Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 51)

— Чому він вичікував десять хвилин перед тим, як телефонувати?

— Можливо, виглядав, щоб усі розійшлися, або хотів насолодитися моментом. Або опанувати нервами. Так чи інакше, а о десятій він пішов подзвонити, після чого повернувся й чекав. Доктор Ліберман мав поспішати, тому вийшов би на стоянку лише за кілька хвилин. Він не з’являвся, Йорк почекав якийсь час, зрозумів, що щось не так, і втік.

Я прокрутив це подумки: Йорк стурбовано дивиться на годинник, жертва не з’являється, його впевненість зникає. Ще хвилинку, ще одну… А потім, розлючений, їде, щоб спланувати наступний крок.

Джейкобсен дістала з теки ще одну фотографію. Її зробили в частині лікарні, яку я не впізнав. У центр кадру, розмита в русі, потрапила швидка допомога.

— Фото було зроблено на іншій ділянці дороги за кілька хвилин до того, як машина швидкої зупинилася біля моргу, — додала вона. — Ми прослідкували її маршрут за допомогою інших камер спостереження. Це однозначно той самий транспортний засіб. Ось найкращий кадр, який ми змогли знайти.

Він майже не додавав інформації. Зображення збільшили до максимуму, воно було розфокусоване, витягнуте з відео. Під таким кутом не розгледіти, хто сидів у кабіні, і, на перший погляд, сама машина швидкої нічим не вирізнялася: білий квадратний фургон з яскравими помаранчевими позначками головної служби невідкладної допомоги Східного Теннессі.

— Ви впевнені, що це та сама, якою їздить Йорк? — запитав я.

— Так. Бо це несправжня швидка допомога. Маркування подібне до справжнього, але тільки якщо не порівнювати їх з актуальними. До того ж цій моделі щонайменше п’ятнадцять років. Застара, щоб досі бути на службі.

Я уважніше роздивився фотографію. Тепер, коли мені підказали, побачив, що швидка й справді застарілої моделі. Але більшість свідків легко ввести в оману такою машиною. Навіть у лікарні. Кому спаде на думку придивлятися двічі?

Я віддав фотографію.

— Звучить досить переконливо.

— Є компанії, які спеціалізуються на продажі вживаних машин швидкої допомоги. Імовірно, Йорк міг би взяти таку стару модель майже за безцінь і перефарбувати в потрібні кольори.

— Тож можна відстежити, звідки вона взялася?

— Загалом так, але я не впевнена, наскільки це допоможе. Йорк, мабуть, сплатив кредиткою когось зі своїх жертв, коли купував машину. І навіть якщо своєю, то я сумніваюся, що це допоможе нам зараз його знайти. Він занадто розумний для цього.

— А як щодо реєстрації? — запитав я.

— Ми працюємо над цим. На деяких знімках видно номерні знаки, але вони дуже брудні — не розгледіти. Можливо, він їх навмисно заляпав, але боки автомобіля також забризкані, тому він, очевидно, нещодавно їздив брудними дорогами.

Я подумав про те, що сказав Джош Телбот, коли впізнав німфу-бабку з труни. Тіло мали залишити біля ставка чи озера. Напевно, біля самісінького краю води… Їх недаремно називають болотними коромислами.

— Принаймні тепер ми маємо краще уявлення про те, що шукаємо, — продовжила Джейкобсен, складаючи фотографії назад у теку. — Навіть без реєстрації можна поширити опис машини швидкої. Це трохи звузить коло. Хоча б так.

Але не досить. Йорку вистачає часу, щоб дістатися до місця призначення. Навіть не перетнувши межі штату, він може загубитися де завгодно поміж стількох квадратних миль гір і лісів.

І Сем теж.

Я глянув на Джейкобсен і побачив, що вона думає про те саме. Ми обоє мовчали, але розуміли одне одного без слів. Запізно. Як би це було недоречно, я раптом усвідомив, як близько ми стоїмо, як аромат її тіла після довгого дня перекривають легкі парфуми. Мить незручності між нами підказала, що вона теж відчуває це.

— Піду до Пола, — сказав я віддаляючись.

Вона кивнула, але не встигли ми щось сказати, як кухонні двері відчинилися й увійшов Ґарднер. Одного погляду на його обличчі було достатньо, щоб зрозуміти: щось трапилося.

— Де доктор Ейвері? — запитав він Джейкобсен, наче мене тут не було.

— У вітальні.

Без жодного слова він знову вийшов. Джейкобсен рушила за ним, ретельно ховаючи всі емоції з обличчя. Я покрокував слідом, відчувши раптовий подих холоду в повітрі.

Пол, здається, не підіймався з місця, відколи я його залишив. Він так і сидів, згорбившись у кріслі, а горнятко з кавою холонуло, не надпите, на низькому столику поруч. Побачивши Ґарднера, він напружився, як людина, що готується до фізичного удару.

— Ви знайшли її?

Ґарднер похитав головою.

