Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 9)

На тлі гнилої шкіри ця картина сприймалася як непристойний шок. Я довго дивився на них, потім пере­йшов до вивчення самого тіла. Личинки сипалися з ран, мов рис із торбинки. Не тільки з двох великих, на рівні лопаток, але й з численних маленьких порізів на спині, руках, ногах. Процес розкладу йшов інтенсивно. Спека і волога, певно, пришвидшили його, тварини й комахи теж. Та кожен з факторів міг розповісти щось своє, кожен міг допомогти визначити часові межі, як довго тіло пролежало тут.

Останні три фотографії було зроблено, коли труп перевернули горілиць. Так само все тіло й кінцівки в маленьких порізах, обличчя — безформна мішанина розтрощених кісток. Нижче випирав горловий хрящ, він твердіший, тому розкладається повільніше за тканини, які його оточують. Хрящ світив білим там, де його розкроїв ніж. Я згадав Бесс, бордер-колі Саллі. Горло собаці теж перерізали. Я ще раз продивився всі фото. Зловивши себе на пошуках чогось, що могло б допомогти упізнати тіло, я відклав фотографії. Я так і сидів за столом, коли почув, як рипнули двері.

То був Генрі.

— Дженіс сказала, що приїздила поліція. Місцеві знову згадали содомський гріх?

— Це щодо вчорашніх подій.

— А, — він уже не кепкував, — проблеми?

— Та ні.

Це не назвеш чистою правдою. Я почувався ніяково, приховуючи щось від Генрі, але він досі не знав усіх деталей мого минулого. Він знав, що колись я працював антропологом, а це досить широке поле діяльності, де зарито багато гріхів. Судово-медичний аспект моєї роботи та участь в кримінальних розслідуваннях я тримав при собі. Не хотів тоді розповідати про це.

І зараз не хотів.

Його увагу привернули фотографії, що лежали на столі. Стіл стояв досить далеко, деталі було важко роздивитися, але я відчув, що його це все одно зачепило. Мій партнер здійняв брови, я сховав фото в конверт.

— Поговоримо про це пізніше? — попросив я.

— Звісно. Не хотів втручатися.

— Ви й не втрутилися. Просто… є кілька речей, які мені потрібно обміркувати просто зараз.

— З вами все гаразд? Ви якийсь трохи… заклопотаний.

— Ні, все нормально.

Він кивнув, але залишався занепокоєним.

— Може, якось вийдемо на човні? Трішки фізичних вправ не завадить.

Хоча Генрі потребував допомоги, щоб залазити в човен і вилазити з нього, інвалідність не заважала йому веслувати чи ходити під вітрилом, коли він вже сидів у човні.

— Домовились. Але дайте мені кілька днів.

Я відчув: він хотів запитати ще про щось, але вирішив не продовжувати. Він рушив до дверей.

— Кажіть, коли що. Ви знаєте, де мене знайти.

Коли він пішов, я відкинувся в кріслі й заплющив очі. Я не хотів цього. Та й ніхто не хотів. Найменше — мертва жінка. Я думав про фотографії, які щойно бачив, і усвідомив, що, так само як і в неї, вибору в мене немає.

Разом з фотографіями Маккензі залишив свою візитівку. Мені не вдалося додзвонитися до нього за жодним з телефонів, ані в офіс, ані на мобільний. Я залишив на обох номерах повідомлення з проханням перетелефонувати мені та відключився. Не сказати, що, прийнявши рішення, я почувався краще, але якийсь тягар ніби впав з мене.

Після цього залишилося проїхатися за викликами. Тільки два, нічого серйозного: дитина зі свинкою та прикутий до ліжка літній чоловік, який відмовлявся їсти. Закінчив я десь близько обіду. Вже повертався, міркуючи, куди краще поїхати — додому чи в паб, — коли задзвонив телефон.

Я схопив його, але це була лише Дженіс, яка повідомила, що телефонували зі школи. Вони стурбовані поведінкою Сема Єйтса, чи можу я його побачити? Я сказав, що приїду. Був радий зробити щось конструктивне, поки чекаю на дзвінок Маккензі.

Присутність офіцерів поліції на вулицях Менема стала сумним нагадуванням про все, що сталося. Уніформи разюче контрастували з радісними квітами, що буяли на церковному дворі та прилеглій галявині, у всьому селищі відчувалося мовчазне, але явне збудження. Проте школа була — принаймні здавалася — нормальною. Хоча старші діти мусили діставатися до найближчої середньої школи за п’ять миль, Менем досі мав свою початкову. Нею слугувала колишня кап­лиця, її гамірний ігровий майданчик сяяв барвами в яскравому сонячному світлі. До літніх канікул залишався останній тиждень семестру, й це відчуття наче додавало особливої сили звичайній пообідній метушні. Дівчинка ледь не перечепилася через мене, вивертаючись від подружки, що її наздоганяла. Вони захихотіли й побігли далі, зайняті грою, мабуть, і не помітили мене.

