Айрис Мердок – Чорний принц (страница 89)

Була в цій ролі навіть якась досконалість. Якась досконала помста двом чоловікам її життя. Деякі жінки ніколи не пробачають. «Я не дала б йому навіть волосини зі своєї голови, щоб він міг повіситися. І пальцем не поворухнула б, дивлячись, як він помирає». Значно пізніше я дізнався, що Крістіан навідувала Арнольда у Франції. Але, безсумнівно, воля, яка скерувала той молотоподібний удар, визріла значно раніше. Коли я мигцем помітив її на початку своєї розповіді, вона вже мала сталеву силу. Тут майже не було чому дивуватися. По-справжньому мене здивувала сила відчуттів Рейчел до мене. Щоб виникла така видатна ненависть, знадобилася чимала любов. Я просто не помічав, що Рейчел кохала мене. Вона мусила бути глибоко закоханою в мене, щоб так вагомо й послідовно брехати заради мого знищення. За це її варто було поважати. Пізніше, мабуть, я відчув цю повагу. Ні, я не «звинувачую» її, але й не «виправдовую». Я не певен, що таке «прощення». Я знищив свою прихильність, я «відпустив її» і не відчуваю між нами пронизливої об’єднувальної обрáзи. У якомусь невиразному сенсі я навіть бажаю їй добра. Люди часто вважають прощення емоцією. Це не так. Прощення — це радше припинення емоції. Отже, напевно, я насправді пробачив її. Хіба має значення, яким словом це називати? Правду кажучи, вона була інструментом, який неабияк став мені в пригоді.

Кілька разів я звинувачував її, а потім забирав свої звинувачення. Не так-то й легко врятуватися, скориставшись кимось іншим, навіть якщо це чесно. Подекуди — важко це описати — я мало не втрачав глузд від почуття провини, провини всього мого життя. Хай би хто опинився на лаві підсудних, він почуватиметься винним. Я купався у своїй провині та її непристойності. Деякі газети писали, що я, схоже, насолоджувався судом. Я ним не насолоджувався, але дістав від нього насичені й цілісні враження. І вдавалося мені це лише тому, що тоді в Англії вже скасували смертну кару. Я не зміг би незворушно подивитися в очі катові. А нечітка перспектива ув’язнення не надто займала мене, зважаючи на мою нову, бурхливішу та яскраву, свідомість. (Правду кажучи, неможливо заздалегідь уявити собі, що таке тривале ув’язнення.) Мені примусово подарували новий стиль життя, і мені нетерпляче хотілося вивчити його. На мене (нарешті) чекав власний хрест чималих розмірів, і на ньому написано моє ім’я. Не схоже було, що ним можна знехтувати. Я ніколи в житті не почувався пильнішим і живішим, тож тепер озирався з вигідного становища своєї свідомості на того, ким я був: сором’язливого, недосконалого, уразливого чоловіка.

Мій адвокат хотів, щоб я визнав себе винним, і тоді можна було б домагатися вердикту щодо ненавмисного вбивства. (Напевно, на це Рейчел і сподівалася.) Я наполегливо стверджував, що не винен, але водночас відмовлявся чітко пояснити, що робив чи що взагалі сталося. Власне кажучи, якось раз на суді я розповів щирісіньку правду, але навколо неї вже сплелося стільки моїх власних ухилянь і брехні, що правди разом із її самопоручительською ясністю ніхто й не помітив. (До того ж її зустріли такими гучними криками відрази, що галерею довелося очистити від публіки.) Я вирішив, що не виправдовуватимусь, але й не виправдовуватиму нікого іншого. Виявилося, що, з погляду правдоподібної розповіді, це неможливо. Хай там як, усі: суддя, присяжні, юристи, включно з моїм власним адвокатом, преса й публіка — уже склали власне враження ще до початку судових засідань. Свідчення проти мене були непереборні. Принесли мого листа з погрозами Арнольдові, а його найзасудливішу частину, де недвозначно натякалося на тупий інструмент, зачитали вголос з інтонацією, від якої кров захолола в жилах. Але, гадаю, найбільше враження на присяжних справило те, що я розірвав усі Арнольдові книжки, їхні клаптики навіть принесли до судової зали в ящику від чаю. Після цього я пропав.

Гартборн і Френсіс, кожен по-своєму, робили для мене, що могли. Гартборн, поспілкувавшись із моїм захисником, дотримувався версії, що я божевільний. («Старий, так не піде!» — крикнув я йому в залі суду.) Доказів цього припущення в нього було небагато. Виявилося, що я нерідко скасовував зустрічі. («То, може, ми всі божевільні?» — поцікавився прокурор.) Я забув навідатися на вечірку на мою честь. У мене легко змінюється настрій, до того ж я дивакуватий і неуважний. Я пошиваюся в письменники. («Але він і є письменник!» — протестував прокурор. Я зааплодував йому.) Моя безсумнівно спокійна реакція на смерть сестри, якою намагався скористатися нерозсудливий захист, пізніше була використана звинуваченням як доказ моєї бездушності. Кульмінацією та raison d’être[132] цієї теорії було припущення, що я вбив Арнольда в нападі божевілля, а потім забув про це! Якби я тримався невпевненіше чи частіше хапався за голову, ця ідея принаймні могла б видатися цікавою. Проте сталося так, що я виявився брехуном, але не маніяком. Я спокійно й чітко заперечував, що божевільний, і суддя та присяжні погодилися зі мною. Гартборн, звичайно, вірив, що я винен.

