Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 43)

Хлороформ.

Я не брав участі в пошуках. По-перше, не хотів бути відрізаним від новин. Оскільки територія навколо Менема — суцільні мертві зони, де мобільні телефони перетворюються на сміття, я не хотів ризикувати, бо міг опинитися поза контактом на якомусь ізольованому клаптику, на болоті чи в лісі. А ще я знав, що пошук буде марнуванням часу. Ми не зможемо знайти Дженні, вештаючись навмання по всій окрузі. Доки той, хто її захопив, не захоче, щоб ми її знайшли.

Тіна розповіла нам, що бачила мертву лисицю. Навіть зараз вона не усвідомлювала її значення. Дівчина розгубилася, коли Маккензі запитав, чи знаходили вона або Дженні останнім часом мертвих птахів чи тварин. Спочатку відповіла заперечно, та врешті згадала про лисицю — вже наприкінці розмови. Мені було фізично погано від думки, що попередження було і його проігнорували.

— Ви ще думаєте, що слід було мовчати про спотворення тіл? — запитав я Маккензі, коли він закінчив розмову з Тіною.

Обличчя його почервоніло, та він змовчав. Я знав, це був нечесний удар, бо рішення, мабуть, ухвалювали вищі інстанції. Але мені кортіло вдарити по чомусь.

І по комусь.

Саме Тіна згадала, що Дженні потрібний інсулін. Експерт слідчої групи розбирав уміст сумочки Дженні та побачив, як Тіна раптом зблідла:

— Боже, там же її шприц!

Поліціянт тримав інсуліновий шприц Дженні. Така собі груба авторучка з дозою інсуліну, потрібною для стабільного функціонування організму.

Маккензі дивився на мене, чекаючи на пояснення.

— В неї діабет, — сказав я йому, голос зірвався від нового усвідомлення. — Їй потрібні щоденні ін’єкції інсуліну.

— А якщо не буде?

— Зрештою впаде в кому.

Я не сказав, що трапиться після того, бо поглянув на обличчя Маккензі й зрозумів, що цього достатньо.

Я бачив досить. Маккензі відчув явне полегшення, коли я пішов; він пообіцяв зателефонувати, щойно з’являться новини. Я їхав додому, й мене не полишала думка, що Дженні приїхала в Менем, рятуючись від одного нападу, а стала жертвою ще гіршого. «Вона приїхала сюди, бо тут безпечніше, ніж у місті». Це здавалося таким принципово несправедливим, ніби зруйнувався якийсь природний порядок. Я наче розколовся на дві частини: минуле накла­дається на сьогодення, я знову й знову переживаю кошмар втрати Кари та Аліси. Тільки тепер відчуття було зовсім інакше. Тоді я був приголомшений і спустошений втратою. Тепер — не знав, жива Дженні чи ні. А якщо вона жива, крізь що їй доводиться проходити. Попри всі зусилля, я не міг не думати про порізи й каліцтва, які бачив на двох інших жінках, про волокна мотузки, що зачепилися на зламаних нігтях Лін Меткалф. Вони були зв’язані, лиш Богу відомо, яких тортур зазнали. І все, що вони пережили, тепер станеться з Дженні.

Ніколи в житті мені не було так страшно.

Я зайшов у будинок, але стіни наче тиснули на мене. Картаючи себе, піднявся до спальні. Мені здавалося, ніби я ще відчуваю в повітрі запах Дженні — болісне нагадування про її відсутність. Я дивився на ліжко, де ми були лише дві ночі тому. Залишатися вдома я більше не міг. Хутко збіг униз та вийшов.

Майже не думаючи, я поїхав до амбулаторії. Вечір дзвенів співом птахів, пронизаний сонячним світлом, насичений зеленню. Краса природи здавалася жорстокою й глузливою, непотрібним нагадуванням про байдужість всесвіту. Я зачинив за собою вхідні двері й побачив Генрі, який виїхав на візку зі свого кабінету. Вигляд у нього так і був виснажений, нездоровий. З обличчя я зрозумів, що він знає.

