Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 34)

Із сумкою на плечі попрямував до брами. У таку ранню пору я виявився не першим відвідувачем. Проби­раючись крізь дерева полігону, двоє, найімовірніше, аспірантів, чоловік і жінка в хірургічних халатах, розмовляли про щось. Поминули мене, дружньо привіталися і зникли за деревами, попрямувавши у своїх справах.

Без них в огородженому лісі запала тиша. Її порушував пташиний спів, але, крім пташок, я міг бути тут єдиною живою істотою. Сонце ще не зійшло так високо, щоб пробитися крізь дерева, і під густими кронами відчувалася прохолода. На штанах комбінезона темніла роса. Я підіймався лісистим схилом пагорба, прямуючи до місця, де лежало тіло дантиста. Захисна сітчаста клітка дозволяла спостерігати, як розкладається його тіло в умовах ізоляції від комах або некрофагів. Дослідження не було достеменно оригінальним, але я такого рані­ше не проводив. І виконувати дослід власноруч завжди краще, ніж покладатися на роботу інших.

Минуло кілька днів, відколи я працював тут, тож треба дещо надолужити. Пройшовши через маленькі дверцята вольєра, я дістав із сумки рулетку, штангенциркуль, фотоапарат і блокнот, присів навпочіпки й заходився працювати. Довелося докласти зусилля. Головний біль нестримно пульсував за очима, а думка про телефон у сумці постійно розсіювала увагу. Зрозумівши, що вже двічі роблю той самий обмір, я сердито струсив головою. Ну ж бо, Гантере, зосередься. Ти ж для цього сюди приїхав.

Викинувши з голови все, що заважало увазі, я взявся за роботу. Головний біль і телефон тимчасово зник­ли зі свідомості, бо я вже втягнувся в мікросвіт розпаду. Суто об’єктивно наш фізичний розпад нічим не відрізняється від будь-якого іншого природного цик­лу. І, як і будь-який інший природний процес, для достеменного розуміння його необхідно вивчати.

Згодом дискомфортні відчуття почали нагадувати про себе. Шия задерев’яніла, я припинив роботу, щоб розім’ятися, і тут зрозумів, що мене діймають спека й судоми. Сонце стояло вже досить високо, дерева від нього не затуляли, у комбінезоні я добряче спітнів. Глянув на годинник і з подивом побачив, що вже майже полудень.

Вийшов із клітки, зачинив за собою двері, потягнувся, скривився, коли тріснуло плече. Знявши рукавички, поліз до сумки по пляшку з водою і завмер, побачивши власні руки. Після тісних гумових рукавичок шкіра була бліда й зморшкувата. Нічого незвичайного, але це видовище чимось відгукнулося в моїй підсвідомості.

Подібне, і таке ж невловне, відчуття «майже впізнання» накривало мене напередодні на Стіпл-Гілл. Знаючи з досвіду, що краще не тиснути на мимовільні о`брази, я напився води. Відклавши пляшку, подумав, чи Том уже розмовляв із Ґарднером. На мить знову закортіло ввімкнути телефон, щоб перевірити повідомлення, але я рішуче відштовхнув спокусу. Не звертай уваги. Спочатку закінчи те, що ти тут робиш.

Легше сказати, ніж зробити. Том уже майже напевно зв’язався з Ґарднером, думка про це заважала зосередитися. Намагаючись не піддаватися їй, я вперто проводив останні заміри, перевіряв, записував результати в журнал. І лише потім почав збирати спорядження. Зачинивши за собою сітчасту клітку, попрямував до воріт. Дійшов до машини, стягнув комбінезон та рукавички, склав усе в багажник — і лише тоді дозволив собі ввімкнути телефон.

Одразу пролунав звуковий сигнал повідомлення. У животі все згорнулось у вузол від передчуття. По­відомлення надійшло невдовзі після мого приїзду на полігон. Мене кольнуло розчарування: я про­пус­тив дзвінок Тома за кілька хвилин після вимкнення телефона.

Але повідомлення було не від нього. Пол писав мені, що в Тома стався серцевий напад.

Ми не усвідомлюємо, наскільки залежні від контексту. Ми визначаємо людей за тим, якими їх бачимо щодня, але вилучити їх із повсякденного контексту, помістити в інше середовище чи ситуацію наш розум відмовляється. Те, що колись було знайомим, видається дивним і тривожним.

Я ледь упізнав Тома.

Киснева трубка змією вповзала до носа; у руку, приклеєна спеціальною стрічкою, уп’ялася крапельниця. Від нього тягнувся дріт до монітора, де тремтливі елек­т­ронні лінії мовчки відстежували рух серця мого друга. У широкому лікарняному халаті плечі Тома здавалися блідими й худими — виснажені м’язи старої людини.

На подушці покоїлася голова старого чоловіка, сива, із запалими щоками.

Серцевий напад стався минулого вечора в морзі. Том працював допізна, бажаючи надолужити час, згаяний удень на Стіпл-Гілл. Йому допомагала Саммер, але о десятій вечора Том відправив її додому. Вона пішла переодягнутися, раптом почула гуркіт зі секційної зали. Вбігши, дівчина знайшла Тома на підлозі напівпритомного.

— Пощастило, що вона ще не пішла, — сказав мені Пол. — Якби не вона, Том міг би там кілька годин пролежати.

