Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 33)
Я стояв під яскравим весняним сонцем, навколо метушилися люди. І тут я нарешті осягнув усе, що сталося. Поки поруч була Джейкобсен, я міг ще якось дистанціюватися від проблеми, але тепер довелося подивитися правді у вічі.
Уперше в моїй кар’єрі мене зняли з розслідування.
Я прийняв душ і перевдягнувся. Купив сандвіч і перекусив на березі річки, дивлячись, як повз пропливають колісні пароплави з туристами. Є у воді щось споконвічно заспокійливе. Хвилі торкаються найглибших струн нашої підсвідомості; розворушують генетичну пам’ять перебування в утробі. Я вдихнув повітря, приправлене ледь помітним болотним запахом, стояв, спостерігаючи за зграєю гусей, що пливли проти течії, і намагався переконати себе, що мені не нудно. Об’єктивно я знав, що не повинен сприймати те, що сталося на кладовищі, особисто. Я потрапив під перехресний вогонь Гікса і супутню ваду професійної політики, яка мене не стосувалася. Казав собі, що не повинен розглядати цю подію як втрату обличчя.
Та краще не стало.
Після обіду я безцільно тинявся вулицями, чекаючи, коли задзвонить телефон. Відтоді, як я був у Ноксвіллі, спливло багато часу, місто змінилося. Але тролейбуси все ще ходили, а золота дзеркальна куля хмарочоса Сансфер[13], як і колись, залишалася безпомилковим орієнтиром на горизонті.
Не було в мене настрою оглядати місцеві пам’ятки. Телефон уперто мовчав, валявся мертвим вантажем у моїй кишені. Мені кортіло зателефонувати Томові, але я знав, що в цьому немає сенсу. Він сам зателефонує, коли зможе.
Почув я його майже ввечері. Том говорив утомлено, здебільшого перепрошував за те, що сталося вранці.
— Просто Гікс не вгамується. Завтра ще раз поговорю з Деном. Хай-но трохи пил посяде — я впевнений, він зрозуміє. Немає причин припиняти твою роботу зі мною, принаймні в морзі.
— А тим часом що маєш робити? — запитав я. — Ти сам не впораєшся. Може, Пола поклич?
— Пол сьогодні не в місті. Але я впевнений, що Саммер вийде.
— Тобі потрібен спокій. Ти вже був у лікаря?
— Не хвилюйся, — тон відповіді однозначно повідомляв: марно намагатися його переконати. — Девіде, мені дуже шкода. Але я розберуся. Поки що сиди спокійно.
Нічого не вдієш. Доведеться спробувати насолодитися рештою вечора.
Поступово я відчув, що почав розслаблятися. Пиво допив, але причин забиратися звідси не було, тож попросив меню. Замовив тарілку лінгвіні з морепродуктами і склянку каліфорнійського зінфанделю. «Тільки одну», — поклявся собі, нагадавши, що наступного дня маю почати роботу раніше, незалежно від того, допомагаю я Томові чи ні. Проте, покінчивши із ситною, щедро здобреною часником вечерею, цей аргумент уже не здавався таким вагомим.
Отже, я замовив ще келих вина. Сонце сховалося за деревами, але тепло зберігалося. Навіть у сутінках. Електричні ліхтарі, що освітлювали терасу, привернули перших нічних метеликів. Вони вдарялися об скло й дзижчали — чорні силуети на білих кулях. Я намагався пригадати, чи бував на цій ділянці річки, коли вперше приїхав до Ноксвілла багато років тому. Може, й був, але нічого про це не пам’ятав. Я тоді винаймав тісну квартиру в підвалі, то був інший — дешевший — район міста, на околиці старого кварталу, який ставав усе більш респектабельним. Виходив я в бари поблизу, а не в дорожчі заклади на березі річки.
Роздуми викликали інші спогади. З нізвідки до мене повернулося обличчя дівчини, з якою я деякий час зустрічався. Бет, медсестра з лікарні. Я не думав про неї роками. Усміхнувся, міркуючи, де вона зараз, що робить. Чи згадувала вона про британського студента-криміналіста, якого колись знала.
Невдовзі після цього я повернувся до Англії. А через кілька тижнів зустрів свою майбутню дружину, Кару. Від думки про неї й про нашу доньку в голові, як завжди, запаморочилося, але я вже звик, мене не затягнуло.
Я взяв зі столу мобільний і відкрив список контактів. Здавалося, ім’я та номер Дженні впали в очі ще до того, як я висвітлив їх на дисплеї. Прокрутив параметри, дійшов до «Видалити» й завмер, тримаючи великий палець над кнопкою. Так і не натиснувши, закрив телефон і відклав його.
Я допив рештки вина й спробував переорієнтувати свої думки. На зміну прийшов образ Джейкобсен, яка сидить у машині: оголені засмаглі руки, у білій блузі з короткими рукавами. Мені здалося, що я нічого про неї не знаю. Ні скільки їй років, ні звідки вона й де живе.
Але я помітив, що на її лівій руці не було обручки.
