Айрис Мердок – Чорний принц (страница 94)
Його заяви щодо моєї доньки, щодо його почуттів та щодо її почуттів, звісно ж, абсурдні. Моя донька завжди ставилася до нього, як до «кумедного дядечка», і навіть не сумнівайтеся, що жалість, яку вона до нього відчувала, можна сплутати з ніжністю; жалість навіть і є однією з форм ніжності, тож у такому сенсі вона, можливо, і ставилася до нього з ніжністю. Але його палка «пристрасть» до неї — типова вигадка. (Я трохи пізніше розповім, що думаю про її походження й мотиви.) Мені здається, що розчаровані люди, які не знайшли свого місця, мало не все життя віддаються фантазіям. Я переконана, що в них вони знаходять джерело розради, хоча й не завжди безпечне. «Гарна» вигадка дозволяє їм вибрати малознайому людину та уявити, наче вона закохалася в них, намалювати собі палкі та драматичні стосунки. А що Б. П. такий собі садомазохіст, то він, звичайно, уявив собі нещасливий кінець, вічну розлуку, жахливі любовні страждання й таке інше. У його єдиному опублікованому романі (він стверджує, що друком вийшло більше книжок, але насправді він опублікував лише одну) ідеться саме про таке розчароване романтичне кохання, надзвичайно схоже на це.
Ті самі садомазохістські фантазії створили (певна річ, лише в його уяві) ту жахливу сцену на початку книжки, у якій він начебто приходить до нас і знаходить мене в ліжку в спальні нагорі, із синцем під оком і так далі, і так далі. Я кілька разів помічала, що Б. П. полюбляє вдавати в розмовах зі мною й моїм чоловіком, наче йому, звичайно, відомо про наші родинні суперечки. Ми вдвох сміялися над цією його примхою, не помічаючи в ній нічого лиховісного. Можливо, через свою холостяцьку наївність (а по суті, він назавжди залишився холостяком) Б. П. вважав наші буденні дрібні суперечки серйозними чварами. Проте, на жаль, більш вірогідно, що він напівсвідомо вигадував наші незгоди, «приймаючи бажане за дійсне»[139]. Йому не хотілося, щоб «татусь і матуся» жили в злагоді одне з одним. Глибоко в душі він прагнув принизити нас обох і міцніше прив’язати до себе.
Як на мене, варто зізнатися, що існує ще один бік справи, хоча з різних причин (деякі з них очевидні) на суді про це не йшлося. Звичайно, Бредлі Пірсон був закоханий у мене. Ми з чоловіком давно про це знали й теж постійно глузували із цього. Сумно читати вигадки Б. П. про те, як ми кохалися. Через це своє нещасливе кохання він і вигадав пристрасть до моєї доньки. Але ця вигадка — лише димова завіса. Частково тут ідеться про «підміну об’єкта», а частково, боюся, — про звичайнісіньку помсту. (Можливо, значущим був іще й міцний зв’язок між батьком і донькою; про нього в книжці не згадується, але він міг неабияк мучити Б. П. і знову, як часто траплялося, змушувати його почуватися жалюгідно відчуженим.) Я не можу сказати, наскільки його почуття до мене винні в тому жахливому злочині. Боюся, що в грудях у цього нечестивого й нещасного чоловіка сплелися заздрість і ревнощі. Цієї теми (яку я не порушувала б, якби не стикнулася з такою різноманітною брехнею) я більше не торкатимусь.
Нескладно уявити, як цей документ засмутив мене. Правду кажучи, я не звинувачую Б. П. у тому, що він навмисно хоче оприлюднити цю ганебну публікацію. Його принаймні можна зрозуміти: він написав цю вигадану нісенітницю, щоб розрадити себе в тому жорсткому місці й відволіктися від справжнього каяття й докорів сумління. Провину за цю злочинну публікацію я покладаю на самозваного містера Локсія (чи «Люксія», як він, здається, іноді себе називає). Кілька газет натякали, що містер Локсій — nom de guerre[140] сусіда по камері нещасного Б. П., до якого він, схоже, відчув болісну пристрасть. Під цим іменем ховається горезвісний насильник і вбивця, добре відомий музикант-віртуоз, який надзвичайно жорстоко вбив свого успішного друга-музиканта; нещодавно газетні заголовки волали лише про це. Можливо, схожість злочинів зблизила цих двох нещасних людей. Добре відомо, як заздрять одне одному митці.
Насамкінець хочу сказати — і впевнена, що висловлю також думку своєї доньки, з якою тимчасово не підтримую зв’язок, бо тепер вона стала відомою письменницею й живе за кордоном. Я не тримаю на нього зла, бо до нього варто ставитися як до суттєво неврівноваженої, якщо не божевільної людини, і щиро співчуваю його беззаперечним стражданням.
Післямова Джуліан
Я прочитала історію, а також інші післямови. Гадаю, автори інших післямов не мали такої честі. Це містер Локсій дозволив мені. (З кількох причин, про які я здогадуюся.) Утім, сказати я можу не так багато.
