Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 3)

Я залишив його розмовляти, а сам попрямував через стоянку. Попри те що дослідний полігон належав до кампусу Медичного центру Університету Теннессі, розташовувався він цілком незалежно. Притулившись на віддаленому узліссі, полігон перебував наче в іншому світі. Сучасні будівлі залюдненої лікарні та зелена паркова зона навколо неї вирували пацієнтами, студентами й медиками. На лавці в парку сміялися медсестра й молодик у джинсах; мати сварилася на вередливе маля; бізнесмен щось діловито обговорював по мобільному. Коли я вперше приїхав сюди, цей різкий контраст між мовчазним розпадом за брамою полігону та шумною метушнею звичайного життя з іншого її боку вразив. А тепер я його майже не помічав.

Ми можемо звикнути до чого завгодно — дайте тільки час.

Я підтюпцем піднявся східцями й рушив стежкою до їдальні, із задоволенням зауваживши, що дихаю ненабагато важче, ніж зазвичай. Не пройшов я й кількох ярдів, коли почув кроки позаду.

— Девіде, зачекай!

Я обернувся.

Стежкою поспішав чоловік приблизно мого віку й зросту. Пол Ейвері — висхідна зірка Центру, про якого всі вже шепотіли як про найімовірнішого наступника Тома. Фахівець з біології скелета людини, він мав енциклопедичні знання, а його великі руки з цупкими пальцями пасували б і наймайстернішому хірургу.

— Ти на обід? — запитав він, наздогнавши мене на сходах. Синювато-чорне кучеряве волосся, темна щетина на підборідді. — Не проти, якщо я складу тобі компанію?

— Звісно. Як там Сем?

— Добре. Вони сьогодні з Мері збиралися прогулятись усілякими дитячими крамничками. Кредитка, гадаю, суттєво постраждає.

Я всміхнувся. До цієї поїздки я Пола не знав, але вони із Сем, його вагітною дружиною, зробили все, що могли, щоб я почувався тут як удома. Вона вже ось-ось мала народити їхню першу дитину. Пол щосили вдавав, що його це доводить до сказу, а Сем навіть не намагалася приховати втіхи.

— Радий, що тебе побачив, — продовжив він, — одна з моїх аспіранток заручилася, то ми сьогодні збираємося вийти трохи посвяткувати. Нічого такого, просто вечеря й кілька чарок. Може, підеш з нами?

Я вагався. Звісно, пропозиція щира, але думка про вечір із незнайомими людьми мене зовсім не вабила.

— Сем піде, Алана теж, тож ти декого знаєш, — додав Пол, побачивши мою невпевненість. — Нумо, ­буде весело.

Я не зміг вигадати причину для відмови.

— Ну… Добре, гаразд. Дякую.

— Класно! Я підскочу по тебе в готель о восьмій.

З дороги поблизу пролунав сигнал клаксона.

Ми озирнулися й побачили, що на узбіччі пригальмовує Томів «універсал». Чоловік опустив вікно й помахав нам, щоб підійшли.

— Мені щойно телефонували з Бюро розслідувань Теннессі. Вони знайшли тіло в гірській хатині десь біля Ґетлінбурґа. Здається, щось цікаве. Поле, якщо ти не зайнятий, я гадаю, схочеш поїхати зі мною і поглянути, що там?

Пол похитав головою:

— Вибач, я вже зайнятий по обіді. Може, хтось із твоїх аспірантів нагодиться?

— Гадаю, що зможуть. — Том обернувся до мене, очі блиснули збудженням. Ще до того, як він заговорив, я знав його слова: — А ти як, Девіде? Як щодо справжньої роботи?

Розділ 2

Автівки повільно повзли по шосе на виїзді з Ноксвіл­ла. Навіть у цю пору, коли до справжньої спеки не дійшло, довелось увімкнути кондиціонер. Коли ми дісталися до гір, Том налаштував навігатор, але його вказівки нам поки що були не дуже потрібні. Мій супутник кермував і тихенько щось мугикав — я знав, що він передчуває цікаву справу. Адже, попри весь похмурий реалізм дослідного полігону, всі ті, хто залишив нам свої тіла, померли з природних причин. А тут зовсім інше.

Тут — справжнє.

— То що, схоже на вбивство?

«Умисне вбивство», — виправив я себе. Тут не помилишся, бо інакше до справи не долучилося б Бюро розслідувань Теннессі. БРТ — аналог ФБР у межах одного штату. Том працював у них офіційним консультантом. Оскільки телефонували звідти, а не з місцевого відділення поліції, усе свідчило про те, що справа серйозна.

Том не відривав очей від дороги:

— Схоже на те. Мені багато не повідомляли, але, здається, тіло в дуже поганому стані.

Я чогось рознервувався:

— А нічого, що я буду з тобою?

Том здивовано глянув на мене:

— А що дивного? Я завжди беру помічника.

— Ну, тобто… я ж британець.

Щоб отримати дозвіл на роботу в Штатах, мені довелося б пройти безліч інстанцій та зібрати купу підписів, я нічого такого не планував. Сумніваюся, що мене радо долучать до офіційного розслідування.

Том знизав плечима:

— Не бачу жодної проблеми. Навряд чи це питання національної безпеки, а якщо хтось запитає, то я за тебе поручуся. Або не кажи зайвого, щоб вони акценту не почули.

