Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 41)
Я ледь знову не сказав: «Розумію».
— Йому б знадобилися медичні знання, щоб знати, що шукати. І як цим скористатися.
— Я вас благаю! Він убивця! Ви думаєте, він переймався б через неправильну дозу? А щоб знати, що робити з хлороформом, не треба бути хірургом.
— Якщо він бував тут раніше, чому не взяв усієї пляшки? — запитав я.
— Може, не хотів, щоб помітили нестачу. Якби цього вечора його не злякали, ми б навіть не дізналися про це, правда?
З цим я сперечатися не міг. Я почувався таким винним, наче недбальство виявив не Генрі, а я сам. Я його напарник, мав би краще розуміти, що відбувається з ним і взагалі.
Нарешті поліція зробила що могла, і я поїхав додому. Світанковий хор уже починав співати, коли моя голова торкнулася подушки.
Здається, я прокинувся миттєво. Уперше за останні дні мені наснився сон. Він був таким живим, як завжди, але вперше не лишив по собі оновленого почуття втрати. Я прокинувся сумним, проте спокійним. Аліси не було, тільки Кара. Ми говорили про Дженні. «Все гаразд, — усміхаючись, казала вона мені, — так і має бути».
Це було схоже на прощання. Надовго відкладене, але неуникне. Проте спогад про останні слова Кари, стурбована зморшка на її чолі лишили мені тривалий неспокій.
«Стережися».
Але чого стерегтися? Я ще трохи помізкував, доки не зрозумів, що намагаюсь аналізувати власну підсвідомість.
Зрештою, це був лише сон.
Я встав та пішов у душ. Хоча поспати вдалося лише кілька годин, почувався я так, наче спокійно відпочив цілу ніч. До лабораторії вирушив рано-вранці, щоб дорогою перевірити, як там Генрі. Я хвилювався за нього після подій минулої ночі. Вигляд він мав жахливий, а я, що не кажи, відчував за це свою відповідальність. Якби не ця перевтома через додаткову роботу, яку я на нього навалив, Генрі, насамперед, не забув би замкнути двері амбулаторії.
Я зайшов у будинок, погукав його. Відповіді не було. Пройшов до кухні, але не помітив ознак його присутності. У мені наростало хвилювання, проте я намагався не піддаватися, сказавши собі, що він, мабуть, ще спить. Уже на виході з кухні я обернувся, глянув у вікно — і завмер. За садом виднівся старий дерев’яний причал, де містки входили в озеро. На них стояв візок Генрі.
Порожній.
Я вибіг з дверей кухні, гукаючи його на весь голос. Причал розпочинався за садом, його затіняли чагарники й дерева. Я не бачив містків, доки не добіг до хвіртки, потім пішов повільніше, заспокоєний.
Біля порожнього візка Генрі невпевнено примостився на краю причалу, намагаючись забратися в човен. Обличчя почервоніло від зусиль і зосередженості, ноги марно теліпалися над човном.
— Заради Бога, Генрі, що ви робите?
Він кинув на мене сердитий погляд, але не зупинився.
— Збираюсь покататися на човні. А на що це, в біса, по-вашому, схоже?
Він бурчав, переміщуючи всю свою вагу на руки. Я вагався, хотів допомогти йому, знаючи при цьому, що краще не намагатися. Принаймні якщо він зараз упаде, я буду поруч і витягну його.
— Ну Генрі, ви ж знаєте, що не варто цього робити.
— Робіть, чорт забирай, власні справи!
Я здивовано подивився на нього. Стиснуті губи тремтять. Ще декілька хвилин він продовжував свої марні спроби, а потім раптово припинив боротьбу. Опустився на дерев’яний стовпчик, заплющивши очі.
— Вибачте, Девіде. Я не хотів.
— Хочете сісти назад у візок?
— Дайте хвилину, віддихаюся.
Я сів коло нього на шорсткі дошки причалу. Груди його ще здіймалися, спітніла сорочка прилипла до тіла.
— Ви тут давно?
— Не знаю. Якийсь час, — він слабко всміхнувся. — Спочатку здавалося, що це непогана думка.
— Генрі… — я не знав, що казати, — про що ви, холера, думали? Ви ж знаєте, що не можете самі забратися в човен.
— Знаю, знаю, просто… — він спохмурнів, — цей клятий поліціянт. Як він на мене дивився цієї ночі. Говорив, немов я якийсь… старий маразматик! Знаю, я помилився. Треба було перевірити замки. Але щоб хтось до мене так зверхньо ставився… — він стиснув губи й дивився на ноги. — Часом це вганяє в розпач, коли почуваєшся таким безпомічним. Іноді відчуваєш, що маєш щось зробити, знаєте?
