Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 17)

— Залежить від того, наскільки ушкоджене сухожилля. Якщо пощастить, залишиться невелика кульгавість.

Вона похитала головою:

— Боже, що за день!

Бен підійшов та віддав мені ключі.

— Тобі це знадобиться.

— Дякую.

— То що ти думаєш? Гадаєш, воно може бути пов’язане з тим, що трапилося з Лін?

— Чому б це? — запитала Дженні.

Він, здається, не був певний, що відповісти. Я зрозумів, що вони не знайомі.

— Бене, це Дженні. Вона вчителька зі школи.

Він сприйняв це як схвалення для продовження розмови.

— Бо надто схожі два випадки як для збігу. Не те щоб я симпатизував комусь із Бреннерів, браконьєрів сра… — він замовк і глянув на Дженні. — Так чи так, дай Боже, щоб так і було. Збіг.

— Не розумію.

Бен подивився на мене, але я не збирався продовжувати.

— Бо інакше це означає, що це хтось із місцевих. Із селища.

— Ви не знаєте цього напевно, — заперечила Дженні.

Обличчя його свідчило про інше, але він був надто чемним, щоб заперечувати.

— Що ж, побачимо. І на цій ноті, гадаю, нам час розпрощатися.

Він осушив свій кухоль та попрямував до дверей. Наче випадково згадавши щось, він обернувся до Дженні:

— Ви ж, мабуть, машиною?

— Ні, а що?

— Просто зараз іти додому самій — не дуже хороша ідея, от і все.

Бен кинув погляд на мене, я натяк зрозумів, він вийшов. Дженні сиділа, непевно усміхаючись.

— Ви думаєте, все так погано?

— Сподіваюся, що ні. Але, вважаю, він має рацію.

Вона недовірливо похитала головою:

— Я просто не вірю. Два дні тому це було найспокійніше місце на планеті!

Два дні тому Саллі Палмер була вже мертва, а тварюка, відповідальна за це, мабуть, поглядала на Лін Меткалф. Але цього я не сказав.

— Є ще хтось, із ким ви підете додому? — запитав я.

— Чесно кажучи, ні. Але я нормально дійду. Я можу за себе постояти.

Я не сумнівався. Але під цією бравадою проглядало збентеження.

— Я вас підвезу, — сказав я.

Повернувшись додому, я всівся за столиком у саду. Ніч була тепла, ані вітерцю. Відкинувши голову, я дивився на зірки. Місяць був майже вповні, асиметричний білий диск, оточений гало. Я намагався милуватися його плямистим обрисом, але очі притягло дещо нижче — я дивився на темні тіні лісу за полем. Зазвичай мені подобався цей краєвид, навіть уночі. Але зараз я почувався незатишно, дивлячись на густу, непроникну масу дерев.

Я пішов до будинку, налив собі маленьку порцію віскі, знову вийшов надвір. Перевалило за північ, я знав, що мені треба рано вставати. Але хапався за кожен привід відкласти момент, коли піду спати. Окрім того, мені надто багато питань потрібно було обдумати, щоб почуватися втомленим. Я провів Дженні до маленького котеджу, який вона знімала разом з іншою молодою жінкою. Машину ми вирішили не чіпати. Було тепло, ніч ясніла, жила Дженні за кілька сотень ярдів від пабу. Поки ми йшли, вона розповіла мені трішки про свою роботу, про дітей у її класі. Про минуле життя обмовилася лише раз, згадавши роботу в школі в Норвічі, але дуже швидко проскочила повз цю згадку, поховавши її під бурхливим потоком слів. Я вдав, ніби не помітив. Хоч там що вона намагалася приховати, це була не моя справа.

Поки ми йшли вузьким провулком до її будинку, неподалік раптово загавкала лисиця. Дженні схопила мене за руку.

— Вибачте. — Вона швидко, мов обпеклася, забрала руку. Ніяково засміялася. — Ви, може, подумали, що я вже звикла тут жити, за весь цей час.

Після цього руху нам обом стало ніяково. Ми дійшли до її будинку, вона зупинилася біля хвіртки.

— Що ж. Дякую.

— Немає за що.

Вона ще раз усміхнулася та поспішила додому. Я почекав, доки почув, як повертається замок. Усю дорогу назад до темного селища я відчував потиск її руки на моєму лікті. Відчував і далі. Посьорбував свій напій, пересмикуючись від спогаду, як мене збентежив доторк молодої жінки. Нічого дивного, що вона затихла.

Допив віскі й повернувся в дім. Було якесь питання, що поколювало підсвідомість, турбувало щось, що я ще мав зробити. Подумавши з хвилину, я згадав. Скотт Бреннер. Я не був певний, що брат дозволить йому розповісти поліції про дротяну пастку. Це могло бути нісенітницею, але Маккензі мав про це знати. Я знайшов його картку й набрав мобільний номер. Була майже перша ночі, але я міг залишити голосове повідомлення.

