Айрис Мердок – Чорний принц (страница 92)
Післямова Френсіса
Мені випала надзвичайна честь, і я із задоволенням додам до цього незвичного «життєпису» критичний епілог. Я радо роблю це, аби віддати шану моєму давньому другові, який досі чахне «під вартою», а також роблю це, усвідомлюючи свій обов’язок перед наукою. Такий надзвичайний приклад самоаналізу, написаний талановитою рукою, заслуговує на вдумливий і детальний коментар, для якого, як повідомив мене видавець, у цій книжці, на жаль, немає місця. Утім, я сподіваюся найближчим часом видати товстеньку книжку, над якою працюю вже якийсь час, про випадок Бредлі Пірсона; там буде детально трактовано його «автобіографію» — найголовніше зі свідчень у цій cause célèbre[134]. А тут я викладу стисле резюме кількох коротеньких моментів.
Не приховуючи очевидного, мені навряд чи варто казати, що в поведінці Бредлі Пірсона ми бачимо класичні симптоми Едіпового комплексу. Напевно, їх можна навіть назвати банальними. Більшість чоловіків любить своїх матерів і ненавидить батьків. Унаслідок цього чимало чоловіків ненавидить і боїться всіх жінок у дорослому житті. (На жаль, обожнюваній мамі ніколи не пробачають, що вона лягала в ліжко з ненависним татком!) Отак і з Бредлі. Який непересічний словниковий запас він використовує, щоб передати фізичну відразу, описуючи «панянок» у своєму оповіданні! Багато чоловіків, часто навіть не усвідомлюючи цього, вважають жінок нечистими. Думка про менструацію викликає нудоту й огиду. Жінки тхнуть. Жіноче начало — брудне, смердюче та м’яке. Чоловіче — чисте, чітке й тверде. Так і з нашим Бредлі. Ми бачимо, як він упивається (боюся, іншого слова тут не дібрати) фізичним розладом, нечистотою, хворобою своїх жінок. У випадку зі своєю сестрою його відраза до її симптомів старішання й психологічного розладу змушує Бредлі відвернутися від неї злим і нещадним чином; хоча в той самий час Бредлі проголошує свій моральний обов’язок перед нею й навіть свою любов. Безсумнівно, їй не пощастило: вона асоціюється в нього з
Звичайно, з першого погляду стає зрозуміло, що суб’єкт нашого дослідження гомосексуал. Його нарцисизм типовий для людей такого сорту. (Особливо зважаючи на його опис самого себе на початку розповіді.) Його мазохізм (про нього я ще скажу більше), його вихваляння чоловічою силою, його відверта нестача особистості, його ставлення до жінок (про яке вже згадувалося), свідчення про його батьківські моделі поведінки — усе вказує в одному напрямі. Правду кажучи, його неочікувана «непереконливість» на суді, можливо, теж пояснюється цим. Він не вірить сам собі й навряд чи може сподіватися, що йому повірять суддя чи присяжні. Бредлі Пірсон пов’язує брак чіткого самоусвідомлення зі своєю творчою натурою. Але тут він помилково, як багато недосвідчених людей, плутає причину й наслідок. Більшість митців — гомосексуали. Це ніжні люди, схильні до правильних оцінок, позбавлені можливості самоствердження чоловіки й жінки, які через це можуть найкращим чином втілювати в собі цілий світ і надавати йому притулок у своїх душах.
Те, що «історія Бредлі Пірсона» розповідає про його кохання до жінки, не може спростувати нашої теорії. Бредлі сам дає нам усі потрібні докази. Коли вперше (у цій історії) на очі йому потрапляє юна панянка, він плутає її з хлопцем. Він закохується в неї, вважаючи її чоловіком. Статевий зв’язок із Джуліан удається йому, коли вона перевдягається принцом. (А хто, до речі, улюблений актор Бредлі? Найвидатніший з усіх гомосексуалів. Від чого фантазії Бредлі Пірсона злітають вище Поштової вежі? Від думки про хлопчиків, які перевдягаються в дівчат, які вдають, що вони хлопці!) До того ж ким насправді є ця дівчина? (Звісно ж, не варто забувати про її фіксацію на батькові, і немає жодної таємниці в тому, що вона вважає Бредлі замінником батька.) Донька протеже Бредлі, його суперника, ідола, ґедзя, друга, ворога, alter ego, Арнольда Баффіна. Наука запевняє, що це не випадковість. І вона не помиляється.
