Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 5)
— Отже, ви не були з нею в близьких стосунках? Просто добрі друзі, так?
— Просто знали одне одного, от і все.
— Але ви все одно відчули себе зобов’язаним приїхати подивитися, чи з нею все добре? Більш ніхто.
— Вона тут живе на самоті. Доволі ізольоване місце, навіть за нашими стандартами.
— Чому ви їй не зателефонували?
Тут я застряг.
— Просто не спало на гадку.
— В неї є мобільник?
Я сказав, що так.
— Маєте номер?
Він був у пам’яті мого телефона. Я прогорнув список контактів, почуваючись дурнем, що сам про таке не подумав.
— Набрати її? — запропонував я ще до того, як він встиг щось сказати.
— Чому б ні?
Я відчував, як він на мене дивиться. Я чекав на з’єднання. Міркував, що скажу, якщо вона відповість. Але не думав, що відповість.
У будинку відчинилося вікно спальні. Сержант перехилився через підвіконня:
— Сер, тут телефон дзвонить, у сумочці.
Нам було чутно слабкі дзвінки за його спиною, дзенькання електронної мелодії. Я відбив дзвінок. Звуки в будинку припинилися. Маккензі кивнув йому:
— Все гаразд, то були ми. Продовжуй.
Сержант зник у глибині кімнати. Маккензі потер підборіддя.
— Нічого не доводить, — сказав він.
Я не відповів.
Він зітхнув.
— Боже, ця клята спека, — він уперше показав, що його вона турбує. — Ходімо сховаємося десь від сонця.
Ми відійшли й стали в тіні будинку.
— Ви знаєте когось із її рідні? — запитав він. — Того, хто може знати, де міс Палмер.
— Не дуже. Вона успадкувала цей будинок, але, наскільки мені відомо, поблизу родичів не має.
— А друзів? Окрім вас.
Тут наче мав бути якийсь натяк, але важко сказати.
— Вона була знайома з людьми в селищі. Але я ні за кого конкретно не скажу.
— Приятелі? — запитав він, спостерігаючи за моєю реакцією.
— Не знав. Вибачте.
Він щось буркнув, поглянувши на годинник.
— Отже, що далі? — запитав я. — Перевірите, чи ДНК тіла збігається зі зразками з дому?
Він поглянув на мене:
— Ви, здається, добре обізнані з процедурою?
Я відчув, що червонію.
— Не дуже.
Добре, що він не став наполягати на продовженні теми.
— Ми поки що не знаємо, чи це справді місце злочину. Є жінка, яка, можливо, зникла, а може, й не зникала. От і все. Немає зв’язку між нею і знайденим тілом.
— А собака?
— Могла вбити інша тварина.
— З того, що я побачив, рана на шиї не рвана, а різана. Вона зроблена гострим лезом.
Він знов оцінив мене поглядом. Я вже лікті кусав, що надто багато патякаю. Зараз я лікар. Більш ніхто.
— Побачимо, що хлопці з судекспертизи скажуть, — відповів він, — але навіть коли так, то вона сама могла її вбити.
— Ви так насправді не думаєте.
Він наче збирався відповісти, потім ще поміркував.
— Ні. Ні, не думаю. Але й не збираюся робити поспішних висновків.
Відчинилися двері будинку. До нас, хитаючи головою, йшов сержант:
— Нічого. Але в коридорі та у вітальні горіло світло.
Маккензі кивнув, ніби він саме цього очікував. Повернувся до мене:
— Ми вас більше не затримуємо, докторе Гантер. До вас заїдуть узяти покази. Буду вдячний, якщо ви не розмовлятимете про це в селищі.
— Звісно, — я спробував не дратуватися через його прохання.
Він відвернувся й заговорив із сержантом. Я був почав іти, але завагався.
— Тільки одна річ, — сказав я. Він роздратовано поглянув на мене. — Ця родимка у вас на шиї. Може, нічого страшного, але не завадить її перевірити.
Вони залишилися стояти й дивитися на мене, а я пішов до машини.
Ошелешений, я їхав назад до селища. Дорога йшла берегом Менемського ставу, колишнього торф’яного кар’єру, що їх тут називають «бродз», неглибокого озера, яке щороку програвало потроху свій водний простір наступу очерету. Плесо ставу було спокійне, його збурила лише зграя гусей, що спустилися на воду. Ні озеро, ні затоплені струмки й канави, які сполучали його з болотами, не були судноплавними. А оскільки поблизу селища не було річки, Менем опинився на віддалі від туристичних маршрутів та руху річкових суден, що плавали по Норфолк-Бродз улітку. Хоча від сусідів його відділяло лише кілька миль, здавалося, наче селище належить до іншої частини Норфолку, старшої та не такої гостинної. Оточений лісами, трясовиною і погано осушеними болотами, він у прямому і переносному сенсах заслуговував назви тихого затону. Окрім випадкових орнітологів-аматорів, до селища навряд чи хто заглядав. Воно дедалі глибше занурювалося в ізоляцію, як упертий старий дід, що відцурався товариства.
