Айрис Мердок – Чорний принц (страница 84)

— І що вона сказала?

— Перестаньте вдавати із себе короля Ліра…

— І що вона сказала?

— Що вона могла сказати? Що будь-хто міг би сказати? Ридала, як ненормальна, і взагалі…

— О Боже, о Боже.

— Вона змусила мене повторити все до найменших деталей та присягнутися, що це правда, і аж тоді повірила.

— Але що вона сказала? Ви не можете пригадати нічого з того, що вона дійсно сказала?

— Вона сказала: «Якби ж це сталося не так нещодавно». Гадаю, для неї це найважливіше.

— Вона не зрозуміла. Усе було не так, як ви розповіли. Коли ви це сказали, воно перестало бути правдою. Слова, якими ви скористалися, передають що завгодно, тільки не правду. Ви очікували…

— Мені шкода! Я не знаю, яких слів ви від мене чекали! Ті, якими я скористалася, здавалися мені цілком відповідними й точними.

— Вона не могла зрозуміти…

— Думаю, вона зрозуміла, Бредлі. Мені шкода, але, гадаю, що вона зрозуміла.

— Ви сказали, що вона плакала.

— Ой, несамовито, як дитина, яку збираються покарати. Але вона завжди любила поплакати.

— Як ви могли сказати їй, як ви могли… Але вона мусила зрозуміти, що все було інакше, що все було інакше…

— Ну, гадаю, все було саме так!

— Як ви могли розповісти їй?

— Це була Арнольдова ідея. Але, чесно кажучи, я вже тоді відчула, що більше не мушу тримати язика за зубами. Подумала, що невеличке потрясіння поверне Джуліан здоровий глузд…

— Чому ви прийшли сьогодні? Вас послав Арнольд?

— Ні, не зовсім. Я вирішила, що варто розповісти вам про Джуліан.

— Але ви нічого не розповіли мені!

— Про те, що все це… ну, вам усе одно доведеться змиритися… уже позаду.

— Ні!

— Не кричіть. А ще вам, звичайно, байдуже, але я прийшла через якусь свою доброту. Подумала, що зможу допомогти вам.

— Я мушу побачитися з Джуліан, мушу побачитися з нею, мушу знайти її, я мушу пояснити…

— Я хотіла залагодити всі справи. Тепер, коли все врешті закінчилося як слід. Ще з того дня, коли Арнольд зателефонував вам і ви прийшли до нас, я відчуваю, що ви загубилися в темряві, нічого не розумієте, заплуталися в помилкових уявленнях. Наважуся сказати, що мої спроби допомогти вам не дали результату. А я справді хотіла допомогти. Знаю, що ви маєте чималі емоційні запити, знаю, що ви дуже самотній, мабуть, мені взагалі не варто було втручатися. Але я відчула, що можу втрутитися просто тому, що мала таку сильну власну позицію. Я, як дурепа, вигадала, наче ви поділяєте думку, що зі мною все гаразд. Тобто я думала, що ви розумієте, як міцно ми з Арнольдом поєднані та які ми насправді щасливі. Напевно, потрібно було на цьому наголосити. Я не вводила вас в оману, але дозволила вам самостійно збитися на манівці, даруйте. Коли люди потребують тебе, варто поводитися з ними надзвичайно обачно, а я була недостатньо обачною. Розумієте, боюся, це одна з тих недобросовісних речей, що трапляються між одруженими людьми. Вони симпатизують комусь або шукають чиєїсь симпатії, а потім біжать простісінько додому й усе одне одному розповідають. Я жодної миті не обманювала Арнольда, і він мене теж. Напевно, чужі не розуміють цього, напевно, не можуть зрозуміти. Хороший шлюб дуже міцний і гнучкий, він пружний. Ви казали мені про зраду та обурення. Боюся, це вас зрадили й вам доведеться нести тягар обурення. Я картаюся й перепрошую, не варто було покладатися на ваше розуміння. Одружені люди нерідко занапащають неодружених, така їхня доля. Ми з Арнольдом дуже близькі, ми навіть сміялися із цього всього: з вас, і Крістіан, і Джуліан. Та, дякувати Богові, врешті-решт усе більш-менш добре владналося. Я знаю, що зараз вам страшенно сумно, але незабаром стане краще. Це була подорож до світу абсурду, яка, можливо, навіть піде вам на користь. Тож збадьоріться, любий Бредлі. Не варто так серйозно ставитися до цього світу.

Я від здивування не зводив із неї очей. Рейчел була приваблива, бліда, ввічлива, чуйна й виразна, красномовна, у ній вирували почуття власної гідності та рішучість.

— Рейчел, мені здається, ми взагалі не розуміємо одне одного.

— Гаразд, не засмучуйтесь. Пізніше ви відчуєте полегшення. Спробуйте не ображатися на мене й на Джуліан. Від цього вам лише гіршатиме.

— Ми розмовляємо різними мовами. Таке враження, наче я слухаю якусь тарабарщину. Вибачте, я… Утім, хіба Арнольд не закоханий у Крістіан? Мені здавалося, річ була в…

— Авжеж ні. Це Крістіан собі щось вигадала. Вона трохи побігала за Арнольдом, ви ж знаєте, скільки в неї енергії. Це розважало його й тішило, але він ніколи не ставився до неї серйозно. На щастя, вона розумна жінка й невдовзі побачила, що це шлях у нікуди. Бредлі, чому б вам не піти й не побачитись із Крістіан? По суті, вона дуже приємна людина. Ви з нею могли б заспокоїти одне одного. Бачите, я не зла, я й зараз піклуюся й хочу допомогти.

