Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 4)

Я поїхав прямо. До ферми Саллі Палмер.

3

Ферму з одного боку оточували дерева, з іншого — болотиста місцевість. Лендровер, відхаркуючи пилюку, трусився вибитою колією, що вела до будиночка. Я зупинився на нерівній бруківці (все, що залишилося від колишнього фермерського подвір’я) і вийшов з машини. Висока стодола з металопрофілю виблискувала на сонці. Сам будинок був колись пофарбований білою фарбою, яка зараз уже облущилася та вигоріла, але все одно сліпила очі. Яскраво-зелені віконні рами обабіч парадних дверей залишалися єдиними кольоровими плямами в цьому знебарвленому світі.

Зазвичай, коли Саллі була вдома, її собака, бордер-­колі Бесс, заходилася гавкати ще до того, як ви встигали постукати у двері. Але не сьогодні. У вікнах я теж не помітив ознак життя, але це ще не важило. Я піді­йшов до дверей, постукав. Тепер, на місці, причина мого приїзду видалася мені дурнуватою. Чекаючи на відповідь, я оглядав обрій, намагаючись вигадати, що сказати, якщо двері відчиняться. Можна сказати правду, але тоді в її очах я буду таким же забобонним, як Лінда Єйтс. А раптом Саллі неправильно зрозуміє пояснення, розцінить причину моїх відвідин як дещо більше, ніж той набридливий неспокій, який я так і не можу пояснити.

Нас із Саллі поєднували не те щоб стосунки, але принаймні дещо більше за звичайне знайомство. Був період, коли ми досить часто бачилися. Не дивно: чужинці, обоє переїхали до селища з Лондона, наше минуле столичне життя зближувало нас. До того ж вона була приблизно мого віку, мала відкриту вдачу, легко знаходила нових друзів. Приваблива. Кілька наших зустрічей у пабі за випивкою розважили мене.

Але це все, якщо воно взагалі було, вже минуло. Відчувши, що вона може зажадати більшого, я дав задню. Вона спершу начебто здивувалась, але в нас насправді не було шансу для розвитку стосунків, тому й неприємних відчуттів чи ніяковості теж не залишилося. Випадково зустрічаючись, ми так само жваво теревенили, от і все.

Точно знаю.

Я знову постукав у двері. Пам’ятаю, що відчув справжнє полегшення, коли вона не відчинила. Звісно ж, її немає вдома, мені не доведеться пояснювати свій приїзд. Я й собі, якщо чесно, пояснити його не міг. Забобонним ніколи не був і, на відміну від Лінди Єйтс, у передчуття не вірив. Тільки от вона не сказала, що це було передчуття, не так сказала. Просто сон. А я знав, якими звабливими можуть бути сни. Звабливими й підступними.

Відвернувся від дверей і від первинного напряму моїх думок. Ну нема її вдома, думав я й сам на себе дратувався. Що за чортівню я собі надумав? Ну помер якийсь турист чи любитель спостерігати за птахами — це не привід, щоб уява так розгулялася.

Уже на півдорозі до лендровера я раптом зупинився. Щось мене бентежило, та я зрозумів, що саме, тільки коли повернувся до ферми. І знову мені знадобилося кілька хвилин, щоб второпати. Вікна. Рослини у вазонах на підвіконні. Вони всі засохли й пожовкли.

Саллі ніколи б такого не дозволила.

Я повернувся. Земля у квіткових ящиках висохла на камінь. Їх не поливали вже кілька днів. А може, й довше. Я постукав у двері, погукав. Не отримавши відповіді, торкнувся дверної ручки.

Незамкнено. Може, відколи тут оселилася, Саллі відвикла замикати двері, коли кудись ішла. Але ж вона з міста, як і я, а старі звички не відмирають так швидко. Я спробував відчинити двері, вони застрягли, впершись у гору конвертів, що валялися при вході. Штовхнув сильніше, листи посипалися невеличкою лавиною. Переступивши через цю гору, я пройшов на кухню. Вона була така, як завжди: стіни веселого лимонного кольору, міцні сільські меблі й кілька деталей того, що вона не змогла повністю відмовитися від ознак міського життя: електрична соківниця, кавова машина з блискучої сталі та велика й добре заповнена винна стійка.

На перший погляд, окрім купи непрочитаної пошти, все було нормально. Але в будинку відчувався якийсь затхлий запах, ніби тут давно не провітрювали, додавався солодкуватий сморід гнилих фруктів. Він ішов від глиняної миски на старому сосновому комоді. Там повільно вмирали почорнілі банани та яблука з апельсинами, вкриті білим пухом цвілі. Мов нагадування про неминучу смерть. І знову мертві квіти (навіть не впізнати, які саме). Вони мляво звисали з країв вази на великому столі. Шухляда біля раковини напіввисунута, ніби господиня, стурбована чимось, хотіла щось узяти звідти. Я автоматично підійшов, щоб її засунути, але залишив як було.

Вона може бути у відпустці, казав я собі. Або надто заклопотана, щоб викинути старі фрукти й квіти. Можна було знайти скільки завгодно пояснень. Але я вже знав: пристаю на думку Лінди Єйтс.

