Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 36)
— А як же Гікс? — запитав я.
Вираз Пола став твердішим.
— До біса Гікса.
Було очевидно, що він не в настрої йти на поступки. Я подумав, що патологоанатом і Ґарднер зрозуміють: з Полом працювати зовсім не так, як з Томом.
— Добре, — сказав я. — Продовжувати збирання ексгумованих останків?
— Залиш їх поки що. Ґарднер хоче підтвердження, що кістки з лісу належать Віллісові Декстеру. Саммер почала їх розпаковувати, тож наразі це наш пріоритет.
Я повернувся, щоб піти, але потім згадав, що хотів запитати.
— Мері передала, що Том намагався їй щось сказати. Щось на кшталт «іспанський». Це щось для тебе значить?
— «Іспанський»? — Пол дивився розгублено. — Гадки не маю.
Тоді я пішов переодягатися. Пол мав вирушати на надзвичайну нараду факультету, але сказав, що повернеться, щойно зможе. Саммер уже була в секційній залі, куди привезли останки зі Стіпл-Гілл, і виймала з коробок останні мішки з речовими доказами.
Чомусь я не здивувався, побачивши, що Кайл їй допомагає.
Поглинені розмовою, жоден із них не почув, як я увійшов.
— Привіт, — сказав я.
Саммер скрикнула й обернулася, мало не впустивши мішок, за який узялася.
— Божечко! — вигукнула вона, відсахнулася, але видихнула, побачивши, що це я.
— Вибачте. Не хотів вас налякати.
Вона спромоглася криво всміхнутися. Обличчя було заплаканим, у червоних плямах. Висвітлене волосся скуйовджене.
— Усе добре. Я вас не почула. Кайл зголосився допомогти.
Асистент моргу наче був збентеженим, але задоволеним собою.
— Як справи, Кайле?
— О, непогано, — він помахав рукою в рукавичці, тією, в яку встромив голку. — Загоїлося добре.
Якщо голка була інфікована, не мало б значення, загоїлася рана чи ні. Але він сам добре це усвідомлює. Якщо хлопець хоче здаватися сміливцем, то навіщо йому картинку псувати.
— Саммер розповіла мені про доктора Лібермана, — сказав Кайл. — Як він?
— Стабільний, — так краще, ніж казати, що змін немає.
Саммер була готова розплакатися.
— Пуття від мене ніякого…
— Ти чудово впоралася, — запевнив її Кайл із дуже серйозним виразом обличчя. — Я впевнений, що з ним усе буде добре.
Саммер подарувала йому слабку усмішку. Він усміхнувся у відповідь, а потім згадав, що я все ще з ними.
— Ну, мабуть, мені час до роботи. Побачимося пізніше, Саммер.
До її усмішки додалися ямочки.
— До побачення, Кайле.
Добре, добре. Можливо, усе-таки з цього вийде щось хороше.
Коли Кайл пішов, ми закінчили розпаковувати останки. Саммер була млявою, без звичайної життєрадісності.
— Кайл має рацію. Просто щастя, що ви були на місці вчора ввечері, — сказав їй.
Вона похитала головою, верхнє світло блиснуло на її пірсингу.
— Я нічого не зробила. Відчуваю, що мала б зробити більше. СЛР[14] чи щось таке.
— Ви вчасно доправили його до лікарні. Це головне.
— Сподіваюся. Він був цілком нормальний, розумієте? Можливо, трохи втомився, але й усе. Пожартував, що купив мені піцу за те, що я запізнилася, — на її обличчі промайнула примара усмішки. — Близько десятої звелів мені йти додому. Він сказав, що хотів би щось перевірити — і тоді теж піде.
Я відчув, як заворушилася цікавість.
— Він сказав, що саме?
— Ні, але я припустила, що це пов’язане з останками з хатини. Я пішла переодягнутися і вже дорогою почула дзвінок його мобільного. Ви знаєте той банальний старий рингтон на його телефоні?