Він відповів одразу:

— Так?

— Це Девід Гантер, — сказав я, заскочений зненацька. — Вибачте, знаю, що пізно. Але я тільки хотів переконатися, що Скотт Бреннер з вами зв’язався.

Я почув його роздратування і втому, він помовчав.

— Який Скотт?

Я розповів йому, що сталося. В його голосі зникла втома.

— Де це було?

— Біля старого вітряка, миля на південь від селища. Ви думаєте, це має стосунок?

Він щось таке буркнув, що я не одразу зрозумів, — вуса зашерхали, коли він витер обличчя.

— О, холера. Ми маємо завтра людям про це повідомити, так чи так, — сказав він. — Двоє моїх офіцерів учора поранились. Один потрапив у дротяну петлю, інший ступив у яму з загостреним кілком, — у його голосі бринів гнів. — Отже, маємо припустити, що той, хто викрав Лін Меткалф, чекав, що ми його шукатимемо.

Цієї ночі не було шоку переходу зі сну в пробудження. Я просто прокинувся, розплющив очі, дивився, як ллється місячне сяйво через вікно. По-перше, я був у ліжку, нічні мандри залишились уві сні. Але пам’ять підказувала яскраві картини: я блукав з кімнати в кімнату.

Щоразу було те саме місце. Дім, якого я ніколи не бачив наяву, місце, про існування якого не знав, хоча й почувався тут як удома. У ньому були Кара з Алісою, живі та справжні. Ми говорили про мій день, про звичайні дрібниці, просто ніби вони поруч.

А потім я прокинувся й знову постав перед достеменним фактом їхньої смерті.

Вкотре подумав про Лінду Єйтс, яка сказала: «Сни просто так не сняться». Я міркував, що б вона сказала про мої сни. Я міг уявити, що сказав би психіатр або навіть психолог-аматор на кшталт Генрі. Але сни кидали виклик будь-якому ретельному осмисленню. У них були логіка й реальність, що разюче відрізнялися від сновидіння. І хоча я не міг цього визнати навіть перед собою, частина мене не хотіла вірити, що сни — це лише сни. Якщо дозволю собі повірити в це, таке рішення стане першим кроком на шляху, якого я боюся. Є лише один шлях, яким я можу знову поєднатися з родиною. І я знав, що прийняти цей шлях стане актом відчаю, а не любові.

І найбільше мене лякало те, що мені це було байдуже.

9

Наступного ранку ще двох було поранено через пастки. Це були два окремі випадки, й ніхто з постраждалих не чув про те, що сталося напередодні ввечері. Я дізнався про них, бо в нашій амбулаторії не вистачало постійної медсестри, тож мені довелося лікувати обох. Одна — поліціянтка, наткнулася литкою на кілок, встромлений у приховану ямку. Як і для Скотта Бреннера, я зробив усе, що в моїх силах, і відправив її до лікарні зашивати рану. Інше поранення — Ден Марсден, робітник з однієї з місцевих ферм, мав тільки поверхневе ушкодження: дротяна петля прорізала його міцний шкіряний черевик.

— Чорт, хай-но мені трапиться цей покидьок, що оце кругом ставить, — шипів він крізь стиснуті зуби, поки я прочищав рану.

— Було добре приховане?

— Взагалі, холера, непомітне. А розмір! Бог знає, кого вони збиралися зловити, така велика пастка.

Я нічого не сказав. Але подумав, що до пасток потрапляють саме ті, на кого вони поставлені.

Маккензі думав так само. Він призупинив пошуки Лін Меткалф та додав до пересувного штабу допомоги при надзвичайних ситуаціях ще й пункт першої допомоги. Інспектор також розповсюдив попередження щодо перебування в лісі й на полях навколо селища. Результат не забарився. Якщо до того в настрої панувало якесь заціпеніння, то новина про те, що територія навколо Менема тепер небезпечна, викликала справжній страх.

Звісно, дехто відмовлявся в таке вірити, дехто вперто протестував: їх не вдасться залякати на своїй землі, яку вони все життя знають. Обурення тривало, аж доки один з найпалкіших борців із пересторогами, добряче заправившись вечірньою випивкою у «Ягняті», вступив до ями, прикритої сухою травою, та зламав щиколотку. Його крики переконали ефективніше за будь-які застереження поліції.

Що більше поліціянтів було залучено до справи, то активніше прокидалася національна преса. Вона вже висадила в селищі свій десант, озброєний камерами й мікрофонами. Менем почувався в облозі.