Коли я кажу, що Бредлі Пірсон був закоханий в Арнольда Баффіна, не варто думати, наче я вдаюся до грубих заяв. Ми маємо тут справу з психологією складної й витонченої особистості. Простіші, більш людські прив’язаності Бредлі могли скеровувати його до іншого об’єкта. Але символом сфокусованої пристрасті й метою кохання для цієї нещасної жертви самоомани був Арнольд Баффін. Саме Арнольда він кохав і ненавидів, саме його спотворений образ з’являвся в течії, над якою схиляється вічно стривожений, вічно захоплений Нарцис. Бредлі визнає (важливе слово), що в Арнольдові та в ньому самому є щось «демонічне». З літературного погляду, будь-який критик зауважить, що Арнольд надзвичайно «слабкий персонаж». І справді, чому вся ця історія здається такою «непевною», наче десь бракує чогось? Чому здається, що чогось бракує? Тому що Бредлі не «каже всієї правди». Він часто каже, що прив’язаний до Арнольда, що заздрить Арнольдові чи що одержимий Арнольдом, але не наважується передати ці почуття у своїй оповіді. Через таке замовчування оповідь, яка має палахкотіти жаром, насправді здається надзвичайно холодною.
Але найцікавіша тут не класична підміна об’єкта. Цей випадок цікавий перш за все тому, що Бредлі — митець, який просто перед нами відверто (а часто невідверто) розмірковує про мистецтво. Як він сам каже, душа, розпачливо прагнучи вижити, віднаходить щось глибше. Те, що він нерідко сам не розуміє значущості своїх роздумів, із доречним тлумаченням експерта може додати його твору ще більшої цінності для нас. Те, що Бредлі — мазохіст, є банальним критиканством. (А те, що всі митці — мазохісти, видається черговим трюїзмом.) Як легко око експерта помічає його одержимість літературою! Навіть найвидатніші митці не можуть приховати своїх слідів, замаскувати своїх дрібних грішків і взагалі стримати помірну радість у голосі! Саме заради
Зрозуміло, що Арнольд Баффін — батьківський образ. Чому любов і ненависть Бредлі фіксуються саме на цьому
Значно цікавіше — з психологічного, якщо не з літературного погляду, — поетичніше й свідоміше Бредлі прикрашає свою власну тему. Автор хоча й туманно, та все ж «пояснює» загадкову назву книжки, яка має навіть точно не знаю скільки підтекстів. Бредлі говорить про «чорного Ероса». Також він згадує інше, ще загадковіше джерело натхнення. Те, що він має на увазі, якщо торкатися питання його цінності, може бути надзвичайно значущим, а може виявитися претензійною нісенітницею. І все ж неможливо сумніватися в психологічній «вазі» таких пояснень. Звісно ж, для чоловіків набагато природніше зображувати рушійну силу кохання в образі жінки, а для жінок — чоловіка. (Правда, що людина вигадала і Ероса, і Афродіту, але важливо, що Ероса народила Афродіта.) Проте Бредлі безсоромно зображує велетенського чорного здорованя (такого собі чорношкірого бугая), який, як він стверджує, з’явився, щоб упорядкувати його мистецьке й чоловіче життя. Більше того (хоча, хіба нам потрібно щось більше, щоб наша теорія була цілісною?), якщо нам заманеться глибше розібратися в особистості цієї потвори, достатньо буде лише порівняти два слова: