Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 13)
Це ставлення зміниться ще до кінця дня.
Для мене воно змінилось об одинадцятій ранку, коли зателефонував Маккензі. Я погано спав, прийшов до клініки рано й намагався витрусити з пам’яті рештки чергових нічних привидів. Коли телефон на моєму робочому столі задзвонив і Дженіс повідомила, хто це, в мене знову все скрутило всередині.
— З’єднайте нас.
Очікування з’єднання здалося нескінченним, хоча тривало недовго.
— Ми ідентифікували відбитки пальців, — сказав Маккензі, щойно я відповів. — Це Саллі Палмер.
— Ви певні?
«Дурне питання», — подумав я.
— Жодного сумніву. Відбитки збігаються зі зразками з її дому. І в нас є її офіційні зразки. Студенткою вона була заарештована під час акції протесту.
Вона не здавалася мені такою вже войовничою чи схильною до протестів, але я тоді її не знав. І вже не знатиму.
Маккензі продовжив:
— Тепер, коли в нас точно визначена особа, можемо дати справі хід. Але я гадаю, вам цікаво буде дізнатися, що ми досі не можемо знайти нікого, хто бачив її після того барбекю в пабі.
Він почекав, ніби я мав осмислити це повідомлення. Це дало мені час зібратися з думками.
— Ви маєте на увазі, що рівняння не сходиться, — сказав я.
— Якщо вона померла тільки дев’ять днів тому. Виходить так, що вона зникла майже два тижні як. Залишаються кілька днів, про які нам нічого не відомо.
— Але це був тільки аналітичний висновок, — зауважив я. — Я міг помилитися. Що каже патологоанатом?
— Він ще працює, — сухо відповів інспектор, — але не заперечує вашого висновку.
Я був здивований. Колись я мав справу з жертвою вбивства, яку тримали в холодильнику кілька тижнів, після чого вбивця зрештою викинув тіло; але зазвичай фізичний розпад відбувається за визначеним графіком. Він може бути різним залежно від довкілля, сповільненим чи прискореним температурою й вологістю. Але процес можна простежити, якщо взяти до уваги всі фактори. А те, що я бачив напередодні на болотах (я так і не міг зараз емоційно перемкнутися й пов’язати це з жінкою, яку знав), було неспростовним, як рука на секундомірі. Залишалося тільки зрозуміти значення побаченого.
Небагато патологоанатомів здатні на це. Є певна спільна зона відповідальності між судовою антропологією та патологоанатомією, але щойно починається розкладання, більшість патологоанатомів опускають руки. Їхнє поле дослідження — причина смерті, а її надзвичайно важко визначити, коли біологія тіла починає руйнуватись. І саме там починалася моя робота.
«Більше не моя», — нагадав я собі.
— Ви мене чуєте, докторе Гантер? — запитав Маккензі.
— Так.
— Добре. Бо це заводить нас у скрутне становище. Так чи так потрібно пояснити ці кілька додаткових днів.
— Може, вона занурилася в писання. Або кудись поїхала. Її викликали, а попередити нікого вона не встигла.
— І її вбили, щойно вона повернулась, і ніхто в селищі її не бачив?
— Це можливо, — сказав я вперто. — Може, вона застала грабіжника в домі?
— Може, — погодився Маккензі. — У такому разі нам треба визначити, так воно чи ні.
— Я не розумію, до чого тут я.
— А собака?
— Собака? — перепитав я, хоча зрозумів, до чого він веде.
— Є сенс припустити, що вбивця Саллі Палмер вбив і її собаку. Отже, питання в тому, як давно померла собака.
Мене, з одного боку, вразило, як розумно це помітив Маккензі, з іншого — роздратувало, що сам я про це не подумав. Звісно, я робив усе, щоб взагалі не думати про це. Але були часи, коли мені не потрібно було нагадувати про таке.
— Якщо собаку вбили точно в той самий час, — вів далі Маккензі, — можна повірити в грабіжника. Вона або сидить пише всі ці дні, або звідкись приїздить додому, її собака лякає злодія, він убиває їх обох і кидає тіло на болотах. Або навпаки. Якщо собаку вбито раніше, то й картина інша: це означає, що вбивця не прикінчив її одразу. Він тримав її замкненою кілька днів, потім йому набридло, й він її зарізав.
Маккензі помовчав, чекаючи, щоб його слова створили належний ефект.
— Тепер, я ж кажу, є дещо, про що нам потрібно дізнатися, правда, докторе Гантер?
Будинок Саллі Палмер змінився, відколи я бачив його востаннє. Тоді він стояв порожній та мовчазний, тепер сповнився похмурих непрошених гостей. Двір заполонили машини поліції, поліціянти в уніформах та експерти, які парилися в білих захисних костюмах, клопоталися своїми справами. Але весь цей гамір тільки підкреслював атмосферу покинутості, перетворюючи те, що колись було домівкою, на сповнену безнадії «капсулу часу», яка мала зібрати й законсервувати недалеке минуле для подальшого розбору на деталі.
Ми з Маккензі йшли обійстям, на якому, здавалося, не лишилося нічого від присутності Саллі.