Він усміхнувся й увімкнув CD-плеєр. Для Тома музи­ка — мов для інших цигарки чи віскі, — мій друг стверджував, що вона йому допомагає і мізки прочистити, і зосередитися. Він фанатíв від джазу 1950—1960-х років, і я вже переслухав з пів дюжини альбомів, що зберігалися в його машині, тож більшість з них упізнавав з перших тактів.

Мій супутник легенько зітхнув, мимоволі відкинувся на водійському сидінні, — з колонок лунав трек Джиммі Сміта.

Я дивився, як за вікном автівки пропливають пейзажі Теннессі. Перед нами, оповиті блакитним маревом, здіймалися Смокі-Маунтінс — справді туманні гори. Укриті лісом схили простягалися аж до самого горизонту, хвилястий зелений океан разюче кон­трастував із гамірними магазинчиками обабіч траси. Фастфуди, бари та крамнички, розцяцьковані рекламою всіх видів та розмірів, вишикувалися вздовж дороги, небо над ними перекреслювали лінії електро­передач і телеграфні дроти. Лондон і Британія тепер здавалися такими далекими. Я сподівався, що ця подорож допоможе відновити душевну рівновагу й роз­в’язати болючі питання, що виїдали мій мозок. Звісно, коли повернуся, переді мною постануть важкі рішення. Тимчасовий контракт у Лондонському університеті завершився, поки я одужував. Мені запропонували постійне місце, але я отримав пропозицію від кафедри кримінальної антропології провідного університету в Шотландії.

Надійшло ще одне спокусливе запрошення від Дорадчої групи кримінальних досліджень — міждисциплінарної агенції, яка допомагала поліції в розшуку трупів. Усе це мені дуже лестило, і я мав би тішитися. Та мене чомусь не вабив жоден з варіантів. Може, хоча б ця поїздка щось змінить.

Але поки ніяких зрушень.

Я зітхнув та несвідомо торкнувся великим пальцем шраму на долоні. Том зиркнув на мене:

— Ти в нормі?

Я прикрив шрам рукою.

— Усе гаразд.

Він помовчав.

— У мене в сумці сандвічі, на задньому сидінні. Мабуть, слід їх прикінчити, поки не доїхали, — він криво посміхнувся, — сподіваюся, ти любиш пророслі боби.

Що ближче ми просувалися до гір, то густішим ставав ліс за вікном автівки. Ми проминули Піджен-­Фордж — пихатий модний курорт, бари й ресторани якого обсіли дорогу з обох боків. Один із закладів прагнув відтворити атмосферу фронтиру з дизайнерським шедевром — пластиковими колодами біля входу. Ще декілька миль, і ми дісталися Ґетлінбурґа — туристичного містечка, чия карнавальна атмосфера ви­явилася доволі стриманою, якщо зрівняти з тим, що довелося побачити на трасі. Містечко виросло біля самісінького підніжжя гір. І хоча тутешні мотелі й магазини ревно змагалися за увагу гостей, однак вони не мали шансів проти природної пишноти, що височіла перед нами.

Ми залишили містечко позаду та опинилися в іншому світі. Дорога звивалася поміж крутих лісистих схилів, вони змикалися навколо, занурюючи подорожніх у тінь. Смокі-Маунтінс, один з хребтів величних Аппа­лачів, тягнуться вздовж кордону між Теннессі та Північною Кароліною, охоплюючи площу вісімсот квад­ратних миль. Тепер це Національний парк, та я, визираючи крізь вікно машини, зловив себе на думці, що природі байдуже до таких високих відзнак. Людина майже не торкалася цього дикого краю. Мешканець залюднених Британських островів, я не міг не захоп­люватися їхньою приголомшливою величчю.

Машин на трасі поменшало. За кілька тижнів тут буде гамірно, але зараз, на початку весни, ми майже не бачили інших автомобілів. Проїхавши ще кілька миль, Том повернув на бічну гравійну дорогу.

— Мабуть, уже недалеко, — він звірився з дисплеєм навігатора на панелі керування та вдивився в дорогу попереду. — Приїхали.

На знакові біля вузької дороги було написано «Хатини Шредера, №№ 5—13». Том повернув біля знака. Автоматична коробка передач трохи скаржилася, поки ми підіймалися схилом. За деревами з’явилися пологі дахи хатинок, розташованих доволі далеко одна від одної.

Обабіч дороги попереду нас вишикувалися машини поліції та автомобілі без спеціального маркування — я зрозумів, що вони належать представникам БРТ. Коли ми наблизилися, шлях перегородив поліціянт, який притримував приторочений до пояса револьвер. Том зупинився, опустив вікно, але офіцер не дав йому й слова сказати.

— Не мона вам сюда, сер. Тра розвернутися та їхати звідси.

Акцент був суто південний, а його чемність сама могла правити за зброю, непримиренна й непохитна. Том усміхнувся:

— Усе правильно. Перекажіть, будь ласка, Денові Ґарднеру, що приїхав Том Ліберман.

Офіцер відійшов на кілька кроків і заговорив по рації. Яка б не була відповідь, вона його переконала.

— Гара. Ставте машину тутай, де решта.

Том так і зробив. Ми припаркувалися. Моя нервозність тим часом перетворилася на справжню тривогу. «І то не дивно, — заспокоював я себе, — звісно, нерви розхиталися. Після поранення ще не повністю віді­йшов, і працювати над розслідуванням справжнього вбивства геть не планував».