Проте цього вечора Менем мав майже привітний вигляд у сонячному сяйві. Клумби на церковному та центральному майданах пломеніли яскравими до болю кольорами. Клумби — одне з небагатьох джерел гордості Менема, їх ретельно доглядали Джордж Мейсон з онуком Томом, двоє садівників, яких я зустрів, коли саме прибув до селища. Навіть Камінь Мучениці на краю галявини стояв прикрашений гірляндами квітів, сплетених місцевими школярами. Це була традиція — щороку заквітчувати старе кам’яне жорно на місці, де, як кажуть, у шістнадцятому сторіччі сусіди забили каменями жінку. Легенда розповідає, що вона вилікувала дитину від якоїсь болячки (паралічу або трясучки), за що її, звісно, звинуватили у відьомстві. Генрі жартував, що тільки Менем міг замучити людину до смерті за те, що та робила щось добре, і наголошував, що це для нас обох важливий урок.
Мені не хотілося їхати додому, тож я попрямував до амбулаторії. Я часто туди заїжджав, навіть коли не було потреби. Часом мій котедж видавався надто самотнім, а у великому будинку завжди була принаймні ілюзія роботи. Я зайшов через задні двері, одразу до відокремленого приміщення амбулаторії. Старий зимовий сад, густий і вологий, з рослинами, які любовно доглядала Дженіс, правив нам за приймальню та кімнату очікування. Частину першого поверху перебудували для приватного житлового простору Генрі. Але його квартира розташовувалася на іншому кінці будинку, значно більшого, ніж потрібно, щоб умістити всіх нас. Я пройшов до його консультаційного кабінету і, зачинивши двері за собою, занурився в заспокійливий аромат старого дерева та бджолиного воску. Хоча я користувався цією кімнатою мало не щодня, відколи приїхав сюди, вона більше виражала особистість Генрі, ніж мою: зі старою картиною, що зображувала мисливську сцену, бюро та шкіряним капітанським кріслом. Книжкові полиці були заставлені медичними книжками й журналами, а також виданнями на теми, менш очевидні для сільського терапевта. Тут стояли книги Канта й Ніцше, а ціла полиця була відведена для психології — одного з хобі Генрі. Єдиним моїм внеском до інтер’єру виявився монітор комп’ютера, який тихенько гудів на письмовому столі, — інновація, на яку Генрі невдоволено погодився після кількох місяців моїх переконувань.
Він так і не одужав настільки, щоб повернутися до повного робочого дня. Як і його інвалідний візок, мій тимчасовий контракт перетворився на щось більш постійне. Спочатку його продовжили, потім змінили на партнерство, коли стало очевидно, що Генрі більше не зможе вести індивідуальну практику. Навіть старий лендровер «дефендер», яким я зараз роз’їжджав околицями, колись належав йому. Це був пошарпаний автомат, придбаний після автомобільної аварії, котра спричинила напівпаралізований стан доктора та забрала життя його дружини Діани. Купівля машини стала свого роду ствердженням наміру, надії ще сісти за кермо і ходити. Але не судилось. І цього не станеться вже ніколи, запевняли лікарі.
«Ідіоти. Нап’яв білого халата і вже вважає себе Богом», — глузував він.
Зрештою, навіть Генрі мусив прийняти їхню правоту. І я успадкував не тільки лендровер, але й більшу частину його практики. На початку ми більш-менш порівну ділили робоче навантаження, але поступово дедалі більша частина пацієнтів переходила до мене. Він залишався «справжнім лікарем» в очах більшості місцевих, але я давно перестав на це зважати. У Менемі мене сприймали як зайду, і так, мабуть, буде завжди.
Зараз, у розпал надвечірньої спеки, я намагався поблукати кількома медичними сайтами, але не міг зосередитися. Встав і підійшов до відчиненого французького вікна. На робочому столі гучно дзижчав вентилятор, ганяючи, та не охолоджуючи тепле повітря. Попри відчинені вікна ефект був суто психологічний. Я дивився на доглянутий сад. Як і все довкола, він стояв пересохлий, чагарники й трава в’янули від спеки майже на очах. Одразу за садовою межею починалося озеро з невисокою кам’яною дамбою, яка захищала від зимових паводків. До невеличкої пристані було пришвартовано старий човник Генрі. Він був не набагато більший за уславлені веслувальні човни, але Менемському ставу не вистачало глибини для чогось масштабнішого. Із протокою Солент[3] не зрівняєш. До того ж на озері було багато надто мілких або заплетених водоростями місць, куди не наважувалися запливати. Проте все одно ми обидва любили виходити під вітрилом чи повеслувати. Звідси виднілися лише зарості далекого очерету, який відділяв воду від неба. Сьогодні марно було сподіватися поставити вітрило. Озеро залишалося зовсім спокійним, жодного руху на поверхні води. Плаский рівний простір, порожнеча, яка, залежно від вашого настрою, могла сприйматися спокійною чи спустошеною. Мені вона зараз спокійною не здавалася.
— Здається, я почув вас.
Я обернувся до Генрі, який на візку заїжджав до кімнати.
— Так, намагався вирішити кілька питань, — спробував я зібратися з думками, що блукали невідомо де.