Том міг би кинути кілька відбірних слів, почувши, що «Take Five» Дейва Брубека назвали банальним. Але я тільки кивнув.
— Я не звертала особливої уваги, але потім раптово щось гупнуло в секційній залі. Я вбігла, а він на підлозі, — вона шморгнула й швидко витерла очі. — Набрала 911, а потім тримала його за руку і розмовляла з ним, поки не приїхали медики. Казала, що з ним усе буде добре, розумієте? Я не впевнена, що він міг мене почути, але це те, що треба робити, чи не так?
— Ви добре зробили, — заспокоїв я її. — Він був притомним?
— І так, і ні. Весь час вимовляв ім’я своєї дружини, ніби хвилювався за неї. Я подумала, що, можливо, він не хоче, щоб вона засмутилася, коли дізнається, тому сказала йому, що зателефоную їй. Я подумала, що краще вона дізнається від мене, ніж з лікарні.
— Упевнений, що Мері це оцінила, — сказав я, хоча знав, що такі новини ніколи не тішать, від кого б вони не надходили.
Саммер ще раз шморгнула й витерла носа. Пасмо висвітленого волосся випало з-під пов’язки «Аліса», через яку вона здавалася молодшою, ніж була.
— Я поклала його окуляри та мобільний телефон у шафу над робочим столом у вашій секційній залі. Сподіваюся, що це нормально. Вони лежали на підлозі, і я не знала, що ще з ними робити.
Я збирався сказати, що подбаю про те, щоб Мері їх отримала, але потім усвідомив її слова.
— Ви маєте на увазі, що вони лежали на підлозі в моїй секційній залі?
— Саме так. Хіба я не сказала? Саме там доктор Ліберман знепритомнів.
— Що він там робив? — я думав, що Том був у власній секційній залі, коли стався напад.
— Не знаю. Це важливо? — стурбовано запитала вона.
Я запевнив її, що все гаразд. Але мене це спантеличило. Том збирав скелет Террі Луміса. Чому він перервався, щоб перевірити ексгумовані останки?
Це питання продовжувало мене мучити, коли ми везли череп та інші кістки з лісу на рентген, але знайти відповідь я зміг лише через годину. Саммер почала збирати скелет, а я пішов подивитися, де впав Том.
Секційна зала не змінилася, відколи я її залишив. На оглядовому столі були викладені лише череп і більші кістки — решта ще чекали своєї черги в пластикових ящиках поруч. Деякий час я стояв, намагаючись зрозуміти, чи перемістилося або змінилося щось. Та навіть якщо так і сталося, я нічого не побачив.
Підійшов до шафи, де Саммер залишила Томові окуляри й телефон. Окуляри без власника здавалися знайомими та сумними водночас. А можливо, я просто додав своїх емоцій.
Сховав окуляри у верхню кишеню і вже мав покласти туди телефон, коли мені сяйнула думка. Зупинився, зважуючи телефон на долоні, намагаючись вирішити, чи мій намір — це недоречне вторгнення у приватне життя.
Усе залежить від того, що ти знайдеш.
Телефон залишався увімкненим цілу ніч, але заряду вистачало. Пошук вхідних номерів зайняв кілька хвилин. Останній вхідний зафіксовано вчора о 22:03, як і сказала Саммер.
Саме в той час, коли в Тома стався напад.
Я сказав собі, що це може бути збіг, що дві події не обов’язково пов’язані між собою. І все ж є тільки один спосіб дізнатися.
Номер зі стаціонарного телефона з місцевим кодом Ноксвілла. Я ввів його у свій телефон. Мене мучили сумніви, що я це роблю наче за спиною Тома. Навіть уводячи номер, я все одно вагався.
Я натиснув виклик.
Пауза, після якої пролунав сигнал «зайнято». З полегшенням я вимкнув виклик і почекав хвилину, тоді повторив спробу. Цього разу з’єдналося. Пульс прискорився, я чекав, чи хтось відповість.