Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 4)

— То ти певний, що мені можна сюди? — запитав я. — Не хочу нікому очі мозолити.

Том не переймався:

— Не хвилюйся. Якщо хтось питатиме, ти зі мною.

Ми вийшли з машини. Після міста повітря, насичене ароматами польових квітів і суглинку, здавалося особливо свіжим і чистим.

Надвечірні сонячні промені пробивалися крізь гілки, висвічуючи ще не розкриті зелені бруньки, наче великі смарагди. На цій висоті, у тіні дерев, було досить прохолодно, тому нас здивував вигляд чоловіка, який ішов назустріч. Вбраний у костюм з краваткою, він ніс піджак перекинутим через руку, його блідо-блакитну сорочку вкрили темні плями поту. Розгарячіле обличчя почервоніло. Він потис Томові руку:

— Дякую, що приїхав. Я не знав, чи ти вже вийшов з відпустки.

— Саме повернувся.

За тиждень до мого прибуття Том із Мері приїхали з Флориди. Він зізнавався, що ніколи в житті так не нудився.

— Дене, познайомся з доктором Девідом Гантером. Доктор проходить стажування в нас на полігоні. Я сказав, що він може приїхати зі мною.

Це було твердження, а не запитання. Співрозмовник Тома обернувся до мене. Я б дав йому за п’ятдесят. Обвітрене виснажене обличчя, вкрите глибокими зморшками. Посивіле, коротко підстрижене волосся, боковий проділ, немов під лінійку.

Він простягнув руку. Стискання міцне, наче виклик, суха мозолиста долоня.

— Ден Ґарднер, відповідальний помічник спеціального агента. Радий бачити.

Я вирішив, що його звання еквівалентне посаді старшого слідчого у Великій Британії. Він говорив у ніс, як більшість тут, у Теннессі. Але зовнішня легкість спілкування виявилася оманливою. Гострий погляд оцінював мене. Формував судження.

— То що тут у вас? — запитав Том, відчиняючи багажник і дістаючи свій кейс.

— Дай мені, — я витяг валізку з багажника. Шрам шрамом, але я все одно був у кращій формі, ніж Том. Він цього разу не заперечував. Агент БРТ озирнувся на стежку між деревами.

— Труп у хатині. Менеджер уранці знайшов.

— Точно умисне вбивство?

— О, так.

Він далі не пояснював. Том з цікавістю глянув на нього, але продовження не вимагав.

— Якісь документи є?

— Гаманець із кредитними картками та водійським посвідченням. Але ми не можемо сказати, чи вони належать жертві. Тіло вже таке розкладене, що з фотографій користі немає.

— Є якісь думки з приводу того, скільки часу воно тут? — запитав я не подумавши.

Ґарднер насупився, а я нагадав собі, що моя роль сього­дні — помічник Тома.

— Я взагалі-то сподівався, що ви нам це зможете сказати, — відповів агент БРТ більше Томові, ніж мені. — Патологоанатом ще тут, але він мало що може прояснити.

— Хто патологоанатом? Скотт? — запитав Том.

— Ні, Гікс.

— А.

У цьому «А» вчувалося багато чого, тільки не схвалення. Але я тепер, власне, більше переймався тим, як він підійматиметься гірською стежкою.

— Секунду, — перепросив я.

Сів на його валізку та вдав, наче зашнуровую черевика. Ґарднер, здається, роздратувався, але Том з полегшенням перевів подих, вдаючи, що протирає окуляри. Він примружився на те, як потемніла від поту сорочка агента.

— Дене, сподіваюся, ти не проти, що я питаю, але з тобою все гаразд? Здається, тебе трохи… лихоманить.

Ґарднер глянув на свою вологу сорочку, наче щойно помітив.

— Скажімо, там трохи гаряче. Самі побачите.

Ми знову рушили. Стежка вирівнялася, коли ліс розступився, відкриваючи невелику, засипану гравієм галявину, зарослу бур’янами. Від неї розгалужувалися інші стежки, кожна з яких вела до будиночків, ледь помітних серед дерев. Той, до якого ми прямували, стояв на віддаленому краю галявини, окремо від інших. Невеличка хатина, обшита вицвілими від сонця й дощу дошками. Доріжку, що вела до дверей, перегородила яскраво-жовта стрічка з написом великими жирними чорними літерами «ПОЛІЦІЯ. НЕ ПЕРЕТИ­НАТИ». Навколо панувала звичайна метушня.

Уперше я був на місці злочину в США. Більшість обставин скидалися на ті, до яких я звик удома, але дрібні відмінності створювали враження чогось несправжнього. Біля хатини стояла група судово-медичних експертів БРТ у білих комбінезонах. Усі з розчервонілими та спітнілими обличчями, вони спрагло ковтали воду з пляшок. Ґарднер підвів нас до молодої жінки в ошатному діловому костюмі, яка розмовляла з повним чоловіком, чия лисина сяяла, як відполіроване яйце. Геть втративши волосся, навіть без брів і вій, він водночас скидався і на новонародженого, і на якусь рептилію.