— Девіде… я так співчуваю.

Я тільки кивнув. Він, здається, ладний був заплакати.

— Це моя провина. Тієї ночі…

— Це не ваша провина.

— Коли я почув… Не знаю, як сказати.

— А що тут скажеш?

Він потер руків’я візка.

— А що поліція? Звісно, вони мають якийсь… слід чи щось таке?

— Насправді ні.

— Боже, який жах, — він провів долонею по обличчю, від’їхав. — Давайте я вам випити наллю.

— Ні, дякую.

— Вип’єте, хочете чи ні, — спробував він усміхнутися, — лікар каже.

Я здався, просто тому що так було простіше, ніж сперечатися. Ми пройшли не до кабінету, а до вітальні. Він налив нам обом віскі, простягнув мені чарку.

— Ну ж бо. До дна.

— Я не…

— Просто випийте.

Я зробив як сказано. Спирт обпік шлунок. Без слів Генрі взяв мою чарку й знову її наповнив.

— Ви їли?

— Я не голодний.

Він наче мав намір сперечатися, але вирішив, що не треба.

— Можете залишитися тут на ніч. Вашу стару кімнату легко приготувати.

— Ні, дякую.

Щоб зробити хоч якийсь рух, я відпив ще віскі.

— Не можу позбутися відчуття, що я в цьому якось винний.

— Облиште, Девіде, не кажіть дурниць.

— Я мав би зрозуміти, що до цього йде.

Та, мабуть, і розумів, подумав я, пригадуючи, що Кара попереджала мене вві сні. «Стережися». Але я вирішив не звертати уваги.

— Нісенітниця, — відрізав Генрі. — Бувають ситуації, де ви просто нічого не можете зробити. Ви це добре знаєте, як і я.

Він мав рацію, але це усвідомлення не допомагало. Я залишився ще десь на годину, ми просто сиділи мовчки вдвох. Я допив віскі, відмовляючись від його спроб налити ще. Не хотів напиватись. Хоч якою спокусливою була пропозиція, я знав, що алкогольний туман нічого не покращить.

Коли знову почався напад клаустрофобії, я пішов. Генрі був настільки засмучений своєю нездатністю допомогти, що мені стало його шкода. Але думки про Дженні ще довго не залишали місця для чогось іншого.

Поки я проїжджав селищем, поліція ходила від дверей до дверей, демонструючи чергову нікчемну активність. Я відчув, як спалахнула злість, коли спостерігав, як вони методично марнують час. Я проминув свій будинок, знаючи, що тепер мені там буде не легше. Коли я прямував до околиці селища, побачив групу чоловіків, які перегородили дорогу. Я загальмував, упізнавши більшість облич. З ними був навіть Руперт Саттон, нарешті звільнений від матусиного фартуха.

Попереду стояв Карл Бреннер.

Вони всі витріщилися на машину, щоправда, ніяких рухів не робили. Я визирнув у вікно.

— Що відбувається?

Бреннер сплюнув на землю. Обличчя ще в синцях від Бенових кулаків.

— Що, не чув? Ще одну викрали.

Я відчув, наче хтось фізично вдарив мене в серце. Якщо забрали вже четверту жінку, це могло означати тільки одне: з Дженні вже щось сталося. Бреннер повів далі:

— Училку зі школи. Сьогодні вдень.

Він казав щось іще, але я не чув. Кров оглушливо билася в скронях: я зрозумів, що він переказує стару новину.

— Куди це ти зібрався? — запитав він, не знаючи, який ефект спричинили його слова.

Я міг сказати йому. Міг пояснити чи вигадати якусь причину. Але я подивився, як він надувається новонабутим почуттям власної значущості. Мій гнів зна­йшов мішень.

— Не твоя справа.

Він здивувався:

— Ти до хворого?

— Ні.

Бреннер непевно повів плечима, як боксер, що намагається викликати агресію.

— Звідси ніхто не виїде, якщо не скаже нам куди.