Я дивився на плаский порожній обшир озера. Жодної душі навколо.
— А якби ви впали?
— То я б позбавив усіх зайвого клопоту, чи не так? — Він глянув на мене та сардонічно посміхнувся, але вже більше скидався на самого себе. — Не дивіться так на мене. Я ще не планую накладати на себе руки. І так уже доста дурниць наробив для одного дня. — Він відштовхнувся вгору з гримасою зусилля. — Допоможете забратися в цей клятий візок, добре?
Я підставив йому руки, підтримав вагу, він підтягнувся й сів у візок. Я підвіз його назад до будинку. Генрі не заперечував — знак того, наскільки він стомився. Я вже запізнювався до лабораторії, але побув з ним, зробив чаю, переконався, чи все гаразд.
Коли я вже збирався йти, він позіхав і протирав очі.
— Піду-но я приведу себе до ладу. Ранковий прийом за пів години.
— Не сьогодні. Ви не в тому стані, щоб працювати. Вам потрібно виспатися.
Він здійняв брову:
— Доктор каже, еге ж?
— Як вам буде завгодно.
— А що пацієнти?
— Дженіс їм повідомить, що сьогодні вранці прийом скасовано. Якщо щось термінове, вони можуть звернутися до додаткової екстреної служби[14].
Генрі не заперечував. Розпач минув, і він був знесилений.
— Слухайте, Девіде… ви нікому про це не розкажете, правда?
— Звісно.
Мій напарник кивнув із полегшенням:
— Добре. Я й так дурнем почуваюся.
— Не треба.
Я вже підійшов до дверей, коли він гукнув:
— Девіде… — помовчав ніяково. — Дякую.
Від його вдячності легше мені не стало. Дорогою до лабораторії мені не давали спокою думки про додатковий тягар, що я навалив на нього останнім часом. Я сприймав його присутність як належне, не тільки з точки зору практики, але й в інших аспектах. Мені варто було спробувати поплавати з ним озером або просто проводити більше часу з другом. А я був настільки захоплений розслідуванням, а ще більше — Дженні, що не дуже-то й думав про Генрі.
Це зміниться, вирішив я. В лабораторії вже зробив майже все, що міг. Ось передам Маккензі свої висновки, поліція опрацює те, що я їм повідомив, і зможу залагодити своє минуле недбальство. Від сьогодні, сказав я собі, моє життя повернеться до нормального.
Ніколи я так не помилявся.
Після сум’яття останніх дванадцяти годин повернення до клінічного святилища лабораторії здалося майже полегшенням. Тут принаймні я спирався на надійніший ґрунт. Прийшли результати аналізів, які підтвердили те, про що я вже здогадувався. Лін Меткалф була мертва приблизно шість днів, тобто вбивця, перш ніж перерізати їй горло, майже три дні тримав її в живих із якоїсь своєї нечестивої причини. Убила її саме ця рана. Як і в Саллі Палмер, висохлий стан тіла свідчив, що вона сплинула кров’ю. А низький уміст заліза в ґрунті навколо тіла знову довів: смерть сталася десь в іншому місці, тіло привезли на болото й викинули.
Крім того, як і у випадку Саллі Палмер, на місці не було знайдено нічого, що б вказувало на кривдника. Земля була пропечена продуктами розкладу надто сильно, слідів не лишилося. За винятком волокон мотузки, що зачепилися на зламаних нігтях, не знайшлося жодних слідів, жодних криміналістичних підказок щодо особи вбивці.
Але це вже робота іншого експерта. Мій внесок був майже завершений. Я зробив остаточні зліпки шийних хребців, порізаних ножем, упевнений як ніколи, що обох жінок убито однією зброєю. Залишилося тільки поприбирати.
Марина запитала, чи не хочу я пообідати, щоб відзначити цю подію, але я відмовився. Мені досі не вдалося поговорити з Дженні, я справді не міг дочекатися.
Зателефонував їй, щойно Марина пішла. Поки чекав на відповідь, хвилювання було гострим до болю.
— Вибач, — вона захекалася, — Тіни немає, а я була в садку.
— Як ти? — запитав я й раптом рознервувався.
Я був настільки зосереджений на власних почуттях, що навіть не встиг подумати, яких висновків про наші стосунки могла дійти моя подруга.
— Я ок, а ти? Усі говорять про те, що вночі сталося в амбулаторії. Тебе ж не поранено?
— Ні, я в порядку. От Генрі було непереливки.