Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 15)
— Погань, — пихтів він, з обличчям, розчервонілим від сорому й напруги, витріщаючись на свої руки, вкриті чорним мулом, немов рукавицями. Голос у нього виявився на диво тоненьким, майже дівочим. — Погань, — повторював він, розлючено блимаючи очима.
Окрім того випадку, люди майже не розмовляли. Коли спустилися сутінки й шукати далі стало марно, ми залишили цю справу і попрямували назад. Настрій у всіх був похмурий, мов краєвид, який поступово вкривала пітьма. Я знав, що багато з пошуковців завершать день у «Чорному ягняті», прагнучи не так випивки, як товариства. Я вже готовий був прямувати додому. Але мені не хотілося цього вечора лишатися на самоті, як і більшості учасників пошуку. Зупинивши машину біля пабу, я зайшов.
Після церкви «Ягня» був найстарішою будівлею в селищі й однією з небагатьох у Менемі, де залишився традиційний солом’яний дах. У будь-якій іншій частині Норфолк-Бродз таку споруду відреставрували б, надавши їй елегантної респектабельності, а тут місцеві просто користувалися стародавньою будівлею, не докладаючи зайвих зусиль, щоб запобігти її поступовій руйнації. Очерет солом’яної покрівлі повільно зітлівав, а нефарбовані тиньковані стіни стояли потріскані та вкриті плямами.
Але сьогодні справи в пабі йшли добре, хоч він і не міг похвалитися святковою атмосферою. Мені похмуро кивнули, розмови велися стиха й притлумлено. Я підійшов до бару, господар питально підняв підборіддя. Він був сліпий на одне око — затягнуте молочною плівкою, воно робило його схожим на старого лабрадора.
— Пінту, Джеку, будь ласка.
— Ви теж були на пошуках? — запитав він, ставлячи переді мною кухоль.
Я кивнув, він відмахнувся від грошей:
— Коштом закладу.
Ледь я встиг пригубити пиво, як на плече мені лягла важка рука.
— Так і думав, що ти сьогодні прийдеш.
Я підвів очі на велетня, який матеріалізувався за спиною.
— Привіт, Бене.
Бен Андерс мав шість футів чотири дюйми[5] зросту та половину цього в плечах. Єгер у заповіднику Гіклін-Брод[6], він усе життя прожив у селищі. Ми рідко зустрічались, але він мені подобався. З ним було легко, однаково комфортно і теревенити, і просто мовчати разом. У нього була приємна, майже мрійлива усмішка на обличчі з виразними вилицями, яке мало такий вигляд, ніби його зіжмакали, а потому лише частково розгладили. Яскраві зелені очі здавалися несумісними з задубілою шкірою. Зазвичай ці очі сяяли добрим гумором, але зараз не до гумору було. Він сперся ліктем на барну стійку:
— Погані справи.
— Паскудні.
— Бачив Лін кілька днів тому. Гадки не мав, що таке може трапитись. І з Саллі Палмер так само. Це наче блискавкою двічі шандарахнуло.
— Знаю.
— Прошу Бога, щоб вона просто кудись повіялась. Але не дуже на те схоже, еге ж?
— Ні, не дуже.
— Боже, бідака Маркус. Навіть думати не хочу, крізь що зараз цей бідолаха проходить. — Він понизив голос: — Тут народ каже, що Саллі Палмер сильно порізали. Якщо той самий покидьок забрав Лін… Боже милий, хочеться скрутити його довбану шию, правда?
Я дивився у свій кухоль. Звісно, інформація про мою допомогу поліції не просочилася. Добре, але все одно мені було ніяково, наче, приховуючи те, що я залучений до слідства, я мимоволі брехав. Бен повільно похитав масивною головою.
— Як думаєш? Є в неї хоч якийсь шанс?
— Не знаю.