— Ще ні. Але ми отримали повідомлення про аварію, де фігурує машина швидкої допомоги, на шосе 321, за кілька миль на схід від Таунсенда. — Я чув цю назву: маленьке гарне містечко в передгір’ях. Ґарднер вагався. — Це ще не підтверджено, але ми думаємо, що це був Йорк.

— Аварія? Що за аварія?

— Зіткнення з автомобілем. Водій каже, що швидка надто різко виїхала на поворот і знесла його в інший бік. Розвернуло їх обох, і машина швидкої допомоги врізалася в дерево.

— Боже милий!

— Вона знову рушила, але, за словами водія, переднє крило та принаймні один із ліхтарів розбиті. Судячи зі звуку, з яким вона рухалася, він припускає, що могли бути механічні пошкодження.

— Він номер побачив? — запитав я.

— Ні, але розбиту швидку допомогу, швидше за все, помітять. І принаймні тепер ми знаємо, куди прямує Йорк.

Пол схопився з місця.

— Тож тепер ви можете перекривати дороги?

Ґарднер похитав головою:

— Не все так просто.

— Якого біса? Заради бога, невже так важко знайти побиту машину швидкої допомоги, коли ти знаєш, куди вона їде?

— Бо аварія сталася п’ять годин тому.

Запала тиша, ми усвідомлювали його слова.

— Водій одразу не повідомив, — продовжив Ґарднер. — Мабуть, думав, що це справжня швидка, і хвилювався, що може вскочити у халепу. Але дружина переконала його спробувати отримати компенсацію, тоді він викликав поліцію.

Пол витріщився на нього.

— П’ять годин? — він сів: ноги вже не тримали.

— Усе одно це цінна підказка, — наполягав Ґарднер, але Пол не слухав.

— Він поїхав, чи не так? — Голос був рівним, наче неживим. — Він може бути будь-де. Сем може бути вже мертва.

Ніхто йому не заперечив. Він дивився на Ґарднера так пильно, що того пересмикнуло.

— Пообіцяйте мені, що спіймаєте його. Не дозволяйте цьому виродку вислизнути з рук. Пообіцяйте мені хоча б це.

Ґарднер стояв, мов загнаний звір.

— Я зроблю все можливе.

Але я помітив, що він не дивився Полові в очі, коли вимовив це.

Розділ 21

Машину швидкої знайшли наступного ранку. Більшу частину ночі я уривками продрімав у кріслі. Здавалося, ночі не буде кінця. Щоразу, прокидаючись, я дивився на годинник, але виявляв, що минуло лише кілька хвилин. Коли визирнув у вікно й побачив, як у небі спалахує золоте сяйво, було враження, ніби час знову почав рухатися.

У сусідньому кріслі прокинувся Пол. Він начебто не ворушився всю ніч. Із зусиллям розгинаючи заклякле тіло, я підвівся.

— Каву будеш?

Він похитав головою. Розім’явши шию й плечі, я пішов на кухню. Кава грілася всю ніч — у кухні стояв несвіжий запах горілого. Я вилив її в раковину й поставив варитися свіжу. Вимкнув світло, підійшов до вікна. Передранкова темрява розсіювалася, світ починав набувати обрисів.

За будинками навпроти проглядала темна поверхня озера, укрита білим туманом. Це могла б бути мирна картина ранкового спокою, якби не патрульна машина перед домом — похмурий сплеск реальності посеред тихого світанку.

Я посьорбував каву, стоячи біля кухонного вікна. Надворі заспівав якийсь птах. Невдовзі до його самотнього голосу приєдналися інші, хор пташиного співу ставав потужнішим і голоснішим. Я подумав про похмурий прогноз Джейкобсен: якщо він досі не вбив її, то зробить це ще до кінця ночі. Неначе за командою, перші сонячні промені торкнулися озера.

Це мав бути прекрасний ранок.

Близько восьмої почали з’їжджатися перші телевізійники й репортери. Ім’я Сем у пресі не оприлюднювали, але коли воно просочиться — то було лише питанням часу. Офіцери з патрульної машини подбали про те, щоб репортери не лізли на приватну територію, але дорога невдовзі була забита бригадами новинарів та їхніми авто.

Пол, здавалося, ледве помічав усе навколо. День висвітлив його змучене обличчя, сіру зморшкувату шкіру. Він дедалі більше замикався й губився у своїй біді. Оживав лише, коли дзвонив телефон. Щоразу хапав його, напружений, сповнений очікування, але за мить знову мляво опускався в крісло, коли виявлялося, що це просто черговий друг чи наполегливий журналіст. Пробурмотівши кілька слів, він клав слухавку й повертався у свою мушлю. Я співчував йому, дуже добре знаючи, через що доводиться зараз пройти.

І нічим не міг допомогти.

Тільки близько полудня бодай щось змінилося. Перед нами стояли тарілки з засохлими сандвічами. Я трішки перекусив, Пол навіть не торкнувся. Підкрадалася думка, що час повертатися до готелю. Користі тут з мене немає, а за кілька годин приїдуть батьки Сем. Знову задзвонив телефон, Пол підірвався було, але плечі його одразу опустилися: це не Ґарднер.