Я збирався перевірити решту будинку, та передумав. Почав переконуватися, що це потенційне місце злочину, отже, краще не чіпати нічого, щоб не знищити доказів. Натомість я знову вийшов надвір. Саллі тримала кіз у загоні за будинком. Єдиного погляду виявилося достатньо, щоб переконатися: сталося щось дуже й дуже погане. Кілька тварин ще стояли на ногах, слабкі й виснажені, але більшість розтяглися на землі, непритомні або вже мертві. Вони вигризли всю траву в загоні, поїлка виявилася геть сухою. Поруч лежав шланг, яким зазвичай наливали воду. Я перекинув його через край поїлки та пішов в інший кінець загону, до водогінної труби. Вода заплюскотіла по металу; хитаючись, підійшли кілька кіз, почали пити. Потрібно буде негайно привести сюди ветеринара, одразу як повідомлю поліцію. Я вийняв телефон, але сигналу не було. Горезвісне клаптикове покриття біля Менема. І в найкращі часи мобільний зв’язок ледь дихає. Я вийшов із загону й побачив, що індикатор сигналу потроху повертається до життя. Готовий набрати номер, я раптом помітив темну цятку, напівприховану за іржавим плугом. Стривожений, з химерною впевненістю в тому, якою виявиться знахідка, я наблизився. Тіло Бесс, бордер-колі Саллі, лежало на сухій траві. Така маленька собачка, хутро запилюжене, скуйовджене. Я відмахнувся від мух, які злетіли, щоб поласувати моїм, свіжішим м’ясом, і відвернувся. Але встиг побачити, що голова собаки майже повністю відірвана.

Здається, спека стала ще сильнішою. Ноги самі занесли мене до лендровера. Я опирався бажанню сісти й поїхати геть, натомість став так, щоб машина була між мною й будинком, і взявся набирати номер. Чекаючи на відповідь поліції, дивився на віддалену зелену пляму лісу, звідки щойно приїхав.

Тільки не знову. Тільки не тут.

Я усвідомив, що з телефона долинає ледь чутний голос. Відвернувся і від далекого лісу, і від будинку.

— Хочу заявити про зникнення людини, — сказав я.

Інспектор поліції виявився приземкуватим буркотуном на прізвище Маккензі. Років на два старший за мене. Першим, що одразу впало мені в очі, були його неймовірно широкі плечі. Нижня частина тіла здавалася непропорційно малою порівняно з плечима. Коротенькі ніжки звужувалися до непропорційно витончених стоп. Можна було б порівняти його зовнішність із якимось культуристом з мультика, якби не зникла лінія талії та загрозлива аура нетерпіння, яка гасила будь-які спроби сприймати його не досить серйозно.

Я чекав біля машини, поки Маккензі у супроводі сержанта в цивільному дивилися на собаку. Вони нібито й не поспішали, рухалися вайлувато, недбало. Але те, що прибув старший інспектор з Головного слідчого управління, а не прості поліціянти, свідчило: справу сприймають серйозно.

Маккензі повернувся до мене, поки сержант обстежував кімнати в будинку:

— Отже, скажіть мені ще раз, чого ви приїхали.

Від нього пахло лосьйоном після гоління, потом і, ледь чутно, м’ятою. Спечена на сонці шкіра голови просвічувала крізь рідке руде волосся, але навіть якщо він і відчував певний дискомфорт на сонці, то цього не показував.

— Був поблизу. Вирішив провідати.

— По-сусідськи, еге ж?

— Просто хотів переконатися, що з нею все гаразд.

Не хотілося вплутувати сюди Лінду Єйтс, принай­мні доки не буду змушений. Вона розповіла мені, своєму лікареві, те, що крутилося в голові; та я й не думав, що поліціянт надасть її сну значення. Легко передбачити. І незалежно від існування ірраціональної причини, Саллі тут не було.

— Коли ви востаннє бачили міс Палмер? — запитав Маккензі.

Я задумався.

— Тижнів два тому, не більше.

— Ви можете назвати точніший день або час?

— Пам’ятаю, що бачив її в пабі на барбекю близько двох тижнів тому. Вона тоді там була.

— З вами?

— Ні. Але ми розмовляли.

Коротко: «Привіт, як ти? Чудово, побачимось». Навряд чи це значущі слова, не згодяться для останньої розмови. Якщо це була саме вона, остання розмова, нагадав я собі. Але сумніву вже не було.

— І от після тієї зустрічі ви раптом вирішили навідатися сьогодні.

— Просто я почув, що знайшли тіло. Хотів перевірити, чи з нею все гаразд.

— Чому ви такі впевнені, що це тіло жінки?

— Не впевнений. Але подумав: не зайве переконатися, чи Саллі в порядку.

— У яких ви були стосунках?

— Гадаю, друзі.

— Близькі?

— Не дуже.

— Ви з нею спите?

— Ні.

— А раніше спали?

Я хотів сказати, що це не його справа. Але це була все-таки його справа. Особистий простір за таких обставин не має значення. Мені це добре відомо.

— Ні.

Він втупився в мене, але нічого не сказав. Я теж дивився на нього. За мить він вийняв з кишені пакетик м’ятних льодяників. Неквапно поклав один до рота. Я помітив на шиї в нього родимку дивної форми. Він сховав льодяники до кишені, не пропонуючи мені.