Це була найчесніша відповідь, яку я міг дати. Пригадав слова Маккензі. Якщо я мав рацію, Саллі Палмер вбили лише через три дні після її зникнення. Я не фахівець із психологічних портретів, але знав, що серійні вбивці часто дотримуються однієї схеми. А це означало: якщо це той самий чоловік, то є надія, що Лін жива.
Я зрозумів, що Бен на мене дивиться.
— Перепрошую?
— Я питаю, чи ти в порядку? Якийсь розгублений.
— Та день такий.
— Що так, то так, — його обличчя кисло скривилося, коли він поглянув на двері, — а як подумаєш, що може бути гірше…
Я обернувся й побачив преподобного Скарсдейла, який зайшов і затулив світло. З суворим обличчям священник наблизився до бару, всі розмови згасли.
— Цей, мабуть, не випити прийшов, — пробурмотів Бен.
Скарсдейл прокашлявся:
— Джентльмени! — Його очі несхвально ковзнули по кількох жіночих обличчях у пабі, але він не дав собі клопоту звертатися до них. — Я подумав, вам слід знати, що завтра ввечері я проводитиму молитовне служіння за Лін Меткалф і Саллі Палмер.
Його сухий баритон без зусиль заповнив простір.
— Я впевнений, що кожен з вас, — він обвів поглядом паб, — кожен з вас буде присутній завтра ввечері, щоб засвідчити свою пошану померлим та підтримати живих. — Він натягнуто кивнув. — Дякую.
На шляху до дверей священник зупинився переді мною. Навіть улітку від нього відгонило цвіллю. Я помітив білий порох лупи на чорному сукні його піджака, запах засобу від молі в диханні.
— Вірю, що й вас побачу, докторе Гантер.
— Як дозволять пацієнти.
— Я впевнений: ніхто не буде таким егоїстичним, щоб завадити вашому обов’язку.
Що він має на увазі?
Він обдарував мене недоброю посмішкою.
— До того ж, я гадаю, більшість із ваших пацієнтів будуть у церкві. Трагедії об’єднують громади на кшталт нашої. Ви з міста, можливо, для вас це незвичне. Але нам відомо, в чому полягають наші пріоритети.
Останній короткий кивок, і він пішов.
— Ось іде справжній християнин, — констатував Бен. Він здійняв порожній кухоль, який у його великій руці скидався на пів пінти. — Ну, ще по одній?
Я відмовився. Поява Скарсдейла настрою мені не підняла. Я вже збирався допити пиво й піти додому, коли хтось позаду мене промовив:
— Докторе Гантер?
Це була та молода вчителька, з якою ми зустрілися напередодні в школі. Її усмішка згасла, коли дівчина побачила моє похмуре обличчя.
— Вибачте, не хотіла докучати…
— Ні, все гаразд. Тобто, ви не…
— Я вчителька Сема. Ми бачилися вчора, пригадуєте? — мовила вона невпевнено.
Зазвичай я погано пам’ятаю імена, але тут згадав одразу. Дженні. Дженні Геммонд.
— Звісно. Як він?
— Ок. Мабуть. Тобто сьогодні він до школи не прийшов. Але коли мама забирала його вчора, вже начебто було краще.
Я збирався заїхати глянути на нього, але інші справи перебили.
— Впевнений, що в нього все буде добре. Нічого, якщо він не походить зараз до школи?
— О ні, зовсім ні. Я просто подумала… ви знаєте… вирішила привітатись, от і все.
Вона засоромилася. Я припустив, що вона підійшла запитати про Сема. Тільки згодом до мене дійшло, що це міг бути звичайний дружній жест.
— Ви тут з іншими вчителями? — запитав я.
— Ні, сама. Пішла на пошуки, а потім… моя сусідка десь ходить, от і мені не хотілося сидіти вдома самій, розумієте?
Я розумів. Ми трохи помовчали.
— Можу я вас пригостити? — запитав я саме тоді, як вона сказала:
— Добре, побачимося.
Ми зніяковіло розсміялися.
— Що будете?