Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 14)

Це зроблено великим ножем. І дуже гострим.

— Щось побачили?

Я був надто захоплений і не почув, як повернувся Маккензі. Сказав йому про свою знахідку.

— Якщо поріз на кістці досить виразний, ми зможемо сказати, чи було лезо зубчастим. У будь-якому разі для такого глибокого порізу потрібна неабияка сила. Ви шукаєте міцного чоловіка.

Маккензі кивнув, але якось неуважно.

— Послухайте, я маю йти. Будьте тут стільки, скільки вам потрібно. Я скажу експертам вам не заважати.

— Не треба. Я закінчив.

— Ви не передумаєте?

— Я сказав вам усе, що міг.

— Ви могли б сказати більше, якби схотіли.

Я починав злитися на те, як він намагається мною маніпулювати.

— Ми про це вже говорили. Я зробив усе, про що ви просили.

Маккензі, здається, зважував якісь думки. Він примружився на сонце.

— Ситуація змінилася, — сказав він, прийнявши рішення. — Ще одна людина зникла. Ви її, напевно, знаєте. Лін Меткалф.

Ім’я мене вразило. Я пригадав, як бачив її біля аптеки вчора ввечері. Ще подумав, який у неї щасливий вигляд.

— Пішла цього ранку на пробіжку й не повернулася, — невблаганно вів далі Маккензі. — Може, це й помилкова тривога, але зараз на це не схоже. А якщо вона не помилкова і це той самий чоловік, то справи стають дедалі гіршими і нам усім буде непереливки. Тому що або Лін Меткалф уже мертва, або її десь тримають. І з огляду на те, що зробили з Саллі Палмер, я такого нікому не побажаю.

Я ледь не спитав його, чого він мені це розповідає. Але ще до того, як питання сформулювалося, я вже знав відповідь. З одного боку, він ще більше тиснув на мене, щоб схилити до співпраці, з іншого, Маккензі просто був поліціянтом. Те, що я повідомив про зникнення Саллі Палмер, поставило мене в кінець списку потенційних підозрюваних, але якщо з’явилася друга жертва, все знову висить у повітрі. Нікого не можна випускати з погляду.

Зокрема, мене.

Маккензі спостерігав за моєю реакцією. Я не міг зрозуміти виразу його обличчя.

— Буду на зв’язку. І, звісно ж, мені не треба просити вас тримати язик на припоні, докторе Гантер. Я знаю, що ви вмієте зберігати таємниці.

З цими словами він повернувся й пішов геть, по траві за ним гналася його тінь, мов великий пес, наступаючи на п’яти.

Якщо Маккензі не жартував щодо того, щоб я не патякав про зникнення Лін Меткалф, він міг не турбуватися. Менем — надто мале селище, щоб подібне залишалося в секреті надто довго. До того часу, як я повернувся з ферми, новина вже розійшлася селищем. Вона з’явилася майже одночасно зі звісткою про те, що вбитою була Саллі Палмер, — подвійний удар, заважкий, щоби втримати. За кілька годин настрій селища змінився від гарячкового збудження до глибокого шоку. Більшість мешканців чіплялися за сподівання, що ці дві події виявляться не пов’язаними між собою, сподіваючись, що друга «жертва» повернеться цілою й неушкодженою.

Але це сподівання слабшало щогодини.

Коли Лін не повернулася з пробіжки, її чоловік Маркус вирушив на пошуки. Пізніше він зізнався, що спочатку не надто хвилювався. До того як стало відоме ім’я Саллі Палмер, він просто гадав, що дружина вирішила спробувати новий маршрут і заблукала. Таке траплялося раніше, отже, він пройшов стежкою до озера і з певним роздратуванням вигукував її ім’я. Лін же знала, що в нього сьогодні купа справ. Тепер через її дурнувату впертість із цими ранковими пробіжками він спізниться.

Він ще не дуже тривожився, коли перетнув зарості очерету й повернув до лісу. Коли Маркус знайшов мертву качку, прив’язану до стоячого каменя, першою реакцією була лють на безглузду жорстокість. Вони з дружиною жили в сільській місцині й не мали часу на різні сентименти в тому, що стосується тварин, але й не сприймали садизму. Тільки подумавши про знахідку в контексті, він відчув холодок жаху, що прокрався у свідомість. Він казав собі, що мертвий птах не пов’язаний із запізненням Лін. Але коли страх уже з’явився, його неможливо вигнати.

Страх зростав, його підгодовувало відлуння Маркусових вигуків, що згасали без відповіді між дерев. На виході з лісу він зберігав спокій тільки зусиллям волі. Поспішаючи назад до озера, чоловік казав собі, що вона, мабуть, уже чекає вдома. А потім побачив те, від чого будь-які марні надії розсипалися в пил.

Напівприхований коренем дерева, лежав секундомір Лін.

Чоловік підняв його, оглянув розірваний ремінь і розбитий циферблат. Страх перейшов у паніку, Маркус роззирався, шукаючи ще якісь ознаки, що вона була тут. Нічого. Принаймні нічого такого, що він може зараз розпізнати. Маркус побачив грубий дерев’яний кілок, вбитий у землю поблизу, й не зрозумів, що воно таке. Лише за кілька годин експерти зі слідчої групи підтвердять, що це залишки пастки і що на стежці виявлено кілька крапель крові Лін.