Ми підійшли, він обернувся. Тонкий рот розтягнувся в усмішці: упізнав Тома. Але усмішка була невесела.

— А я собі гадав, коли ви з’явитеся, Лібермане.

— Щойно мені подзвонили, Дональде, — відповів Том.

— Дивно, як це вам ще потрібні якісь дзвінки. Ви ж, мабуть, цей сморід від самого Ноксвілла чули.

Він захихотів, байдужий до того, що ніхто цього жарту не оцінив. Я здогадався, що перед нами Гікс — той самий патологоанатом, про якого казав Ґарднер. Співрозмовниця Гікса, молода жінка, була струнка й підтягнута, мов гімнастка. Вона трималася із військовою виправкою, яку підкреслювали темно-синій піджак зі спідницею та коротко підстрижене темне волосся. Жодного макіяжу, та вона й не потребувала його. Лише рот відрізнявся від строгого образу: повні й вигнуті губи натякали на чуттєвість, яку вона начебто намагалася заперечити.

Погляд сірих очей на мить зупинився на мені, оцінюючи тверезо й безвиразно. Зіниці так і сяяли на злегка засмаглому обличчі.

Ґарднер коротко познайомив нас:

— Томе, це Діана Джейкобсен. Якраз приєдналася до Відділу польових розслідувань. Вона вперше залучена до розслідування вбивства, а я дуже розхвалив і тебе, і дослідний полігон, тож не підведи мене.

Діана простягла руку, проігнорувавши спробу Ґарднера пожартувати. На теплу усмішку Тома відповіла дуже стримано й холодно. Я не зрозумів, чи то вона від природи така, чи просто занадто старалася поводитися професійно.

Гікс глянув на Тома й досадливо пересмикнув ротом. Він зрозумів, що я дивлюся на нього, і роздратовано ткнув підборіддям у мій бік:

— А це хто? — так, наче мене тут і не було.

— Я Девід Гантер, — питання було не до мене, але я відповів. Якось здогадався, що руку подавати сенсу нема.

— Девід наразі працює з нами на полігоні. Він люб’язно погодився мені допомогти, — сказав Том.

«Працює з…» — то було перебільшення, але я не збирався заперечувати цю невеличку брехню.

— Він британець?! — вигукнув Гікс, почувши мій акцент. Моє обличчя палало. Холодний погляд молодої жінки знову зупинився на мені. — Ви вже туристів сюди запрошуєте, Ґарднере?

Я знав, що моя присутність може викликати певні збурення, те саме сталося б за присутності чужоземця під час розслідування у Великобританії, але все одно поведінка Гікса мене дратувала. Нагадавши собі, що я тут із Томом, стримався й не відповів. Та й Ґарднер не дуже хотів таке вислуховувати. Том вирішив утрутитися:

— Доктор Гантер тут на моє запрошення. Він один з найкращих кримінальних антропологів Великої Британії.

Гікс недовірливо фиркнув.

— Хочете сказати, у нас своїх не вистачає?

— Я хочу сказати, що ціную його досвід, — спокійно відповів Том. — А зараз, якщо ми все обговорили, я б узявся до справи.

Гікс знизав плечима із перебільшеною ввічливістю:

— То вперед. Повірте, вам тут зрадіють.

Він попрямував до машин. Залишивши агентів БРТ перед хатиною, ми з Томом відійшли до розкладного столу, де стояли коробки з одноразовими комбінезонами, рукавичками, черевиками й масками. Я перевірив, чи нас не чують.

— Томе, слухай, мабуть, це не така вже й хороша ідея. Я в машині почекаю.

Він усміхнувся:

— Не зважай на Гікса. Він працює в морзі в Медичному центрі Університету Теннессі, то ми часом перетинаємося. Гікс ненавидить, коли до нас звертаються в таких ситуаціях. Частково — через професійні ревнощі, але здебільшого через те, що цей чолов’яга — просто гівнюк.

Я знав, що він намагається мене заспокоїти, але все одно було якось ніяково. Я звик працювати на місці злочину, проте чітко усвідомлював, що тут мені не раді.

— Я не знаю… — почав я.

— Це не проблема, Девіде. Ти робиш мені послугу. Справді.

Що ж, так і буде, але мене й надалі гризли сумніви. Я знав, що маю дякувати Томові, адже небагатьом британським експертам-криміналістам пощастило працювати на місці злочину в Штатах. Але чомусь нервував дедалі більше. І це навіть не через ворожість Гікса. Колись мені й гіршу доводилося терпіти. Ні, тут щось у мені. За ці кілька місяців я, здається, втратив не тільки селезінку, але й упевненість у собі.