Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 42)

— Боже, коли я почула, подумала… ну, хвилювалася.

Мені навіть на думку не спало, що вона могла хвилюватися. Не звик, що за мене хтось переймається.

— Вибач, треба було раніше зателефонувати.

— Та все гаразд. Просто я рада, що ти ок. Я б сама зателефонувала, але…

Я напружився, коли вона замовкла. «Ну от, зараз…»

— Слухай, я знаю, ми обоє сказали, що варто кілька днів почекати, але… Ну, я справді рада буду тебе бачити. Якщо хочеш, звісно.

Я відчув, що широко всміхаюся.

— Хочу.

— Ти певний?

— Певний.

Ми засміялися.

— Боже, сміх і гріх. Я почуваюся, мов школярка, — зізналася вона.

— Я теж, — глянув я на годинник. Десять хвилин по першій. Встигну доїхати в Менем до другої. Вечірній прийом тільки о четвертій. — Десь зараз можу приїхати, якщо хочеш.

— Ок.

Чути було, що вона засоромилась, але й усмішку я теж відчув. Десь у домі пролунали дві ноти дзвінка.

— Почекай секунду, хтось прийшов.

Я почув, як вона поклала трубку на стіл. Сперся на край лабораторного столу, ідіотська усмішка ще сяяла на обличчі, і я все чекав, коли вона знову візьме телефон. От же ж кляте чекання. Я знав одне: хочу бути з нею просто зараз, і це єдине, чого я дійсно прагнув за весь цей довгий час. Чутно було, як десь у домі грало радіо, а я все чекав. Минуло більше часу, ніж я розраховував, аж тут я знову почув, що беруться за телефон.

— Молочар? — жартома запитав я.

Мені не відповіли. На тому боці чулося чиєсь дихання. Глибоке, трохи захекане, як після боротьби чи напруження.

— Дженні? — невпевнено погукав я.

Нічого. Тільки дихання: вдих-видих-вдих. Потім щось м’яко клацнуло, і на тому боці вимкнулися.

Я тупо подивився на телефон, метушливо набрав номер знову. «Відповідай. Будь ласка, відповідай». Але телефон усе дзвонив і дзвонив.

Я відбився й почав набирати Маккензі. На бігу до машини.

20

Неважко було здогадатися, що сталося. Сам будинок розповів. На тому ж хиткому столі, де ми готували барбекю, лежав напівз’їдений бутерброд, який уже згорнувся від спеки. Поруч байдуже грало радіо. Двері, що вели з кухні в сад, стояли навстіж відчинені, від руху поліціянтів хиталася бісерна шторка. У кухні кокосовий килимок відлетів до шафки, а телефонна трубка стояла в гнізді — хтось її туди поставив.

І жодного сліду Дженні.

Коли я приїхав, поліція не хотіла мене впускати. Вони вже оточили будинок стрічками, з вулиці зграя дітлахів та сусідів похмуро роздивлялася людей у формі, які входили й виходили. Я підійшов до воріт. Шлях перегородив молодий констебль, очі його нервово перебігали з огородженого вигону на поле. Він відмовився мене слухати, та й стан мій не сприяв довірі поліціянта. Впустили мене, тільки коли з’явився Маккензі — він намагався мене заспокоїти.

— Нічого не чіпайте, — попередив інспектор, коли ми зайшли до будинку. Міг би й не казати.

— Я не задрипаний новачок!

— То й не поводьтеся так.

Я ледь не огризнувся у відповідь, та вчасно зупинився. Він мав рацію. Глибоко дихаючи, я спробував опанувати себе. Маккензі дивився на мене з цікавістю.

— Як добре ви її знаєте?

«Про свої справи дбай!» — ледь не зірвалося в мене. Але, звісно, я змовчав.

— Ми почали зустрічатися, — я стиснув кулаки, коли побачив, що експерти знімають відбитки пальців з телефонної трубки.

— Як серйозно?

Я просто глянув на нього. За мить він коротко кивнув.

— Співчуваю.

«Не співчувай! Роби щось!» Але все, що можна було робити, вже робилося. Гелікоптер поліції торохкотів над нами, люди в уніформах розсипалися по вигону й найближчих полях.

— Розкажіть мені ще раз, що трапилося, — наказав Маккензі.

Я розказав, не здатний прийняти те, що відбувається.

— Ви певні щодо часу, коли вона сказала, що хтось прийшов?

— Абсолютно. Я дивився на годинник і чекав, коли вона повернеться.

— І нічого не чули?

— Ні! Боже, це ж серед білого дня. Як хтось міг просто подзвонити у двері й забрати її? По всьому селищі розповзлася ця клята поліція! Що вони роблять?

— Слухайте, я розумію, що ви відчуваєте, але…

— Ні, не розумієте! Хтось же мав щось бачити!

Він зітхнув і заговорив, як я потім зрозумів, з рідкісним терпінням:

— Ми опитуємо сусідів. Але садок з інших будинків не проглядається. Через вигін сюди веде стежка. Він міг під’їхати фургоном чи машиною, повернутися тим самим шляхом, і з вулиці його б ніхто не побачив.

Я визирнув у вікно. На віддалі дзеркало озера залишалося спокійним, незворушним. Маккензі, мабуть, здогадався, про що я думаю.

— Човнів не видно. Гелікоптер ще оглядає територію, але…

Він міг не пояснювати. Коли прибула поліція, минуло менш ніж десять хвилин після того, як Дженні пішла відчинити двері.

Але для того, хто знав місцину, цього було цілком достатньо, щоб зникнути разом з тим, що він прихопив із собою.

— Чому вона не гукала на допомогу? — запитав я, тепер тихіше. То була тиша відчаю, а не спокою. — Вона б не здалася без боротьби.

До того як Маккензі встиг відповісти, надворі почулася якась метушня. За мить у будинок увірвалася біла з переляку Тіна:

— Що трапилося?! Де Дженні?!

Я міг тільки похитати головою. Вона дикими очима оглядала все навколо.

— Це він, так? Він забрав її?

Я намагався сказати щось, але не міг. Тіна затисла рот руками:

— Ой, ні. Боже, будь ласка, ні!

Вона розплакалася. Я завагався, потім підійшов і торкнувся її.

Вона, ридаючи, впала мені на груди.

— Сер?

Один з експертів підійшов до Маккензі. Він тримав пластиковий пакет для речових доказів. У пакеті — щось схоже на зіжмакану брудну шмату.

— Було під огорожею, в нижньому куті, — пояснив офіцер. — Там дірка, достатня, щоб пролізти.

Маккензі відкрив торбинку, обережно нюхнув. Не кажучи ні слова, простягнув мені. Запах слабкий, але помилитися неможливо.