Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 8)

— Так багато?

— Селище маленьке, але прилегла територія велика.

Він кивнув, ніби це була звичайна розмова.

— Робота терапевта в місті трохи інакша.

— Мабуть, так.

— Скучаєте за Лондоном?

Тепер я знав, до чого це все. Знову нічого дивного. Звичний тягар тиснув на плечі.

— Можливо, ви краще скажете, чого хочете?

— Я тут дещо розвідав після нашої вчорашньої розмови. Я все ж таки поліціянт, — він холодно поглянув на мене. — Маєте солідне резюме, докторе Гантер. Не таке, яке чекаєш від сільського терапевта.

Він розстібнув блискавку на теці, демонстративно почав виймати з неї папери.

— Ось ваш диплом лікаря, ось диплом доктора філософії з антропології. Птах високого польоту, як почитати. Потім стажування в Штатах, в Університеті Теннессі, ще до повернення до Сполученого Королівства. Фахівець із судової антропологічної експертизи. — Він підняв голову. — Знаєте, я навіть не знав достеменно, що таке судова антропологія, а я вже понад двадцять років служу в поліції. Звісно, що таке судмед­експертиза, мені відомо. Але антропологія? Завжди думав, що вона вивчає старі кістки. Щось типу архео­логії. Он воно як буває — живеш і не знаєш.

— Не хочу вас підганяти, але мене пацієнти чекають.

— О, я не заберу більше часу, ніж потрібно. Але я тут ще в інтернеті покопався — ви до того ж і статті пишете. Цікаві заголовки. — Він узяв аркуш. — «Роль ентомології в аналізі тіла для встановлення часу смерті», «Хімія процесу розкладу тіла людини». — Він опустив аркуш. — Досить фахові тексти. Ну, я зателефонував другові до Лондона, інспекторові в міській поліції. Виявляється, він про вас чув. Дивина: схоже, ви працювали консультантом з багатьма поліційними підрозділами, на багатьох розслідуваннях убивств. Англія, Шотландія, навіть Північна Ірландія. Мій контактер повідомляє, що ви були одним з небагатьох зареєстрованих судових антропологів у країні. Працювали на масових похованнях в Іраку, Боснії, Конґо… самі можете продовжити перелік. За його словами, ви неабиякий експерт у тому, що стосується людських останків. Не тільки з точки зору їх ідентифікації, але й у визначенні, як давно людина померла, від чого тощо. Він сказав, вас кликали, коли патологоанатоми складали інструменти.

— До чого ви все це розповідаєте?

— До того, що я не перестаю ставити собі питання: чому ж ви вчора жодним словом про це не прохопилися? Ви ж знали, що ми знайшли тіло, ви ж самі знайшли свідчення, що це може бути місцева, ви ж знали, що ми хочемо ідентифікувати тіло якомога, холера, швидше! — він підвищив голос, обличчя ще сильніше розчервонілося. — Мій приятель з лондонської поліції дуже здивований. Ось я сиджу перед вами, старший слідчий, що розслідує вбивство. Ось ви, один з провідних фахівців із судмедекспертизи в країні, який удає з себе сільського терапевта.

Я не дав себе спантеличити тим, що він уже прохопився: це вбивство.

— Я і є сільський терапевт.

— Але ж не тільки це, так? До чого ці великі таємниці?

— Бо не має значення, що я робив раніше. Зараз я просто лікар.

Маккензі вивчав мене, намагаючись вирішити, чи я не жартую.

— Я потім ще декому зателефонував. Знаю, що ви маєте терапевтичну практику лише три останні роки. Займалися кримінальною антропологією, аж тут раптом ваші дружина й донька загинули в автокатастрофі. П’яний водій в іншій машині вижив, лишився не­ушкодженим.

Я сидів дуже спокійно. Маккензі мав милосердя показати, що йому ніяково говорити про це.

— Не хочу ятрити старі рани. Можливо, якби ви вчора були зі мною відвертішим, я б цього не робив. Але, якщо коротко, нам потрібна ваша допомога.

Я знав, про що він має намір мене зараз попросити. Але я не хотів цього.

Він вів далі:

— Стан тіла ускладнює ідентифікацію. Ми знаємо, що це жінка, і на цьому все. І поки ми не визначимо особу загиблої, з місця не зрушимо. Ми не можемо розпочати повноцінне розслідування вбивства, доки не знаємо достеменно, хто жертва.

Я зловив його на слові:

— Ви сказали «достеменно». Але ви майже впевнені, так?

— Ми досі не натрапили на слід Саллі Палмер.

Я чекав на це, але все одно мене вразило, що припущення підтверджуються.

— Кілька осіб пам’ятають, як бачили її в пабі на барбекю, але ми досі не можемо знайти когось, хто бачив її після цього, — продовжив Маккензі. — Це майже два тижні тому. Ми взяли зразки ДНК з тіла та в домі, але результатів доведеться чекати цілий тиждень.

— А відбитки пальців?

— Без шансів. Ми навіть не можемо сказати, чи вони зникли через розкладання тіла, чи їх навмисно видалили.

— Записи дантиста тоді.

Він похитав головою:

— Недостатньо зубів лишилося, щоб перевірити збіг.

— Їх вибили?

— Може. Чи то навмисно, щоб запобігти ідентифікації тіла, чи то внаслідок тілесних ушкоджень. Ми ще не знаємо.

Я потер очі:

— Отже, це однозначно вбивство?

— О так, її було вбито, досить упевнено можна сказати, — похмуро відповів він. — Тіло дуже сильно розкладене, щоб дізнатися, чи відбулося сексуальне насильство, але можемо припустити, що так. А потім її вбили.

— Як?

Не відповідаючи, він вийняв великий конверт зі своєї теки та кинув мені на письмовий стіл. Висунулися яскраві краї фотографій. Рука потяглася до них ще до того, як я усвідомив, що роблю.

Я відштовхнув конверт.

— Ні, дякую.

— Гадав, ви схочете побачити самі.

— Я вже сказав вам: не можу допомогти.

— Не можете чи не хочете?

Я похитав головою:

— Вибачте.

Він ще пороздивлявся мене, потім різко встав.

— Дякую, що приділили мені час, докторе Гантер, — у голосі його бринів лід.

— Ви забули, — я простягнув йому конверт.

— Залиште собі. Може, схочете поглянути пізніше.

Він вийшов. Я так і тримав конверт, залишалося тільки висипати фотографії. Натомість я витяг шухляду та кинув конверт усередину. Засунув шухляду й сказав Дженіс запросити наступного пацієнта.

Але присутність конверта давалася взнаки весь ранок. Він дошкуляв мені під час розмов, під час огляду пацієнтів. Після того як останній хворий зачинив за собою двері, я намагався зосередитися на впорядкуванні робочих нотаток. Вони закінчилися. Я відійшов і втупився у французьке вікно. Два виклики додому. Потім вечір на самоті з собою. Якби хоч невеликий вітерець, можна було б вийти човном на озеро. Але за такої погоди я просто застрягну в повному штилі на воді, як застряг зараз на тверді.

Дивна річ: мене не вразило те, що Маккензі розворушив моє минуле, я відчував якесь оніміння. Він наче говорив з кимось іншим. Певною мірою так і було. То інший Девід Гантер занурювався в таємниці хімії смерті, бачив наслідки незчисленних випадків насильства, коли поєднують свій вплив нещасний випадок і природа. Я дивився на череп під шкірою як на щось невід’ємне, пишаючись тим, що інші навіть не замислюються про його існування. Для мене майже не становило таємниці, що відбувається з людським тілом, коли життя залишає його. Я близько знався з розпадом у всіх формах, міг прорахувати його перебіг залежно від погоди, ґрунту, пори року. Похмура тема, так, але необхідна. Я знаходив якесь чарівне задоволення в тому, щоб визначити: коли, як, хто. Я ніколи не забував тих, з ким мав справу, але тільки абстрактно: я знав цих незнайомців лише за їхньої смерті, не за життя.

А потім двох людей, яких я цінував понад усе у світі, з мого життя вихопили силоміць. Моїх дружину й доньку розчавив за одну мить пияк, який вийшов з аварії без жодної подряпини. Кара й Аліса миттєво перетворилися з живих, повних енергії особистостей на мертву органічну матерію. І я знав — знав! — достеменно, які фізичні перетворення чекають на них майже за годину. Але це не давало відповіді на єдине питання, яке переслідувало мене, на яке все моє знання не могло дати відповіді. Де вони зараз? Що сталося з життям, яке сповнювало їх? Як могли ці душі, ці духи просто припинити існувати?

Я не знав. І це незнання було більшим, ніж я міг знести. Колеги й друзі все розуміли, але я цього не помічав. Я б радо закопався в роботу, та не в ту, яка б постійно нагадувала про мою втрату, про питання, на які не дано знайти відповіді.

Отже, я втік. Повернувся спиною до всього, що знав, оновив свої медичні навички, заховався в цій глушині. Влаштував собі якщо не повністю нове життя, то принаймні нову кар’єру. Зараз я мав справу з живими, а не мертвими й міг щонайменше спробувати відстрочити фінальну трансформацію, навіть якщо не наближався до її розуміння. І це діяло.

Дотепер.

Підійшовши до письмового столу, я витяг шухляду. Вийняв фотографії, тримаючи їх зображенням донизу. Я подивлюся, що надав мені Маккензі. Мене ні до чого не примусили, підказав собі я і перевернув фото.

Я не знав, що відчую, але не міг передбачити, якими знайомими здадуться ці фото мені. Не тому, що саме було зображено, — бачить Бог, воно могло шокувати кого завгодно. Але сам факт розглядання свідчень став наче поверненням у часі. Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я почав вивчати їх, намагаючись зрозуміти, про що вони можуть повідомити.

Всього було шість фотографій, знятих з різних кутів і ракурсів. Я швидко прогорнув їх, потім повернувся на початок і став розглядати кожну окремо, вивчаючи деталі. Оголене тіло лежало долілиць, руки витягнуті над ним, ніби воно збирається пірнути у високі стебла болотяної трави. Стать за фотографіями визначити неможливо. Потемніла шкіра звисає з тіла, мов погано підігнаний шкіряний одяг, але не це привернуло мою увагу. Сем казав правду. Він сказав, що в тіла були крила, і так воно й було. Дві глибокі рани врізались у плоть обабіч хребта. І, перетворюючи тіло на поверженого янгола в стадії розпаду, з надрізів стирчали два білих лебединих крила.