— До кіз приїхав ветеринар, — сказав Маккензі. — Половина вже мертві, ще кількох він мусив приспати, але він каже, взагалі диво, що хоч деякі вижили. Ще б день-два, й була б їм клямка. Кози — тварюки витривалі, але він вважає, що мало проминути не менше двох тижнів без води та їжі, щоб вони дійшли до такого стану.
Територія за будинком, де я знайшов собаку, була обмежена стрічками, але відрізнялася від того, якою я її побачив. Собаку забирати ніхто особливо не поспішав, хоча команда експертів уже закінчила роботу або в них знайшлися нагальніші об’єкти для дослідження. Маккензі відійшов та кинув у рот м’ятного льодяника, я присів навпочіпки біля тіла. Воно тепер зовні стало меншим, ніж я пам’ятав, і це не було грою пам’яті: до цього часу розпад уже вів майже видиму оку війну на виснаження з тим, що лишилося від тіла.
Колись пишне хутро вводило в оману, приховуючи той факт, що пса було знищено майже до кісток. Залишалися сухожилля та хрящі, як-от відкрита трахея, оголена через рану в горлі. Але навряд чи залишилися бодай якісь м’які тканини. Я потикав паличкою землю навколо, заглянув у порожні очниці та випростався.
— Ну що? — запитав Маккензі.
— Важко сказати. Треба брати до уваги меншу вагу тіла. Окрім того, хутро могло вплинути на швидкість розкладу. Я не певен, як саме. Єдина порівняльна робота, яку я проводив з тваринами, була на свинях, а в них тільки щетина, а не хутро. Але я гадаю, воно мало б ускладнити комахам шлях для відкладання яєць, окрім відкритих ран. Тобто процес, імовірно, йшов повільніше.
Я говорив більш до себе, ніж до нього, поспішно пробираючись крізь павутиння пам’яті, риючись у знаннях, які досі дрімали десь у запасниках.
— До відкритих м’яких тканин дісталися тварини. Ось бачите, тут, навколо очниць? Кістка підгризена. Надто дрібні сліди для лисиць, тож це скоріш гризуни чи птахи. Це, ймовірно, сталося майже одразу, оскільки, коли тканина загниває, вони її не чіпають. Але це означає меншу кількість м’яких тканин та меншу активність комах. Окрім того, тутешній ґрунт значно сухіший, ніж на болоті, де знайшли жінку. — Я навіть сам для себе не міг назвати її Саллі Палмер. — Тому воно все наче висохле. На цій спеці, за відсутності зволоження, тіло майже муміфікувалося. Це змінює процеси розпаду.
— Отже, ви не можете сказати, як довго вона мертва? — припустив Маккензі.
— Я нічого
— Але?..
— Ну, тут немає порожніх коконів лялечок, але деякі з них мають вигляд такий, що готові викльовуватися. Вони темніші, ніж ті, яких ми знайшли навколо тіла. Тобто, вочевидь, старші. — Я вказав на відкриту рану в горлі собаки. На землі, в траві навколо, повзало кілька чорних блискучих членистоногих. — Тут є ще кілька жуків. Небагато, але вони зазвичай з’являються пізніше. Мухи та личинки — це перша хвиля. А коли розпад прогресує, баланс змінюється. Менше личинок, більше жуків.
Маккензі нахмурився.
— А біля Саллі Палмер жуків знайшли?
— Я не бачив. Але жуки не такий надійний показник, як личинки. І, як я вже сказав, є інші змінні величини, які варто враховувати.
— Слухайте, я не прошу вас свідчити під присягою. Просто запитую, чи є у вас якесь припущення, як довго ця клята тварюка мертва.
— Дуже грубо, — я подивився на рештки хутра й кісток, — від дванадцяти до чотирнадцяти днів.
Він пожував губу, дивлячись спідлоба.
— Отже, її вбили раніше.
— Це моє припущення. Порівняно з тим, що я побачив учора, розкладення тут на три-чотири дні випереджає. Плюс-мінус доба, відколи воно лежить тут, але все одно залишається близько трьох днів. Та я підкреслюю, що на цій стадії це лише припущення.
Він замислено дивився на мене:
— Ви думаєте, що можете помилитися?
Я вагався. Але він просив про пораду, а не вдавану скромність.
— Ні.
Він зітхнув:
— Холера.
В інспектора задзвонив мобільний. Він відстебнув його з ременя та відійшов, щоб відповісти. Я залишився біля тіла собаки, ретельно його оглядав у пошуках бодай чогось, що могло б змінити мою думку. Нічого. Я нахилився, ближче придивився до горла. Хрящі зберігаються довше за м’які тканини, але тварини побували й тут, пожували краї. Все одно було очевидно, що це поріз, а не укус. Я вийняв з кишені ліхтарик, зазначив собі не забути продезінфікувати його перед тим, як оглядати горло моїх пацієнтів, та посвітив усередину. Розріз ішов уздовж усіх шийних хребців. Я посвітив уздовж блідої лінії, продряпаної на кістці. Це не зуби тварини. Лезо зайшло так глибоко, що врізалося в хребет.