Зайшовши до шкільного офісу, я відчув знайому порожнечу. Бетті, секретарка, щиро всміхнулася, коли я постукав та відчинив двері.

— Привіт. Ви до Сема?

Мініатюрна жінка, з теплим виразом обличчя, прожила в селищі все життя. Ніколи не виходила заміж, мешкала з братом та дбала про школяриків, як про свою велику родину.

— Як він? — запитав я.

Вона зморщила носа:

— Трохи сумний. Він тут, у медпункті.

«Медпункт» — то була дуже гучна назва для кімнатки з раковиною, кушеткою та шафкою з засобами першої допомоги. Сем сидів на кушетці, звісивши голову й теліпаючи ногами. Він змарнів — здавалося, зараз розплачеться.

Поруч із хлопчиком сиділа молода жінка, щось м’яко примовляла та роздивлялася з ним картинки в книжці. Коли я ввійшов, вона перервала розмову і з полегшенням глянула на мене.

— Привіт, я доктор Гантер, — сказав я і всміхнувся до хлопця. — Як справи, Семе?

— Він трохи стомився, — відповіла за малого жінка. — Мабуть, сни погані наснилися минулої ночі. Так, Семе?

Вона говорила, ніби все в нормі, спокійно й поблажливо. Я зрозумів, що це вчителька Сема, — не бачив її раніше, акцент надто легкий як для місцевої мешканки. Сем вперся підборіддям в груди. Я присів біля нього навпочіпки, щоб бути на рівні його очей.

— Це правда, Семе? Які жахіття? — Після того як побачив фотографії, я міг собі їх уявити. Він так і тримав голову опущеною, нічого не казав. — Ок, нумо тебе оглянемо.

Я не чекав, що будуть якісь фізичні ушкодження, їх і не було. Температура трішки підвищена, це і все. Я скуйовдив йому волосся та став на ноги.

— Міцний, мов бичок. Побудеш сам, поки я з учителькою перебалакаю?

— Ні! — запанікував малий.

Вона заспокійливо усміхнулася до нього:

— Все гаразд, ми будемо тут, поблизу. Я навіть дверей не зачинятиму й одразу повернуся. Ок?

Вона дала йому книжку. Подумавши секунду, хлопчик похмуро взяв її. Я пройшов за вчителькою в коридор. Та лишила двері відчиненими, як і обіцяла, але стала на відстані, щоб він нас не почув.

— Вибачте, що довелося вас викликати. Я не знала, що робити, — сказала вона тихенько. — В нього справжня істерика була. Зовсім на нього не схоже.

Я знову подумав про фотографії.

— Ви ж, напевно, чули, що вчора сталося?

Вона скривилася:

— Всі чули. Біда. І всі діти хочуть розпитати про це. Я розумію, що для нього це занадто.

— Послали за батьками?

— Намагалася. Не могла додзвонитися за жодним з контактних номерів, які в нас є, — вона знизала плечима, ніби вибачаючись. — Тому й подумала, що краще викликати вас. Я справді за нього хвилююся.

Я бачив, що так і є. На мій погляд, їй було близько тридцяти. Коротке біляве волосся мало природний вигляд, але було на кілька відтінків світліше за брови, які тривожно викривилися. Обличчя трішки поцятковане ластовинням, що ховалося під легкою засмагою.

— Він пережив дуже важкий шок. Я б його вдома потримав, щоб отямився, — запропонував я.

— Бідний Сем. І то просто перед канікулами, все так добре було, — вона кинула погляд на прочинені двері. — Як гадаєте, може, його звозити на консультацію?

Я про це міркував. Якщо не стане краще за день-два, я б його направив. Але я сам пройшов цей шлях і знав, що коли тобі колупають рану, то вона від цього ще більш кровить. Не дуже сучасний погляд, але я б краще дав Сему можливість одужати самостійно.

— Побачимо, як воно піде. До кінця тижня він, може, знову буде бігати.

— Сподіваюся.

— Я гадаю, найкраще зараз завезти його додому, — підказав я. — Ви до школи його брата не телефонували? Вони можуть знати, як зв’язатися з батьками.

— Ні, ніхто навіть не подумав, — вона мало не розсердилася на себе.

— Хтось може з ним посидіти, доки вони приїдуть?

— Я посиджу. Мене підмінять у класі, — очі в неї розширилися. — Ой, вибачте. Я ж не сказала! Я його вчителька.

Я всміхнувся:

— Я трохи здогадався.

— Боже, я навіть не назвалася, правда? — вона розчервонілася, й ластовиння стало виразнішим, — Дженні. Дженні Геммонд.

Вона сором’язливо простягла руку, теплу, суху. Я пригадав, що чув, ніби нова вчителька стала до роботи цього року, але побачив її вперше. Чи думав, що вперше.