Айрис Мердок – Чорний принц (страница 90)

На щастя, ще одним результатом цієї мимовільної змови зберігати мовчання стало те, що ім’я Джуліан узагалі не згадували. Нікому не було сенсу втягувати в історію ще й її, бо, з одного боку, я вже й так вскочив у халепу, а з іншого — це могло б мені тільки зашкодити. Тож Джуліан зникла. Наче всі ці фантастичні декорації в залі суду Олд-Бейлі, чиновники в мантіях і перуках, стримані, та все ж награні свідки, радісна публіка були лише частиною магічного механізму, який мав на меті дематеріалізувати Джуліан, наче її ніколи й не існувало. Хоча подекуди її верховна присутність на цій сцені відчувалася так гостро, що мені хотілося знову й знову вигукувати її ім’я. Але я цього не робив. Нарешті я досяг того мовчання, що було мені призначене. Ті, хто знають, зрозуміють моє чудернацьке відчуття полегшення від думки, що тепер, зникнувши у сфері неможливого, вона досягла досконалості. Ця думка по-справжньому дозволяла спогляданню сфокусуватися й полегшити жахливі страждання того часу.

У суто технічному сенсі мене засудили за вбивство Арнольда. (Присяжні вийшли із зали менш ніж на півгодини. Адвокати навіть не доклали зусиль, щоб підвестися зі своїх місць.) У ширшому розумінні — і це теж давало поживу для розуму — мене засудили за те, що я така огидна людина. Я посіяв страх і відразу в серці судці, серцях чесних громадян-присяжних і міцних сторожових псів преси. Мене ненавиділи від щирого серця. Засудивши мене до довічного ув’язнення, суддя задовольнив усіх. Мова йшла про підступний злочин у надзвичайно чистому вигляді: убивство друга через заздрість до його талантів. І здавалося, наче бідолашна Прісцилла теж підвелася з могили й показує на мене пальцем. Мені не вдалося стати другом, не вдалося стати братом. Мою байдужість до зобов’язань перед сестрою, а потім до її смерті підтверджувало чимало людей. Захист, як я вже казав, щосили намагався скористатися цим як доказом моєї психічної нестабільності. Але в очах громадської думки це лише виставляло мене потворою.

Хай там як, я не ставлю собі за мету описати суд чи детально передати мій душевний стан. Щодо останнього, достатньо буде сказати кілька слів. Будь-хто, хто раптом опинився б перед судом за вбивство, якого не вчиняв, швидше за все, схвилювався б. Звичайно, я заявляв, що не винен. Але я не виголошував цього (і це, мабуть, теж вплинуло на думку присяжних) із тією мало не застиглою пристрастю, якої можна очікувати від справді невинної людини. Чому? Думка про те, щоб визнати Арнольдову смерть (і «зізнатися»), з’являлася в мене як естетична можливість. Якби я справді вбив його, у цьому була б якась певна краса. А для іронічної людини немає нічого кращого за естетичну насолоду від «визнання» вбивцею того, хто нікого не вбивав. Однак істина та справедливість одностайно заборонили мені так чинити. І (це мало б бути очевидним для судді та присяжних) для людини з моїм темпераментом психологічно неможливо збрехати у вирішальну мить. Звичайно, почасти я почувався винним через нице щось. Таке картинне пояснення точно володіло якоюсь силою, хоча б тому, що картинність подобалася моїй літературній натурі. Я не бажав Арнольдової смерті, але заздрив йому, і (принаймні часом) він викликав у мене огиду. Я не підтримав Рейчел, а покинув її. Я знехтував Прісциллою. Сталися згубні речі, і деякі з них були моєю провиною. (Часом, як наголошував захист, звинувачення наче засуджувало мене за два вбивства.) Для суду я був безсердечним чоловіком, який керувався своїми фантазіями. Насправді я ґрунтовно розмірковував щодо своєї відповідальності. Проте провина — це форма енергії, це вона підводила мою голову та змушувала очі сяяти. Мабуть, у житті кожного бувають миті, коли не допомагає нічого, крім дисципліни провини. Значно пізніше, мій любий друже, саме ви вказали мені на те, що я несвідомо піддавався процесу, наче останній у житті можливості очиститися від провини.

Я віддався на поталу подій з якоюсь смиренністю й без криків протесту також через іншу, глибшу причину, яка стосувалася Джуліан. Чи, можливо, там навіть були дві причини — одна з них ховалася під другою. А може, і три. Як я гадав, що думала про те, що сталося, Джуліан? Дивно, але мені було мало не байдуже, що там собі думає Джуліан. Я не уявляв, що здаюся їй убивцею. Але й не сподівався, що вона захищатиме мене, звинувативши матір. До цієї смерті додалося дещо від мого кохання до Джуліан. (У такому причинно-наслідковому зв’язку я був переконаний.) Але я приготувався назавжди заховати свою відповідальність у таємниці свого кохання до Джуліан та її до мене. Проте це лише частина правди. Часом я також відчував, що вихід мого життя зі своєї тиші до публічної драми й жаху був потрібним і, в глибокому сенсі, природним результатом того випробування, на яке я заслужив. Подекуди я думав, що це покарання за порушення обітниці мовчання. А іноді ця сама ідея трохи посувалася, і покарання перетворювалося на винагороду. Зі мною сталося щось визначне, бо я кохав Джуліан. Я заслужив на привілей чи важке випробування. А те, що я страждав через неї та задля неї, на додачу заспокоювало мене чудовим і майже легковажним чином.

