Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 6)

— Яка тут нестерпна піч, — пробурмотів він, стаючи біля вентилятора. Якщо не враховувати того, що він не міг користуватися ногами, мій партнер мав цілком здоровий вигляд: кремово-біле волосся, засмагле обличчя, гострі темні очі.

— Отже, що там з трупом, який знайшли хлопці Єйтс? Дженіс тільки про це й говорила, коли обід принесла.

Здебільшого в неділю Дженіс просто передавала судки з їжею, приготовленою у себе. Генрі наполягав, що здатний сам собі зварити обід у неділю, але, як я помітив, не дуже опирався таким передачам. Дженіс добре куховарила, і я підозрював, що її почуття до Генрі дещо виходили за межі обов’язків домогосподарки. Вона була незаміжня, і я гадав, що її несхвальне ставлення до колишньої дружини Генрі походило здебільшого з ревнощів, хоча вона частенько натякала на якийсь давній скандал. Я чітко дав зрозуміти, що знати про це не хочу. Навіть якщо подружнє життя Генрі не було ідилією (як зараз він його, здається, собі пригадує), я не хочу порпатись у чужій брудній білизні та плітках. Але я не здивувався, що Дженіс знала про труп. Пів селища, мабуть, уже базікало про новину.

— Біля Фарнемського лісу, — сказав я.

— Мабуть, якийсь любитель птахів. Вештаються тут з наплічниками такою спекою.

— Можливо.

Генрі, почувши мій тон, здійняв темні брови.

— Що ж тоді? Тільки не кажіть, що маємо вбивство. Трохи розворушить це сонне болото! — Його усмішка згасла, коли я не відреагував. — Щось мені підказує: не слід мені було з цим жартувати.

Я розповів йому, як заїхав на ферму Саллі Палмер. Сподівався, що коли проговорю все це, нещастя здаватиметься менш можливим. Не вийшло.

— Боже милостивий, — важко сказав Генрі, коли я завершив переказ. — І поліція думає, що це може бути вона?

— Вони не сказали ні «так», ні «ні». Не певний, що вони вже готові дати відповідь.

— Боже, які страшні речі кояться.

— Це не може бути вона.

— Та звісно, — погодився колега, але я бачив, що він так само не вірив своїм словам, як і я. — Ну, не знаю, як вам, але мені треба випити.

— Дякую, поки утримаюся.

— Зберігаєте місце для пізнішого походу до «Ягняти»?

«Чорне ягня» — то був єдиний паб на все селище. Я часто заходив туди, але знав, що цього вечора головною темою розмов буде те, чого я не хочу обговорювати.

— Ні, гадаю, просто залишуся сьогодні ввечері вдома, — відповів я.

Жив я в старому кам’яному котеджі на краю селища. Купив його, коли стало очевидно, що зрештою залишуся тут на довше, ніж шість місяців. Генрі казав, що я й надалі можу мешкати в його домі, і бачить Бог, що «Дім на березі» був достатньо просторим. Сам лише його винний погріб міг проковтнути мій котедж. Але я хотів перебратися до власної домівки, щоб пустити корені, а не залишатися в ролі тимчасового пожильця. І хоч як мені подобалася робота, я не хотів жити в одному приміщенні з нею. Траплялися моменти, коли я міг просто зачинити двері, піти й сподіватися, що телефон не дзвонитиме хоча б кілька годин.

Саме так було зараз. Кілька людей рухалося на вечірню службу стежкою церковного подвір’я, коли я проїжджав повз, на шляху додому. Скарсдейл, наш вікарій, стояв у дверях церкви. Він був літнім похмурим чоловіком. Не вдаватиму, що він мені дуже подобався, але преподобний мешкав тут багато років і мав вірну, хоч і невелику парафію. Я здійняв руку, вітаючи Джудіт Саттон, вдову, що жила зі своїм дорослим сином Рупертом, дебелим телепнем, який повсякчас плентався на пару кроків позаду своєї надто дбайливої матусі. Вона балакала з Лі й Марджорі Ґудчайлд, найпершою парочкою головних іпохондриків, регулярними гостями нашої амбулаторії. Вони вважали, що я маю бути на зв’язку двадцять чотири години на добу, тож я сподівався, що вони не зупинять мене для імпровізованої консультації.

Але цього вечора ні вони, ні хтось інший мене не зупинив. Я поставив машину на розпеченій землі біля котеджу та зайшов у дім. Усередині панувала задуха. Прочинив вікна так широко, як тільки можна, взяв пива з холодильника. Хоч і не хотілося йти до «Ягняти», все-таки треба було випити. Направду, усвідомивши, як мені це потрібно, я поставив пиво назад і налив натомість джину з тоніком.

Накришив у склянку трохи льоду, додав скибку лимона й випив коктейль за маленьким дерев’яним столиком у садку за будинком. Мій сад виходив на поле, за ним — ліс, і якщо цей краєвид не такий мальовничий, як з вікон амбулаторії, то й не такий бентежний. Я посидів із джином, потім приготував собі омлет і з’їв його в садку. Денна спека нарешті почала спадати. Я залишався за столиком, а небо поступово набувало глибшого відтінку, й на ньому почали з’являтися перші невпевнені зірки. Думав про те, що відбувається за кілька миль звідси. Уся діяльність зараз, мабуть, зосереджена навколо одного мирного клаптика графства, де хлопці Єйтс зробили своє відкриття. Я спробував уявити Саллі Палмер цілою й неушкодженою, що вона десь сміється — так, наче думки могли втілитись у реальність. Але чомусь не міг втримати цю картинку в уяві.

