Айрис Мердок – Чорний принц (страница 85)
Я зиркнув на велетенську щільну купу охайно надрукованих слів. Узяв одну книжку й розгорнув навмання. Мною заволоділа лють. Із гидливим гарчанням я спробував розірвати її навпіл, розламавши корінець, але він був занадто жорстким, тож я взявся цілими жмутками видирати з палітурки сторінки. Наступна книжка мала паперову обкладинку, і мені вдалося розірвати її спочатку навпіл, а потім на чотири частини. Я схопив наступну. Френсіс спостерігав за мною, і обличчя його світилося розумінням і радістю. Потім він спустився зі сходів, щоб допомогти мені, бурмочучи собі під ніс «На! На!» щоразу, коли роздирав книжку на шматки, «На!» — коли підхоплював і розривав білі водоспади друкованих стосів. Ми впевнено працювали над умістом коробки, міцно впершись у підлогу широко розставленими ногами, мов чоловіки, що працюють у річці, а навколо нас росли купи четвертованого паперу. Нам знадобилося менше ніж десять хвилин, щоб знищити повне зібрання творів Арнольда Баффіна.
— Як ви тепер почуваєтеся, Бреде?
— Нормально.
Здається, я зомлів. Повернувшись до Лондона, я майже нічого не їв. Тепер я сидів на чорному вовняному килимку на підлозі вітальні, обіпершись спиною на одне з присунутих до стіни крісел. Спалахував і потріскував газ. Світилася одна лампа. Френсіс приготував сендвічі, і я з’їв кілька. Випив трохи віскі. Я почувався направду дивно, але вже не млосно, не було більше цяточок перед очима, важкі чорні пологи більше не падали й не притискали мене до землі. Тепер я й сам лежав на землі, довгий і неповороткий. У мерехтливому світлі я чітко бачив Френсіса, так чітко, що аж насупився — він раптом опинився занадто близько, його присутність стала надмірною. Я перевів погляд униз і зауважив, що він тримає мене за руку. У відповідь на це я теж насупився й висмикнув долоню.
Френсіс, як я пригадую, уже добряче набрався віскі й уклякнув біля мене з напруженим й уважним виглядом, не позуючи або відпочиваючи, а так, наче я був його витвором. Губи він витягнув уперед, мов задобрюючи когось, — повна червона нижня губа закопилилася так, що багряною лінією змигнув ротовий слиз. Його крихітні, близько розташовані очиці блищали від внутрішньої радості. Рука, яку я відштовхнув, приєдналася до другої й узялася, ритмічно рухаючись вгору-вниз, терти затягнуті в лискучий поношений синій костюм огрядні стегна. Час від часу він співчутливо здавлено похрокував.
Уперше з того дня, коли повернувся до Лондона, я відчув, що перебуваю в реальному місці й поряд зі мною присутня реальна людина. Водночас я відчув те, що відчувають люди, які після тривалого нездужання раптом серйозно хворіють: безпомічність і благоговіння перед ситуацією. Я досі мав достатньо клепок, щоб помітити, як радіє моєму занепадові Френсіс. Я не образився на нього за це.
— Ковтніть іще віскарика, Бредлі, допоможе. Та годі вже хвилюватися, я вам її знайду.
— Гаразд, — погодився я. — Залишуся тут, мушу залишитися. Вона прийде сюди, чи не так? Саме сюди вона й прийде. Вона може з’явитися будь-якої миті. Сьогодні вночі я знову, як учора, залишу двері відчиненими. Вона зможе запурхнути всередину, як маленька пташка до свого гніздечка. Вона зможе ввійти.
— Завтра я пошукаю її. Поїду до її коледжу. Піду до Арнольдового видавця. Поназбираю десь доказів. Перше, що вчиню завтра зранку, — вирушу на пошуки. Не гризіться, Бреде. Вона повернеться, от побачите. У цей самий час наступного тижня ви вже будете щасливим.
— Я знаю, що вона повернеться, — озвався я. — Дивно, коли отак знаєш. Її кохання до мене — абсолютна істина. Воно належить вічності. Я не можу сумніватися в її словах, це логос усього сущого; і якщо вона розлюбить мене — запанує хаос. Кохання — це пізнання, розумієте? Філософи завжди нам це втовкмачували. Я інтуїтивно відчуваю її, наче вона сидить отут, у мене в голові.
— Я знаю, Бреде. Коли по-справжньому когось любиш, здається, що весь світ говорить лише про це.
— Усе навколо — запорука кохання. Як люди колись гадали, що Бог — запорука всього. Ви коли-небудь кохали так, Френсісе?
— Так, Бреде. Був один хлопець. Він учинив самогубство. Багато років тому.
— О Боже мій, Прісцилла. Я весь час забуваю про неї.
— Це моя провина, Бреде, ви колись пробачите мені?