Коли я приїхав до відділення невідкладної допомоги, Пол із Сем саме виходили звідти, кліпаючи очима на яскраве сонячне світло. Сем поводилася спокійно й виважено, вона плавно рухалася, відкинувши назад спину, щоб збалансувати тягар пізньої вагітності. Поруч з нею Пол здавався виснаженим і стурбованим. Про серцевий напад Тома він дізнався лише вранці, коли Мері зателефонувала йому з лікарні. Уночі Томові зробили екстрене шунтування, він залишався в реанімації, непритомний. Операція за цих обставин пройшла максимально вдало, але небезпека ще одного нападу не минула. Наступні кілька днів мали бути критичними.

— Ми ще щось знаємо? — запитав я.

Пол стенув плечем.

— Тільки те, що стався великовогнищевий інфаркт. Якби Том не був так близько від відділення, можливо, не встигли б і доїхати.

Сем стиснула чоловікову руку.

— Але він упорався. Вони роблять для нього все, що можуть. І принаймні томографія пройшла добре, тож це хороші новини.

— Вони зробили КТ? — здивовано запитав я. Не­звична діагностика для серцевих нападів.

— Лікарі спочатку думали, що це міг бути інсульт, — пояснив Пол. — Коли його привезли, він дуже плутано говорив. Йому здавалося, що щось трапилося з Мері, — не з ним. Дуже хвилювався.

— Ну, любий, він був ледь притомний, — наполягала Сем. — І ти знаєш, як Том переймається за Мері. Він, мабуть, просто хвилювався, що вона переживатиме.

Пол кивнув, але я бачив, що він усе ще стурбований. Я теж. Плутанина в мові могла бути спричинена тим, що мозок Тома не отримував достатньо кисню, або тромбом у серці, яке не працює. КТ-сканування мало виявити будь-які очевидні ознаки інсульту, проте воно ж було й додатковим чинником ризику.

— Боже, як шкода, що я вчора був у від’їзді, — сказав Пол скривившись.

Сем погладила йому руку.

— І що б це дало? Ти нічого не міг зробити. Такі речі трапляються.

Але не мусять. Я лаяв себе відтоді, як почув звістку. Прикуси я тоді собі язика, замість того щоб дражнити Гікса, патологоанатом, може, й не казився б так, що мене відсторонили від розслідування. Я міг би зняти частину навантаження з Тома, міг би навіть помітити небезпечні ознаки серцевого нападу, що насувався, щось із цим зробити.

Але я не зробив. І тепер Том у реанімації.

— Як Мері? — запитав я.

— Справляється, — відповіла Сем. — Усю ніч тут пробула. Я пропонувала залишитися з нею, але думаю, що краще їй побути з ним наодинці. Можливо, син їхній потім прилетить.

— Можливо?

— Якщо він зможе відірватися від справ у Нью-Йорку, — гірко мовив Пол.

— Поле… — попередила Сем. Вона злегка всміхнулася мені. — Якщо хочеш зайти привітатися, я впевнена, що Мері це оцінить.

Я знав, що Том ще надто слабкий для відвідувачів, але все одно хотів зайти. Уже було рушив до корпусу, та Пол мене зупинив.

— Можеш пізніше заїхати до моргу? Потрібно поговорити.

Сказав, що заїду. Я тільки почав розуміти, що Пол тепер фактично виконував обов’язки директора Центру судової антропології. Здається, підвищення його не тішило.

Я зайшов у відділення невідкладної допомоги — у ніс вдарив клінічний запах антисептика. Серце закалатало, запах викликав спогад про те, як сам валявся в лікарні, але я швидко вгамував спогади. Кроки м’яко віддавали підлогою, я прямував коридором до відділення інтенсивної терапії, куди поклали Тома. Він лежав в окремій палаті. У дверях було маленьке віконце, крізь нього я побачив Мері, яка сиділа біля ліжка. Я легенько постукав у віконце. Спочатку вона ніби не почула, але потім підвела очі й поманила мене увійти.

Вона постаріла на десять років відтоді, як я вечеряв у них два дні тому, але коли жінка піднялася від ліжка, то її усмішка була такою ж теплою, як завжди.

— Девіде, тобі не потрібно було приходити.

— Я щойно почув. Як він?

Ми обоє розмовляли пошепки, хоча потурбувати Тома було мало шансів. Мері зробила невиразний жест у бік ліжка.

— Обхід пройшов добре. Але він дуже слабкий. І є небезпека нового нападу… — Вона замовкла, в її очах блиснула волога. Жінка робила все, щоб зібра­тися із силами. — Але ти знаєш Тома. Міцний, як старі чоботи.

Я усміхнувся із заспокоєнням, якого не відчував.

— Він взагалі був при свідомості?

— Не зовсім. Він прийшов до тями кілька годин тому, але ненадовго. Здається, він весь час плутає, хто лежить у лікарні. Весь час запевняю його, що зі мною все гаразд, — вона тремтяче всміхнулася, тривога не відступала. — Але він згадав тебе.

— Мене?

— Він назвав твоє ім’я, і ти єдиний Девід серед наших знайомих. Здається, він хотів, щоб я тобі щось сказала, та я розібрала лише одне слово. Наче як «іспан­ський», — вона подивилася на мене з надією. — Це тобі щось говорить?