Відтягуючи момент, коли доведеться йти спати й зустрітися зі снами, я затримався надворі, доки небо потемнішало до оксамитового індиго, крізь яке світилися й мигтіли діаманти зірок, випадкові сигнали давно померлих часточок світла.

Задихаючись, я прокинувся спітнілий. Дивився нав­коло, гадки не маючи, де я. На мене знову зійшло усвідомлення. Оголений, я стояв біля вікна спальні, підвіконня тиснуло на стегна, я нахилявся назовні. Відійшов непевними кроками, сів на ліжко. Білі зім’яті простирадла світились у місячному сяйві. На обличчі поступово висихали сльози, я чекав, коли серце набуде нормального ритму. Знову цей сон.

Поганий сон. Як завжди, він був такий живий, що життя видавалося після нього ілюзією, а сон — явою. І це — найжорстокіші тортури. Бо в снах Кара й Аліса, моя дружина і шестирічна дочка, були живі. Я міг їх бачити, говорити з ними. Торкатися їх. У снах я міг повірити, що в нас є майбутнє, а не лише минуле.

Я боявся цих снів. Не так, як люди бояться нічного жахіття, бо нічого страшного в них не було. Ні, навпаки. Я боявся їх, бо мав прокинутись. І тоді біль горя й утрати ставав свіжим, як одразу після трагедії. Часто я прокидався й бачив, що не лежу в ліжку, — сомнамбулічне тіло діяло без участі свідомості. Я стояв, як-от зараз, біля прочиненого вікна або на верхній сходинці крутих, небезпечних сходів і не пам’ятав, як туди потрапив, який несвідомий потяг привів мене туди.

Мене трусило, попри липке тепло нічного повітря. Знадвору долинув короткий гавкіт лисиці. Згодом я ліг та дивився в стелю, доки тіні розтанули й розвіялася пітьма.

4

Туман ще клубочився над болотами, коли молода жінка зачинила за собою двері та вийшла на ранкову пробіжку. Лін Меткалф була в гарній спортивній формі, бігла легко й ритмічно. Розтягнутий нещодавно литковий м’яз вже майже прийшов у норму, але вона все одно намагалася не надто його навантажувати, рухаючись розслабленими легкими підскоками від свого будинку вздовж вузького провулка. На півдорозі вона зрізала через зарослу стежку, яка вела болотом до озера.

По ногах хльостали високі стебла трави, ще холодні й мокрі від роси. Вона глибоко вдихнула, насолоджуючись відчуттям. Ранок понеділка — ну то й що! Прекрасний початок тижня, кращого не вигадаєш. Це була її улюблена частина доби, бо потім доведеться клопотатися балансом рахунків місцевих фермерів та дрібних підприємців, які вічно обурюються, не слухаючи її порад, і день набуде менш оптимістичного забарвлення, бо інші матимуть можливість його зіпсувати. Усе було свіже, гостре, зводилося до ритмічного перестуку її ніг по стежці та рівного дихання.

Лін був тридцять один рік, і вона пишалася своєю формою. Пишалася дисципліною, яка допомагала цю форму підтримувати, а це означало, що вона й досі має прекрасний вигляд у щільних шортах і коротенькому топі. Ні, вона не була такою самовдоволеною, щоб зізнаватися в цьому всім і кожному. Але тішилася цим, і від цієї думки ставало легше на душі. Вона тішилася, що могла підіймати собі планку, бачити, як далеко може зайти у своїх тренуваннях, а потім спробувати пройти ще трохи далі. Якщо існував якийсь інший варіант найкращого початку дня, ніж натягти кросівки та здолати кілька миль, поки світ навколо прокидається, то його ще треба було знайти.

«Ну, звісно, за винятком сексу». Але від нього останнім часом задоволення трохи менше. Ні, гірше не стало. Варто було лишень глянути, як Маркус у душі змиває з себе гіпсовий пил робочого дня, як вода розгладжує темні волоски на його тілі, так що вони наче перетворюються на хутро видри, і жар заливав низ її живота. Але коли окрім насолоди з’являлась інша мета, вона гасила радість для них обох. Особливо коли все це не призводило ні до чого.

Досі.

Вона перестрибнула глибоку колію на стежці, не перериваючи кроку, не збиваючись із ритму. «Збитися з ритму, — сумно подумала вона. — Хотілося б». Щодо ритмів її тіло було регулярним, мов годинник. Щомісяця, без збоїв, майже день у день, розпочиналася ненависна кровотеча, повідомляючи про завершення чергового циклу та про нове розчарування. Лікарі запевняли, що в них обох усе гаразд. Просто декому на це потрібно більше часу, ніхто не знає чому. Продовжуйте старатися, сказали лікарі. І вони старалися. Спочатку з ентузіазмом реготали з того, що мають медичне схвалення для заняття, яке їм і так подобалося. «Те, що доктор прописав!» — жартував Маркус. Але жарти потроху згасали, а на їхнє місце приходив… ну, не розпач, принаймні поки що. Але виник уже зародок розпачу, бо інші зародки не формувались. І це почуття починало забарвлювати все інше, домішуватися до всіх аспектів їхніх стосунків.