Френсіс був єдиний, хто не вірив у мою провину. Проте допомоги від нього було небагато. Він увесь час ридма ридав, тож спотворював свої свідчення та справив погане враження на присяжних. Як «свідок характеру» він теж виступив не найкращим чином. Прокурор відверто глузував із нього. А він так прагнув захистити мене, що нагородив стільки тупуватої брехні й напівправди, що перетворився на посміховисько навіть для моєї власної сторони. Суддя поводився з ним підкреслено іронічно. Вийшло, м’яко кажучи, невдало, що Френсіса не було зі мною, коли зателефонувала Рейчел. Марло це збагнув і незабаром уже стверджував, наче був там, проте не міг надати звіту, про те, що сталося, який не розсипався б від найпростіших запитань захисту. Присяжні, вочевидь, уважали Френсіса моїм власним «творінням» і гадали, що я «організував цю виставу». Звинувачення швидко скрутило його у вузол.

— Чому ви не супроводжували звинувачуваного до Ілінґу?

— Я мусив купити квитки до Венеції.

— До Венеції?

— Так, ми з ним саме збиралися поїхати разом до Венеції. (Сміх у залі.)

По суті, Френсісові (мимохіть) удалося додати до доказів лише чергову лиховісну теорію стосовно моїх мотивів, яка звинувачувала мене в гомосексуалізмі й у тому, що я, шалено закохавшись в Арнольда, убив його через ревнощі! Декотрі жовті газети досить довго смакували цю ідею. Утім суддя, напевно, зважаючи на почуття Рейчел, у кінцевій промові не став на цьому наголошувати.

Крістіан була однією із зірок цього процесу. Вона завжди одягалася дуже ретельно й щодня — як незабаром зауважили в пресі — з’являлася в іншому костюмі. «Вишукана заможна жінка» — саме про це мріяли журналісти, тож за дні, поки тривав процес, вона навіть здобула таку-сяку славу, що потім посприяла їй, коли Крістіан вирішила вести бізнес haute couture[133]. Насправді, напевно, саме тоді їй це і спало на думку. Вона дуже переймалася через мене. (Вона теж досить відверто вважала мене винним.) Проте Крістіан не могла нічого із собою вдіяти й насолоджувалася судом. Вона була «порядним свідком» зі всякого погляду. Розмовляла чітко, впевнено та зрозуміло, тож суддя, якому вона, вочевидь, сподобалася, навіть зробив комплімент її свідченням. Присяжним вона теж сподобалася, серед них було кілька чоловіків, які ззиралися, коли її викликали. Проте в руках вправного публічного обвинувальника вона, навіть не помітивши, легко зруйнувала мої докази. Відповідаючи на запитання про наш шлюб, вона створила чітке враження, що я був абсолютно неврівноважена людина, а то й навіть «неприємний тип». («Ви б описали свого чоловіка як вразливу особистість?» — «Ох, страшенно вразливу».) Якоїсь миті її абсолютно ідіотське самовдоволення так схвилювало мене, що я навіть вигукнув: «Оце стара добра Кріс!» Суддя відреагував так, наче хуліган посягнув на її жіночу честь. Якась недільна газета запропонувала їй чималеньку суму за її «історію», але Крістіан відмовилася.

Рейчел, якій усі так жваво співчували, нечасто викликали до зали. Коли ж це траплялося, присутні зітхали з якимось шанобливим поціновуванням. Дивно, але навіть тоді я теж відчував, що високо ціную її, наче вона була інструментом Бога. Тоді мені здавалося, що це відчуття — складова якогось легковажного почуття провини, але пізніше я вже думав про це інакше. У Рейчел було щось величне. Вона не уникала мого погляду, не поводилася механічно й не скидалася на сновиду, як можна було сподіватися. Рейчел трималася зі скромною простотою, розмовляла лагідно й переконливо правдиво, що справляло враження на всіх, навіть на мене. Я пам’ятаю, як вона сказала: «Знаєте, у мені ще горить вогонь. Вогонь». Тоді я навіть не уявляв, як люто й чисто він може розгорітися.

Нікому навіть на думку не спадало, що в неї могли бути мотиви для вбивства чоловіка. Шлюб — дуже відлюдна фортеця. Єдиний вагомий доказ її мотивів (Арнольдів лист щодо Крістіан) я знищив власними руками. Усі повірили в досконалість шлюбу Рейчел, і лише поодинокі свідки набожно торкалися його. Наголошувати на цьому не було потреби. Так само ніколи не йшлося про те, що я мав якісь плани на дружину жертви. Делікатність, проголошена цим взірцевим процесом, забороняла такі думки, навіть якщо вони здавалися очевидними припущеннями. Навіть газети, наскільки мені відомо, не вхопилися за це; імовірно, тому що версія, наче я був закоханий в Арнольда, їм подобалася більше. Тож делікатність, як нерідко буває, стала замінником правди.