекати в машині, та я пішов за ним і купив пляшку «Напа-Веллі Сіра», сподіваючись, що вона пасуватиме до того, що наготувала Сем. Ми повернулися до машин. Попри загазоване повітря, вечір був прекрасний. Сонце починало сідати, розкидаючи обрієм золоті руки-промені, а густі лісисті схили Смокі-­Маунтінс багряніли в сутінках.

Я стрепенувся, коли Пол вилаявся і ляснув себе по потилиці.

— Кляті жуки, — пробурмотів він.

Вони із Сем жили в новому комплексі на березі озера між Ноксвіллом і Рокфордом на півдні. Частина його все ще розбудовувалася, купи землі та деревини поступалися місцем доглянутим газонам і щойно висадженим квітникам. Їхній будинок стояв на звивистій бічній дорозі, яка огинала озеро й навколишні будинки, створюючи приємне враження простору й затишку. Забудова ще мала сирий і незавершений вигляд, але район був добре спланований, з великою кількістю дерев, газо­нів і водойм. Гарне місце для сімейного будинку.

Пол звернув на під’їзну доріжку й зупинився позаду пошарпаної «тойоти» Сем. Я поставив машину на узбіччі й приєднався до нього.

— Ми все ще обладнуємо дитячу кімнату, тож не зважай на безлад, — попередив він, коли йшли стежкою.

Я б і не став. Уперше відчув радість, що приїхав, — найлегший настрій за останні дні. Їхній будинок стояв дещо на віддалі від сусідів, залишаючи місце для більшого саду. Будівельники якимось дивом, поєднавши дбайливе ставлення до природи та здоровий глузд, облаштували галявину навколо красивого високого клена, так що дерево стало центром простору. Пам’ятаю, коли ми проходили повз нього, я подумав, що це ідеальне місце для дитячої гойдалки.

Дивно, як ці речі спливають у пам’яті.

— Поле? Зачекайте хвильку!

Крик долинув із сусіднього будинку. Через галявину до нас дріботіла жіночка. Засмагла й підтягнута, із надто яскравим світлим волоссям, зібраним у вишуканий пучок, — на перший погляд я б сказав, що їй близько п’ятдесяти. Але, коли вона підійшла ближче, я підняв планку спочатку до шістдесяти, а потім до сімдесяти, наче вона старіла з кожним кроком.

— О, чудово, — пробурмотів Пол собі під ніс, зобразивши чемну усмішку. — Привіт, Кенді.

Ім’я було якесь солоденьке й молоденьке, але їй пасувало. Сусідка підійшла до Пола з манерами старої моделі, яка не усвідомлює, що її десятиліття слави закінчилися.

— Я така рада, що побачила вас, — надто білі зубні протези додали її словам легкої шепелявості. Вона поклала на його плече поцятковану печінковими плямами долоню, помережана прожилками шкіра була коричнева, як старі мокасини. — Я не очікувала побачити вас так швидко. Як Сем?