— Це моя провина. Я не можу позбутися думки, що це було неминуче, наче вона була приречена, помирала від раку. Але чому я подумки засуджую її? Мені здається, наче вона якимось чином теж опинилася в мені, але це не так. Вона постарішала, втратила надію й померла. Обернулася на попіл. Можливо, і з Богом так. Він гадає, наче надійно тримає в голові кожну дрібницю, але одного дня придивиться й побачить, що все померло, згнило й залишилися лише пустопорожні думки. Саме тому кохання таке важливе. Єдиний спосіб зберегти когось — міцно вчепитися в нього й підтримувати його життя. Чи це не правда? Ваш хлопець наклав на себе руки. Як його звали?
— Стів. Не варто, Бреде.
— Прісцилла померла через те, що її ніхто не кохав. Вона висохла, занепала духом і померла, як отруєний пацюк. Бог не любить наш світ. Та й подивіться на цей світ: його неможливо любити. Але мене це навіть не турбує. Я любив свою маму.
— Я теж, Бреде.
— Вона була страшенно недалекою жінкою, але я любив її. Перед Прісциллою я відчував моральні зобов’язання, але цього було недостатньо. Ось і все.
— Я так не думаю, Бреде.
— Через те що я кохаю Джуліан, я мав би полюбити всіх. І одного дня це станеться. О Господи, якби ж я хоч трохи побув щасливим. Коли вона повернеться, я полюблю цілий світ, я полюблю Прісциллу.
— Прісцилла померла, Бреде.
— Любов мусить перемагати час, але чи можливо це? «Не ходить в дурниках у Часу»[126], — сказав він, а він найкраще з усіх знав, що таке любов; якщо когось і розіп’яли кровожерливо, то тільки його. Безумовно, людина воліє страждати. Напевно, у кінцевому підсумку страждання — це все, усе зосереджується в стражданні. Неподільні атоми — це просто частинки болю. Скільки вам років, Френсісе?
— Сорок вісім, Бреде.
— Ви на десять років щасливіші й мудріші за мене.
— Мені ніколи не щастило, Бреде. Я більше навіть не сподіваюся хоч на крапельку щастя. Але я все одно люблю людей. Звісно ж, не так, як Стіва, але люблю. Я й вас люблю, Бреде.
— Вона повернеться. Світ не міг змінитися просто так. І він не може знову стати колишнім. Старий світ зник назавжди. Ох, як промайнуло, згасло моє життя. Не можу повірити, що мені вже п’ятдесят вісім.
— Ви кохали багатьох жінок, Бреде?
— До появи Джуліан я нікого по-справжньому не кохав.
— Але у вас були жінки? Я маю на увазі, після Кріс.
— Енні. Кетрін. Луїза. Дивно, імена залишаються, наче скелети, плоть на яких уже зотліла. Вони вказують на щось, що вже сталося. Дають нам ілюзію спогадів. А люди вже зникли, неначе померли. Можливо, вони таки померли. Померли, як Прісцилла, померли, як Стів.
— Не промовляйте його імені, Бреде, прошу. Краще б я вам не казав.
— Можливо, реальність — це страждання. Але цього не може бути. Кохання віщує щастя. Мистецтво віщує щастя. Навіть не віщує, бо нам не потрібне майбутнє. Гадаю, нині я щасливий. Я запишу все це, лише не сьогодні.
— Я заздрю, що ви письменник, Бреде. Ви можете сказати про свої почуття. А мене вони згризають, і я не можу навіть закричати.
— Так, я можу кричати, я можу заревти від болю на цілу галактику. Але знаєте, Френсісе, я ніколи нічого по-справжньому не
— Безумовно, можете, Бреде. Я завжди знав, що у вас є талант. Ви завжди поводилися як хтось видатний.
— Я ніколи раніше не давав собі волю, Френсісе, ніколи не ризикував собою сповна. Ціле життя я був сором’язливим наляканим чоловіком. А тепер я знаю, що таке бути вищим за страх. Тепер я опинився там, де живе велич. Я зрікся самого себе. І водночас я піддаюся покаранню. У мене немає вибору. Я кохаю, обожнюю — і здобуду свою винагороду.
— Точно, Бреде. Вона буде.
— Так. Вона буде.
— Бреде, гадаю, вам краще вже лягти.
— Так, так, до ліжка, до ліжка. Завтра ми складемо план.
— Ви залишитеся тут, а я шукатиму.
— Так. Щастя мусить існувати. Не може все на світі складатися з болю. Але з чого складається щастя? Гаразд, гаразд, Френсісе, я йду спати. Яке найгірше втілення людського страждання ви можете уявити?
— Концентраційний табір.
— Так. Я подумаю про це. На добраніч. Можливо, вона повернеться вранці.
— Можливо, завтра о цій годині ви вже будете щасливим.
— Гадаю, тепер я зможу бути щасливим, хай би що сталося. Ох, якби вона лише прийшла вранці! Що ви сказали? Концентраційний табір. Я подумаю про це. На добраніч. Дякую, щиро дякую. На добраніч.
Уранці в моєму житті настав критичний момент. Але такий, якого я не міг собі уявити навіть у найбезглуздіших фантазіях.
— Прокидайтеся, прокидайтеся, Бреде, лист надійшов.
Я сів у ліжку. Френсіс тицяв мені конверт, надписаний незнайомою рукою. Марка була французька. Я знав, що лист міг бути тільки від неї.
— Ідіть, ідіть і зачиніть двері.