Суду, як я вже казав, я здавався фантазером. Але вони й близько не уявляли, яким фантазером я був, щоправда, не в їхньому грубому сенсі. Правда, що образ Джуліан буквально не зникав жодної секунди з-перед моїх очей у безсонні години тих страшних днів. Я водночас відчував її цілковиту присутність і цілковиту відсутність. Бували миті, коли я буквально відчував, як кохання розриває мене на шматки. (На що це схоже, коли тебе пожирає велетенський звір? Гадаю, мені відомо.) Цей біль, від якого я мало не зомлівав, раз чи двічі протинав мене, коли я звертався до суду, від нього в мене раптово перехоплювало дух, і це додавало впевненості прибічникам мого божевілля. Імовірно, лише цілковита відсутність надії допомогла мені пережити період роздумів про Джуліан. Якби тієї миті існувала хоча б крихта надії, це вбило б мене.

Душа, розпачливо прагнучи вижити, віднаходить глибші речі. Схоже, ці так звані психологи геть не розуміються на її поривах і червоточинах. Якоїсь миті в чорному видінні я побачив майбутнє. Я побачив цю книжку, яку написав, побачив мого найдорожчого друга П. Л., я побачив себе новою людиною, яка змінилася до непізнаваності. Я бачив віддаленіше й віддаленіше майбутнє. Ця книжка з’явилася на світ завдяки Джуліан, а завдяки книжці мусила існувати Джуліан. Не тому — хоча насправді час не має значення для підсвідомого, — що книжка була рамою, яку їй судилося заповнити, і не тому, що Джуліан була рамою, яку судилося заповнити книжці. Вона сама якимось чином була й залишається цією книжкою, Джуліан — історія самої себе. У цьому криється її обожнювання, а заразом і безсмертя. Це мій подарунок їй і моє остаточне володіння нею. Із цих обіймів їй ніколи не вдасться втекти. Однак — я не ображу цим свою кохану — у чорному склі майбутнього я побачив значно більше за це. І в цьому, якщо мені вдасться висловити його, ховається найглибша причина, чому я примирився з несправедливим вироком суду.

Я відчував, що кожна дрібниця, яка зі мною стається, не лише визначена наперед, але якимось чином у мить, коли відбувається, активно обдумується божественною силою, що тримає мене в пазурах. Часом я відчував бажання затамувати дух, наче мій найменший порух може вплинути на перебіг цієї божественної одержимості. І водночас та сама думка переконувала мене, що найнестямніша боротьба не допоможе уникнути моєї долі. Зала суду, суддя й довічний вирок були лише тінями значно величнішої й реальнішої драми, героєм і жертвою якої я став. Платон зрозумів, що людське кохання — ворота до всіх можливих знань. І крізь двері, відчинені Джуліан, моє життя прослизнуло до іншого світу.

Раніше я думав, що моя здатність кохати її — це і є моя здатність писати, моя здатність нарешті стати митцем, до якої я готувався ціле життя, і я мав рацію, але розумів це неясно. Усі видатні істини таємничі, будь-яка мораль урешті-решт виявляється містицизмом, усі релігії — релігії таємничі, усі величні боги мають багато імен. Ця маленька книжечка важлива для мене, і я написав її так просто й так правдиво, як тільки зміг. Наскільки вона хороша, я не знаю, і у високому сенсі мене це не обходить. Вона з’явилася на світ так, як з’являється справжнє мистецтво: із цілковитої потреби й цілком невимушено. Наважуся сказати, що розумію, що це не видатне мистецтво. Її єство залишається так само темним для мене, як залишаюся темним для себе я сам. Механіка людського існування залишається для нас невидимою, поки божественна сила не вдосконалить її, а тоді вже не зостається ані нетерпеливих дізнатися про неї більше, ані того, про що можна було б дізнатися. Кожна людина крихітна й кумедна для свого сусіда. А коли ми шукаємо свій образ, завжди знаходимо неправильний. Безсумнівно, ці образи потрібні нам, можливо, ними ми й живемо та в останню чергу прощаємося з образами гідності, трагедії та спокутного страждання. Будь-який митець — мазохіст, що страждає від власної музи, і ця насолода принаймні належить тільки йому. У найвищі миттєвості ми справді можемо виявитися героями власних уявлень. Але всі вони хибні. А чорний Ерос, якого я любив і боявся, був лише ілюзорною тінню величнішого й жахливішого божества.