Це сумна історія, сповнена справжнього болю. Для мене це був страшний час, і багато що я забула. Я страшенно любила батька. Це, мабуть, найголовніше, що я можу сказати. Я любила його. Через його насильницьку смерть я мало не збожеволіла. Я мало не збожеволіла під час процесу над Пірсоном.
З того періоду мого життя в спогадах залишилися лише туманні латки, лише окремі сцени. Забуття милосердне. Людські створіння забувають значно більше, ніж зазвичай вважають, особливо після потрясіння.
Від тих подій минуло не так багато часу. Проте для молодої людини ці роки видалися довгими. Тепер мене від тих подій відділяють століття. Я бачу їх у звуженій перспективі й себе серед них — дитиною. Це історія старого чоловіка та дитини. Я кажу так, вважаючи цю історію літературним твором, хоча й розумію, що йдеться про мене саму. Чи залишаємося ми такими самими, як у дитинстві? Що в нас залишається незмінним? Я була дитиною, я визнаю це й водночас не можу себе впізнати.
Наприклад, процитований лист. Невже я написала цього листа? (Невже він зберіг його?) Це здається немислимим. І ті слова, які я казала (начебто). Зрозуміло, що вони — вигадка чиєїсь чужої уяви. Часом та дитина на все реагує занадто по-дитячому. Тепер я здаюся собі «розумною». Чи могла розумна я бути тією дитиною? Подекуди там є роздуми, які не могли спасти мені на гадку. Думки, які просочилися просто з голови автора. (Я не надто переконливий «персонаж».) Хіба я не була розгубленою, наляканою дитиною в абсолютно новій ситуації? Так, мені це здається літературною вигадкою.
Мій батько абсолютно мав рацію, коли не заохочував мене до письменництва. А Пірсон помилявся, коли заохочував. Тепер я це розумію. Немає сенсу писати в ранньому віці, коли ще нічого не розумієш, не володієш майстерністю й перебуваєш у полоні власних емоцій. Свої юні роки краще витратити на навчання. Пірсон стверджує, що мій батько був невисокої думки про мій хист. Насправді все було навпаки. Мій батько був чоловік, який часто казав зовсім не те, що думав, через скромність або страх зурочити. Таке нерідко трапляється.
Доктор Марло називає книжку «холодною», і його можна зрозуміти. У цій книжці чимало теорій. З іншого боку, це дуже «гаряча» книжка (аж занадто «гаряча»), сповнена невимушених особистих емоцій. А ще поспішних суджень, часом не зовсім правильних. Можливо, над нею потрібно знову і знову розмірковувати, як над поезією. Можливо, над кожним романом потрібно весь час розмірковувати, і по-справжньому видатний письменник пише лише один роман. (Флобер?) Моя мати правильно називає мене письменницею, але помиляється щодо моєї галузі. (Я поетка.)
Тож словами я оперую обережно й не витрачаю їх дарма. В одному з уривків Пірсон пише про тишу. Ця частина мені сподобалася. Мабуть, він має рацію, коли каже, що пережите нами стає дорожчим, коли ми мовчимо про нього. Як і у випадку з двома людьми, розмова зі стороннім руйнує все. Мистецтво потаємне потаємне потаємне. Але воно володіє даром мови, інакше не змогло б існувати. Мистецтво публічне публічне публічне. (Проте лише тоді, коли хороше.) Мистецтво коротке. (Не з погляду часу.) Це не наука, не кохання, не влада і не служба. Але це їхній єдиний справжній голос. Це їхня істина. Вона заглиблюється й не патякає зайвого.
Пірсон завжди ненавидів музику. Це я пригадую. Я пам’ятаю, як він безцеремонно вимикає татів програвач. (Черговий акт насилля.) Тоді я була маленькою дитиною. Я бачу цю сцену. Він ненавидів музику. Містер Локсій, мабуть, хороший учитель. (Правду кажучи, я знаю, що так і є, якщо лише слово «вчитель» тут доречне.) Але хіба ж у цьому немає іронії? Пірсон ціле життя гарував над своїми творами. Я бачила його записники. Видно, що він працював. Там записано чимало слів. А тепер йому, напевно, залишилася тільки музика — і жодного слова. Тепер існує лише музика, а далі — тиша. Чому?
Зізнаюся, що ніколи не читала написаних Пірсоном книжок. Гадаю, їх було декілька. Щодо цього моя мати помиляється. Хорошим критиком я його теж не вважала. Мені здається, що в Шекспірі він розумів лише вульгарщину. Але я захоплювалася його життям, тим, яким уявляла собі. Він здавався мені прикладом: людиною, яка все життя намагалася і весь час зазнавала поразки. Видавалося надзвичайним, що він не полишав спроб. (Хоча часом це здавалося нерозумним.) Природно, що я захоплювалася і своїм батьком теж. У цьому не було розбіжності. Мабуть, якийсь пророчий інстинкт змусив мене полюбити ідею невеличкої публікації. (Поет, якому дав життя романіст, мусить оплакувати батьківську багатослівність.) Він підкинув мені ідеї, що ті, хто працюють таємно, займаються дрібницями. Але це була лише ідея. Пірсон публікувався стільки, скільки міг. Якщо мій батько був Теслею, Пірсон точно був Моржем[141].