Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 1)

 

 

 

 

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Beckett S. Whispers of the Dead : A Novel / Simon Beckett. — London : Bantam Books, 2009. — 372 p.

Переклад з англійської Євгенії Канчури

Бекетт C.

Б42 Шепіт мертвих. Третє розслідування : роман / Саймон Бекетт ; пер. з англ. Є. Канчури. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 368 с.

ISBN 978-617-15-0498-1 (дод. наклад)

ISBN 978-0-5930-5526-7 (англ.)

Девід Гантер повертається до Антропологічного дослідницького центру в США, де він колись навчався, відомого як «Трупна ферма». Він сподівається, що ця подорож допоможе йому відточити навички судового антрополога та повернути впевненість у собі. Тому погоджується на пропозицію колишнього наставника долучитися до розслідування вбивства. Урешті-решт, Девід буде лише в ролі консультанта — які можуть виникнути проблеми?

Але навіть Гантер не готовий до такої жорстокості. Зв’язане й піддане тортурам тіло розклалось до невпізнання. Знайдені на місці злочину відбитки пальців вказують на вбивцю, але Девід підозрює, що все не так, як здається на перший погляд.

А потім знаходять друге тіло, і Гантер розуміє, що серійний убивця володіє вміннями, які йому до болю знайомі, — вміннями криміналіста…

УДК 821.111

© Hunter Publications Ltd, 2009

© Depositphotos.com / in8fi­nity, обкладинка, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Передмова перекладача

У цьому романі Бекетта пригоди доктора Гантера супро­воджує джаз: його друг та вчитель Том Ліберман — справжній фанат цієї музики.

Тож пропоную читачам зануритися в атмосферу роману разом з американським джазом 1950—1960-х років. Перед вами плейліст Тома Лібермана — так як його подано в романі. Усі ці треки й виконавці є на ютубі.

Читаймо та слухаймо.

1. Джиммі Сміт (Jimmy’ Smith, нар. 1925) — органіст, джазовий виконавець, що створив школу гри на ­оргáні «Геммонд».

2. Чет Бейкер («Chet» Henry Вaker, 1929—1988) — джазовий трубач.

3. Бадді Річ (Buddy Rich, 1917—1987) — джазовий барабанщик, музикант, композитор (направду, Том слухає не його, але Девід згадує — тож нехай буде).

4. Луї Беллсон (Louie Bellson, 1924—2009) — джазовий барабанщик, музикант, композитор.

5. Діна Вашингтон (Dinah Washington, 1924—1963) — джазова співачка і піаністка.

6. Діззі Ґіллеспі («Dizzy» Gillespie, 1917—1993) — джазовий трубач, композитор, співак.

7. «My Funny Valentine» Чета Бейкера.

8. «Take Five» Дейва Брубека (Dave Brubeck, 1920—2012) — джазовий піаніст, композитор, керівник ансамблів.

Моїм батькам, Шилі та Френкові Бекеттам.

Розділ 1

Шкіра.

Найбільший орган людини. І нехтують нею найбільше. Майже восьма частина всієї маси тіла. У середньому її поверхня в дорослої людини становить близько двох квадратних метрів. Структура шкіри — витвір мистецтва, в якому поєдналися капіляри, залози, нерви, — вона і захищає, і впорядковує. Це наш сенсорний зв’язок із зовнішнім світом. І той бар’єр, де завершується наша індивідуальність. Наше Я.

Дещо від цієї індивідуальності залишається навіть після смерті.

Коли тіло вмирає, ферменти, такі стримані за життя, пускаються берега. Вони роз’їдають стінки клітин, вміст витікає назовні. Рідина збирається під покривами, накопичується під шарами шкіри, розм’якшує їх. Шкіра й тіло, які до того були неподільним цілим, відокремлюються одне від одного. Надимаються пухирі. Цілі смуги відлущуються, сповзають з тіла, мов непотрібне пальто спекотного дня.

Але навіть мертва й облізла шкіра залишає в собі сліди колишнього Я. Навіть зараз вона має що розповісти та має що приховати.

Якщо знаєш, куди дивитися.

Ерл Бейтмен лежав горілиць обличчям до сонця. Над головою, у синьому небі Теннессі, кружляли птахи. Жодної хмаринки, тільки слід літака повільно розчинявся в блакиті. Ерл завжди тішився сонцем. Любив, як воно поколює розпечену шкіру, коли цілий день просидів з вудкою біля річки. Подобалося йому, як усе навколо змінюється від яскравого доторку гарячого проміння. Сонця в Теннессі було вдосталь, та сам Ерл був із Чикаго, і тамтешні холодні зими виморозили його кістки на все життя.

У сімдесятих він переїхав до Мемфіса й одразу зрозумів, що ця грузька вологість йому більше до душі, ніж провіяні вітрами вулиці рідного міста. Звісно, якщо ти дантист із невеличкою практикою, молодою дружиною та трьома дітлахами, яких треба годувати, — не дуже посидиш з вудкою. Але так чи так, сонце завжди було поруч. Йому припало до серця навіть задушливе літо Теннессі, коли вітер не освіжає лице, а наче вкриває його вологою фланеллю, і вечори доводиться проси­джувати в затісній квартирі з малими та Кейт.

Проте відтоді багато змінилося. Практика процвітала, тісна квартирка поступилася більшій та кращій домівці. Два роки тому вони з Кейт перебралися до нового будинку: п’ять спалень, гарна місцина, широка густа зелена галявина, на якій весь його виводок онуків може бавитися досхочу, а ранкове сонце грає тендітними веселками між струменями поливального фонтанчика.

От на тій галявині й схопило йому серце, коли він, обливаючись потом, намагався відпиляти ту кляту засохлу гілку від старого бобівника. Він покинув пилку, яка застрягла в деревині, спромігся ступити кілька кроків до будинку, але біль підкосив.

У кареті швидкої, із кисневою маскою, притиснутою до обличчя, він міцно тримав за руку Кейт, силкуючись усміхнутися й заспокоїти її. У лікарні навколо нього зчинилася звична метушня: усі ці голки-шмолки, скажений писк приладів, біганина… Так добре стало, як усе нарешті змовкло. Невдовзі, коли всі потрібні папери було підписано — ця неминуча бюрократія, що супро­воджує кожного з нас від народження, — Ерла нарешті відпустили.

І ось тепер він лежав, розтягнувшись на весняному сонечку. Голякá, на низькому дерев’яному тапчані, посеред густого килима лугової трави й листя. Він пере­бував тут уже понад тиждень — достатній час для того, щоб плоть розклалася, оголивши кістки та хрящі під муміфікованою шкірою. Пасма волосся ще й досі трималися на черепі, порожні очниці якого витріщалися в лазурове небо.

Я закінчив знімати обміри й вийшов із вольєра, що захищав тіло дантиста від птахів і гризунів. Витер піт з чола. Полудень давно минув, припікало добряче, хоча тепла пора року щойно розпочалася. Весна помалу набирала сили: бруньки вже набрякли й обважніли. За тиждень чи два запанує бурхлива пишна зелена краса, але зараз берези й клени лісистого Теннессі ще стримували молоді паростки, наче не бажаючи випускати їх на волю.

Працював я на схилі нічим не примітного пагорба. Можна навіть сказати, мальовничого, хоч його не порівняєш зі стрімкими величними хребтами Смокі-­Маунтінс, що здіймаються вдалині. А втім, кожного, хто тут побував, вражав зовсім інший аспект природи: трупи людей на різних стадіях розкладання по всьому схилові. Прикриті густим підліском, під пекучими променями сонця, чи в затінку… свіжіші, у яких ще вирували гази розпаду… давніші, висохлі, на них залишилася сама шкіра. Деякі трупи сховали з очей, прикрили землею, засунули до багажника автомобіля. Інші, як і той, на якому я робив заміри, лежали відкрито, захищені сітчастими огорожами, немов експонати жахливої інсталяції. Тільки-от призначення цього місця було значно серйознішим за артоб’єкти. І значно менш публічним.

Я склав у сумку блокнот і обладнання та спробував розім’яти затерплу руку. Лінія життя на долоні перерізана навпіл тонкою білою смужкою — плоть у цьому місці розсікло до кістки. Так і є: ніж, що минулого року мало не обірвав мені життя, докорінно його змінив. Я почепив сумку на плече й випростався. Біль у животі при піднятті ваги вже майже не відчувається. Шрам під ребрами повністю загоївся, а за кілька тижнів можна буде відпочити від антибіотиків, які я постійно приймаю от уже дев’ять місяців. Доведеться все життя берегтися від інфекцій, але мені, можна вважати, пощастило: втратив тільки частину кишківника із селезінкою. Важче змиритися з іншою втратою.

Отже, дантист лишився повільно розкладатися далі, а я обійшов потемніле й набрякле тіло, частково приховане кущами, та рушив вузькою стежкою, що петляла поміж деревами. Молода темношкіра жінка в сірому хірургічному халаті й штанях сиділа навпочіпки біля трупа, прихованого в тіні поваленого дерева. Пінцетом вона вибирала з нього личинки, ті пручалися й звивалися, а вона скидала кожну в окрему баночку та закручувала кришкою.

Я гукнув:

— Привіт, Алано!

Не впускаючи пінцета, вона підняла очі, усміхнулася мені:

— Привіт, Девіде.

— Том десь тут?

— Востаннє я його бачила там, біля плит. До речі, дивись під ноги, — кинула вона мені вслід, — там далі в траві лежить окружний прокурор.

Я показав, що зрозумів, і попрямував стежкою. Вона збігáла вздовж високої сітчастої огорожі, яка оточувала два акри[1] лісу. По верху сітки протягнули колючий дріт, а для додаткової безпеки встановили дерев’яний глухий паркан. Єдиним входом і виходом слугувала велика брама з пофарбованою вивіскою. Чіткі чорні літери повідомляли: «Антропологічний дослідницький центр», однак усі добре знали його неофіційну назву.