«Ой, відпочинь». І все ж не міг не всміхнутися, замовляючи ще один келих вина.
***
Надворі темніє. Твій улюблений час. Точка переходу між двома крайнощами: днем і ніччю. Рай і пекло. Обертання Землі завмерло на вершині: ні одне, ні інше, але сповнене потенціалу обох.
Якби все було так просто.
Ти акуратно чистиш об’єктив камери, а потім обережно протираєш його шматочком м’якої замші, доки ретельно відполіроване скло не стане дзеркально-яскравим. Нахиляючи лінзу, щоб вловити світло, ти перевіряєш, чи не залишилося останньої порошинки, яка може зіпсувати ідеальну поверхню. Нічого немає, але ти все одно відполіруєш його ще раз, щоб уже напевне.
Фотоапарат — твоя найцінніша річ. За роки, що минули з моменту придбання, стара «Лейка» відпрацювала на повну і жодного разу не підвела. Її чорно-білі зображення завжди кришталево-чисті, настільки різкі та дрібнозернисті, що ти можеш упасти в них, відчуваєш присутність у їхньому кадрі.
Не вдалося знайти те, що шукаєш, — камера не винна.
Ти намагаєшся сказати собі, що сьогоднішній вечір буде таким же, як і всі інші рази, але знаєш, що це не так. Раніше твої дії завжди коїлися під прикриттям невідомості, цілком безкарно, тому що ніхто не знав про твоє існування. Тепер усе змінилося. І хоча рішення — твоє власне, однак цей твій вибір: вийти в центр уваги — усе змінює.
Добре це чи погано, але зараз ти мусиш. Вороття немає.
Правда, у тебе гідна підготовка. Без стратегії виходу годі й починати. Коли настане час, ти зможеш знову ковзнути в тінь, як і раніше. Але маєш спочатку довести це до кінця. І хоча винагорода може бути великою, та ризик також великий.
Ти не можеш дозволити собі жодних помилок.
Докладаєш усіх зусиль, щоб вірити: те, що станеться сьогодні ввечері, не має значення в загальній схемі речей, твоя справжня робота триватиме незалежно від цього. Але це звучить фальшиво. Правда в тому, що зараз на карту поставлено більше. Хоча тобі неприємно визнавати це, усі невдачі взяли своє. Тобі це потрібно, тобі потрібне підтвердження того, що всі ці роки не пішли намарно.
Усе твоє життя.
Ти закінчуєш полірувати об’єктив камери й наливаєш склянку молока. Слід якось нейтралізувати кислоту у шлунку, але його зараз вузлом скрутило — крихта до горла не лізе. Молоко відкрите вже день чи два, кірка зверху говорить, що воно, мабуть, скисло. Одна з переваг відсутності відчуття запаху чи смаку. Ти п’єш молоко залпом, дивишся у вікно на силуети дерев на тлі неба. Коли ставиш порожню склянку на кухонний стіл, заплямована внутрішня частина надає їй примарної прозорості в темряві.
Тобі подобається ця ідея: скло-привид.
Але незабаром задоволення зникає. Ці моменти, які ти найбільше ненавидиш, — очікування. Однак тепер уже недовго. Ти дивишся в протилежний бік кімнати, де за дверима висить уніформа, ледь помітна в темряві. Не дуже схожа на справжню, якщо уважно придивитися. Але хіба люди придивляються уважно? У перші кілька секунд вони бачать лише уніформу.
І це все, що тобі потрібно.
Наливаєш собі ще одну склянку молока, дивишся у брудне вікно, у небі згасає останнє світло.
Розділ 13
Відколи ми бачилися востаннє, стоматолог з місця не зрушив, так і лежав. Розкинувшись на спині, він залишався нерухомим, як уміють лише мертві. Але зміни відбувалися. Плоть висохла на сонці, шкіра й волосся злізали з трупа, наче непотрібне пальто. Ще кілька днів — і від м’яких тканин залишаться вперті сухожилля, а невдовзі не зостанеться нічого, крім міцної кістки.
Я прокинувся від нестерпного головного болю, останній келих вина вчора таки був зайвим. Спогад про все, що йому передувало, настрою не покращив. Я стояв під душем і думав, що ж робити, поки не почую новин від Тома. Але що тут насправді було вирішувати?
Досить уже бути туристом.
Коли я приїхав до дослідного полігону, автостоянка була ще майже порожньою. Простір досі ховався в тіні, і, вбираючись у комбінезон, я тремтів від ранкової прохолоди. Вийняв телефон, зважуючи, залишати його ввімкненим чи ні. Зазвичай я вимикав його, минаючи браму, — порушення внутрішньої тиші телефонними розмовами здавалося проявом неповаги, — але не хотілося пропустити дзвінок Тома. Може, залишити телефон на вібрації? Але тоді весь ранок тільки й чекатиму того дзижчання. Окрім того, я ж знаю, що Том зателефонує Ґарднерові пізніше.
Зважившись, я вимкнув і сховав телефон.