Але жодного сліду Лін самої.

8

Здавалося, все селище піднялося на пошуки. За інших обставин або за інших часів мешканці вирішили б, що Лін Меткалф просто втекла. Ну так, вони з Маркусом жили душа в душу, всі з цим погоджувались. Але хто там його зна. Та саме зараз, одразу за вбивством іншої жінки, її зникнення набуло іншого, зловісного відтінку. І коли поліція зосередила зусилля на лісі й території, де Лін зазвичай бігала, практично кожен, здатний долучитися до пошуків, прагнув хоч якось допомогти.

Був чудовий літній вечір. Сонце спускалося до обрію, небом ширяли ластівки, в атмосфері відчувалося навіть щось від сільського свята: панувало рідкісне відчуття спільності та рішучості. Але причину того, чому всі опинилися в цьому місці, викинути з голови було неможливо. І разом із цими думками ставав очевидним ще один огидний факт.

Той, хто це зробив, був свій, з Менема.

Не мало сенсу звинувачувати чужинця. Все. Нещасним випадком це теж не могло бути, і, звісно, це ніякий не збіг, що обидві жінки з одного селища. Ніхто не вірив, що чужинець міг або крутитися в околицях після вбивства Саллі Палмер, або повернутися, щоб знайти ще одну жертву. А це означало: той, хто закатував до смерті одну жінку та протягнув дріт через стежку, створюючи пастку для другої, — місцевий. Залишався крихітний шанс, що це хтось із сусіднього села, але тоді поставало питання, чому саме Менем обрано місцем обох нападів. Інша можливість здавалася водночас і більш імовірною, і страшнішою: ми знали не тільки обох жінок, але й тварюку, відповідальну за обидва злочини.

Це усвідомлення вкорінювалося, коли люди вирушили на пошуки Лін Меткалф. І хоча воно ще не розквітло, з’явилися перші пагони. Воно виявлялося в невеличкій дистанції, в реакції людей одне на одного. Кожен чув про випадки, коли вбивця брав участь у пошуках жертви, публічно засуджував злочин, співчував загиблим, навіть проливав крокодилячі сльози — а кров ще не висохла на його руках, а останні крики й благання відлунювали в його нутрі. І хоча в Менемі зараз люди всією громадою ворушили зарості трави та заглядали під кущі, підозри вже підривали їхню солідарність ізсередини.

Я теж приєднався до пошуків, закінчивши ранковий прийом пацієнтів. Організаційним центром слугував трейлер поліції, поставлений максимально близько до тієї частини лісу, де Маркус Меткалф знайшов секундомір дружини. Основні події відбувалися на околиці селища, і майже на чверть милі обабіч цього місця під живоплотом стояли машини шукачів. Дехто прийшов сюди свідомо, але більшість підтяглася, приваблена загальною бурхливою діяльністю. Прибуло й кілька журналістів, але тільки з місцевої преси. Наразі національні газети ще не смакували цієї історії або, може, вважали, що одна вбита жінка та друга, можливо, викрадена, не так уже й варті розголосу в пресі. Незабаром це зміниться, але поки що Менем мав змогу робити свою справу, залишаючись у тіні уваги широкого загалу.

Поліція встановила стіл для координації громадських пошуків. Це здебільшого було зроблено для заспокоєння громади: дати людям відчуття, що вони щось роблять, і підстрахуватися, щоб волонтери не втрутилися в роботу команди професіоналів. Але місцевість навколо Менема залишалася такою необжитою, що перекрити її пошуками виявилося неможливим. Пошуковці поглиналися простором, наче вода губкою, навіть не торкнувшись прихованих ним таємниць.

Я побачив Маркуса Меткалфа біля купки чоловіків, трішки на відстані від них. М’язистий, без виразних «спортивних» форм, як і більшість тих, хто працює фізично, кучма білявого волосся — за звичайних обставин його обличчя було б приємним та доброзичливим. Зараз видно було, який він виснажений, жовтувата блідість проступала на засмаглому лиці. Біля нього чатував Скарс­дейл — преподобний нарешті знайшов ситуацію, що пасувала суворості його чола. Я подумав: варто підійти, висловити… що? Співчуття? Жаль? Але мені завадила порожнеча, яку відчуваю в такі моменти я сам, те, якими порожніми лунають будь-які слова. Мені пригадалося, як мало цінував я незграбні спроби чужих людей, що опинилися тоді поблизу мене. Отже, може, йому краще буде під опікою преподобного, подумав я та й попрямував до столу поліції, щоб запитати, куди мені йти.

Це було рішення, про яке довелося пошкодувати.

Я витратив кілька марних годин, плентаючись заболоченим лугом. До нашої групи належав також Руперт Саттон, який наче тішився тим, що йому вдалося бодай ненадовго втекти з-під опіки своєї надто турботливої матері. Огрядність заважала хлопцеві триматися на рівні з рештою команди, але він наздоганяв, важко дихаючи ротом, поки ми повільно пробиралися бакаями, намагаючись оминати топкі ділянки. Одного разу він послизнувся й упав на коліна. Я поспішив на допомогу. Пітне тіло його смерділо переляканим звіром.