Я підвівся, підійшов до бюро й узяв Арнольдового листа. Узяв його, щоб просто переконатися, що він не наснився мені. Напевно, я таки маю порушення пам’яті. На місці цього листа була порожнеча, а зараз я, схоже, став пригадувати… Тримаючи його в руці, я сказав:

— Джуліан повернеться до мене. Я знаю це. Я знаю це так само добре, як те…

— Що це там у вас?

— Лист від Арнольда. — Я втупився в нього поглядом.

Хтось подзвонив у двері.

Я кинув листа на стіл і побіг до дверей. Серце мало не розірвалося.

За дверима, поряд із дуже великою картонною коробкою, яку він поставив на підлогу, стояв листоноша.

— Що це?

— Посилка для містера Бредлі Пірсона.

— Що в ній?

— Я не знаю, сер. То це ви? Я просто заштовхаю її, добре? Вона важить цілу тонну. — Листоноша коліном пропхав велику квадратну коробку у двері й пішов.

Повертаючись до вітальні, я помітив на сходах Френсіса. Вочевидь, підслуховував. Він скидався на примару, одного з тих привидів, що їх описують письменники і що схожі на звичайних людей і водночас — ні. Френсіс улесливо посміхнувся. Я проігнорував його.

Рейчел стояла біля стола й читала листа. Я сів. Почувався страшенно стомленим.

— Вам не варто було показувати мені цього листа.

— Я не показував його вам.

— Ви не знаєте, що накоїли. Я ніколи ніколи ніколи не пробачу вам.

— Але, Рейчел, ви ж казали, що ви з Арнольдом усе розповідаєте одне одному, отже, напевно…

— Господи, який ви ниций, злопам’ятний…

— Я не винен! Та це й нічого не змінює, хіба не так?

— Ви нічого не розумієте. Ви — руйнівник, чорний злостивий руйнівник. Ви з тих сновид, які ламають усе на своєму шляху. Нічого дивного, що ви не можете писати. Вас узагалі не існує. Джуліан подивилася на вас і на мить зробила вас справжнім. Я теж на мить зробила вас справжнім, бо пожаліла. Але тепер це все позаду, і від вас залишився лише божевільний злостивий вампір, злопам’ятний привид. Господи, мені так вас шкода. Але я ніколи вам не пробачу. І ніколи не пробачу собі, що не тримала вас там, де ваше місце, — на відстані. Ви небезпечна й огидна людина. Ви один із тих нещасних нікчем, які воліють зруйнувати щастя всюди, де побачать його. Ви коїте це через свою смердючу злість…

— Чесне слово, я не хотів, щоб ви його прочитали, це просто божевільний збіг. Я не хотів вас засмучувати. Хай там як, Арнольд уже, мабуть, передумав…

— Звичайно ж, ви хотіли, щоб я його прочитала. Це ваша підступна помста. Я завжди ненавидітиму вас за це. Ви тут нічого не розумієте, ви взагалі нічого не розумієте… Як подумаю, що у вас був цей лист і ви зловтішалися над ним та уявляли…

— Я не зловтішався…

— Ще й як зловтішалися. Навіщо ж іще ви залишили його собі? Аби використати як зброю проти мене, щоб показати його мені й завдати болю, адже гадали, що я покинула вас…

— Чесно кажу, Рейчел, я про вас навіть і не згадав!

— А-а-а-а-а…

У сутінковій кімнаті крик Рейчел спалахнув яскравіше за бліде коло її обличчя. Я побачив у її очах і вустах шалену збурену муку. Вона кинулася на мене, а може, просто рвонула до дверей. Я відступив убік і вдарився ліктем у стіну. Вона пронеслася повз мене, мов тварина, що кинулася навтьоки, і я почув відгомін її крику. Вхідні двері розчахнулися, і крізь них я побачив, як віддзеркалюється на мокрій бруківці подвір’я світло ліхтарів.

Я повільно вийшов із кімнати, позачиняв двері й став запалювати світло. Френсісова примара й досі сиділа на сходах. Він посміхався відчужено й недоречно, наче був заблудлим другорядним духом з іншої епохи та іншої історії; наче Пак[125], що заблукав і загубив хазяїна, він посміхався задумливо, улесливо й лагідно.

— Ви підслуховували.

— Бреде, мені шкода.

— Байдуже. Що це, в біса, таке? — Я кóпнув ногою картонну коробку.

Я дивився, як Френсіс розірвав картон і відтягує кришку.

Там було повно книжок. «Дорогоцінний лабіринт». «Рукавиці могутності». «Тобіас і провинний янгол». «Прапор із дивним девізом». «Есеї шукача». «Вогняний череп». «Зіткнення символів». «Пустоти в небі». «Скляний меч». «Містицизм і література». «Діва і волхв». «Простромлений кубок». «У сніговій кулі».

Арнольдові книжки. Дюжини книжок.